— Я люблю згадки про минуле, Едварде, люблю і сумні, й веселі, і ви, заговоривши про минуле, можете не побоюватися мене образити. Ви цілком вірно припустили, на що витрачалися б мої гроші — в усякому разі, певна їх частина. Вільні суми я, зрозуміло, витрачала б на ноти і книги.
— А капітал ви розподілили б на довічну ренту для авторів та їх спадкоємців.
— Ні, Едварде. Я знайшла б йому інше застосування.
— Мабуть, ви обіцяли б його в нагороду тому, хто напише найблискучішу апологію вашого улюбленого твердження, що кохати людині дано лише один раз у житті… Гадаю, ви своєї думки не змінили?
— Певна річ, ні. У моєму віці думок так легко не змінюють. Навряд чи мені доведеться побачити або почути щось таке, що переконало б мене в зворотному.
— Бачите, Маріанна зберігає колишню твердість переконань, — сказала Елінор. — Вона нітрохи і ні в чому не змінилася.
— Тільки стала трішки серйознішою, ніж була раніше.
— Ні, Едварде, — сказала Маріанна, — не вам дорікати мені в цьому. Ви ж самі не надто веселі.
— Чому ви так гадаєте? — спитав він, зітхнувши. — Адже веселість ніколи не була мені властивою.
— Як і Маріанні, — заперечила Елінор. — Я б не назвала її життєрадісною дівчиною. Вона дуже серйозна, дуже зосереджена, яке б заняття собі не вибирала. Іноді вона говорить багато і завжди із захопленням, але рідко буває веселою, мов пташка.
— Мабуть, ви маєте рацію, — відповів Едвард. — Та все ж я завжди вважав її веселою, жвавою натурою.
— Мені часто доводилося ловити себе на таких же помилках, — вела далі Елінор, — коли я зовсім невірно тлумачила ту чи іншу рису вдачі і уявляла, що люди є куди веселішими чи серйозними, дотепними чи дурними, ніж вони виявлялися насправді, і не можу навіть пояснити, чому або яким чином виникала подібна помилка. Деколи покладаєшся на те, що вони говорять про себе самі, набагато частіше — на те, що говорять про них інші люди, і не даєш собі часу подумати і судити самій.
— Але мені здавалося, Елінор, — сказала Маріанна, — саме й слід абсолютно покладатися на думки інших людей. Мені здавалося, що здатність судити дана нам лише для того, щоб підпорядковувати її вирокам наших ближніх. Дійсно, саме це ти завжди проповідувала!
— Ні, Маріанно, ніколи. Ніколи я не проповідувала підкорення власних думок чужим. Я намагалася впливати тільки на поведінку. Не приписуй мені того, що я не могла говорити. Визнаю себе винною в тому, що часто бажала, щоб ти приділяла більше уваги всім нашим знайомим. Але коли це я радила тобі беззастережно поділяти їхні почуття і приймати їхні думки в серйозних справах?
— Так, значить, ви не змогли переконати вашу сестру в необхідності бути однаково ввічливими з усіма? — спитав Едвард у Елінор. — І ви в цьому не досягли ніякого прогресу?
— Навпаки! — відповіла Елінор, кидаючи на сестру виразний погляд.
— Почуттями я весь на вашому боці, — сказав він, — але, боюся, поведінкою ближче до вашої сестрички. Я щиро хотів би бути люб’язним, але моя безглузда сором’язливість така велика, що нерідко я виглядаю пихатим і бездушним, хоча це всього лише притаманна мені ніяковість. Мені нерідко спадає на думку, що природа, мабуть, призначала мене для низького товариства, настільки скуто почуваю я себе з новими світськими знайомими.
— У Маріанни для її неввічливості такого вибачення немає, — заперечила Елінор. — Сором’язливість їй не властива.
— Її чесноти надто великі, щоб залишати місце для фальшивої скромності, — відповів Едвард. — Адже сором’язливість завжди породжується відчуттям, що ти в тому чи іншому відношенні набагато гірший за інших людей. Якби я міг переконати себе, що здатен триматися з приємною невимушеністю, то перестав би бентежитися і боятися.
— Але залишилися б відлюдькуватим, — зауважила Маріанна. — А це нітрохи не краще!
— Відлюдькуватим? — перепитав Едвард з подивом. — Хіба ж я відлюдькуватий, Маріанно?
— Так. Надзвичайно.
— Не розумію, — відповів він, червоніючи. — Відлюдькуватий? Але як? У чому? Що я від вас приховую? Якої відвертості ви від мене чекаєте?
Елінор здивував його запал, але, намагаючись звести все на жарт, вона сказала:
— Невже ви так мало знаєте мою сестричку, що не розумієте її натяку? Невже вам невідомо, що вона називає відлюдькуватими всіх, хто не сипле словами так само швидко і не захоплюється тим, що захоплює її, так само палко, як вона сама?
Едвард нічого не відповів. І, знову поринувши у ще більш невеселу задумливість, продовжував похмуро відмовчуватися.