Маріанна сказала перше, що їй спало на думку, але, побачивши, як її слова зачепили Едварда, розсердилася на себе за необачність навіть більше, ніж він — на неї. Він густо почервонів і, швидко поглянувши на Елінор, відповів:
— Так, це волосся моєї сестри. Оправа завжди дещо змінює його відтінок.
Елінор перехопила його погляд і збентежено відвела очі.
Вона, як і Маріанна, відразу ж вирішила, що це її власне волосся, але якщо Маріанна не сумнівалася, що він отримав його в подарунок від її сестри, то Елінор не могла навіть припустити, яким чином воно в нього опинилося. Проте, нехай навіть він його вкрав, вона не була схильна угледіти в цьому образу і, зробивши вигляд, ніби нічого не помітила, негайно заговорила про щось стороннє, вирішивши, однак, при першій же нагоді упевнитися, що волосся це має такий самий відтінок, як і її власне.
Збентеження Едварда не минало досить довго, а потім змінилося ще більшою замкнутістю. Увесь ранок він виглядав навіть ще похмурішим, ніж напередодні, і Маріанна не втомлювалася подумки докоряти собі за бездумну необережність. Втім, вона давно б пробачила собі, коли б знала, що її сестрі цей випадок зовсім не був неприємним.
Незабаром пополудні їх відвідали сер Джон з місіс Дженнінгс, які, зачувши про те, що в котедж приїхав гість, з’явилися побачити його на власні очі. За допомогою тещі сер Джон не забарився з’ясувати, що прізвище Феррар теж починається з букви «еф»; це стало приводом для майбутніх шпильок, скористатися якими без зволікання перешкодила лише новизна їхнього знайомства з Едвардом. І поки лише їхні багатозначні погляди вказували Елінор на ті далекоглядні висновки, які вони квапилися зробити з відомостей, здобутих від Маргарет.
Сер Джон ніколи не приїжджав до котеджу без того, щоб не запросити їх або пообідати в Бартон-парку наступного дня, або випити там чаю в цей же вечір. Цього разу, відчуваючи, що йому належить допомогти розважити їхнього гостя найкращим чином, він об’єднав обидва ці запрошення.
— Ви обов’язково маєте сьогодні почаювати, — сказав він, — адже ми будемо тільки у своєму колі, а завтра ми неодмінно чекаємо вас до обіду, оскільки збереться велике товариство.
Місіс Дженнінгс підтвердила, що про відмову не варто навіть говорити.
— І хтозна, — додала вона, — чи не завершиться вечір танцями. Це неодмінно вас спокусить, міс Маріанно.
— Танці! — вигукнула Маріанна. — Неймовірно! І хто ж танцюватиме?
— Як хто? Та ви ж самі, і Вітекери, і Кері… Невже ви думали, що ніхто не буде танцювати через те, що дехто, кого ми називати не будемо, узяв та й поїхав!
— Я від щирого серця шкодую, що Віллоубі не може до нас приєднатися! — додав сер Джон.
Ця грайливість і яскраво-червоний рум’янець Маріанни викликали у Едварда несподівану підозру.
— Хто такий Віллоубі? — тихо спитав він у міс Дешвуд, поряд з якою сидів.
Вона відповіла дуже стисло. Але обличчя Маріанни сказало йому набагато більше. Він побачив достатньо, щоб не тільки зрозуміти тонкі натяки візитерів, але й нові особливості в поведінці Маріанни, які раніше спантеличували його. І коли сер Джон з місіс Дженнінгс відійшли, він відразу ж наблизився до Маріанни і сказав стиха:
— Я про дещо здогадався. Сказати вам, про що саме?
— Не розумію вас.
— Так сказати чи ні?
— Кажіть, звичайно ж.
— Ну що ж, слухайте: здається, містер Віллоубі любить полювати.
Маріанна здивувалася і зніяковіла, проте його жартівливе лукавство викликало в неї усмішку, і, помовчавши, вона відповіла:
— О, Едварде! Як ви можете!.. Але сподіваюся, прийде час… Я впевнена, він вам сподобається!
— Я в цьому не сумніваюся, — відповів він, трохи розгубившись від того запалу, з яким це було сказано; адже він у жодному випадку не дозволив би собі повернутися до натяків гостей, якби не вважав їх звичними серед знайомих жартами, для яких вона і містер Віллоубі, якщо і подали спонуку, то дуже незначну.
РОЗДІЛ 19
Едвард прогостював у Котеджі тиждень. Місіс Дешвуд привітно припрошувала, щоб він залишився надовше. Але його мета немов полягала в тому, щоб терзати себе: він, здавалося, був сповнений рішучості виїхати саме тоді, коли товариство друзів давало йому найбільшу насолоду. Останні два-три дні його настрій, хоча і залишаючись мінливим, помітно посвітлішав; будинок і околиці все більше йому подобалися, про розставання він говорив із зітханням, заявив, що абсолютно вільний і навіть не знає, куди податися від них, і що він все одно мусить їхати. Жоден тиждень не минав так швидко, як цей, — він просто не йняв віри, що він промайнув. Едвард говорив це знову і знову. Говорив він і багато чого іншого, що свідчило про зміну його почуттів і спростовувало вчинки. В Норленді йому тужливо, Лондона він не любить, та до Норленда або ж до Лондона виїхати він мусить. Їх доброту він цінує над усе, бути з ними — величезне щастя. Проте наприкінці тижня він повинен розлучитися з ними всупереч їхнім наполяганням, всупереч власному бажанню і не гаячи часу.