— Джон нині невичерпний на вигадки, мов мавпеня! — зауважила вона, коли малюк витягнув у міс Стіл носову хустку і викинув її у вікно.
А коли через кілька хвилин другий її синочок заходився щосили щипати пальці тієї ж панночки, вона лише сказала:
— А Вільям такий грайливий!
— А це моя крихітка Анна-Марія, — додала вона, ніжно пестячи трирічну дівчинку, яка вже цілих дві хвилини як перестала бігати і кричати. — Завжди така слухняна і тиха. Таку слухняну й тиху дитину ще пошукати треба!
На лихо, нахилившись, її милість шпилькою зі своєї зачіски злегка дряпнула шийку дівчинки, і цей зразок слухняності і лагідності вибухнув такими оглушливими криками, що ніяка найголосистіша істота не змогла б перевершити їх пронизливістю. Материнський відчай не знав меж, проте тривога обох міс Стіл мало чим їй поступалася, і вони утрьох наввипередки робили все, що в такому жахливому випадку могло, як підказувала їм любов, зменшити муки маленької страдниці. Її посадили на материні коліна, обсипали поцілунками, одна міс Стіл уклінно промивала її рану лавандовою водою, а друга набивала волаючий рот зацукрованими сливами. Дістаючи такі нагороди за сльози, мудра дівчинка не мала наміру вгамовуватися. Вона продовжувала волати і ридати, хвицяла братів при щонайменшій спробі доторкнутися до неї, і всі їх спільні зусилля залишалися марними, доки леді Мідлтон, на щастя, не пригадала, що минулого тижня за таких же трагічних обставин забиту скроню вдалося вилікувати за допомогою абрикосового мармеладу, і запропонувала застосувати той же цілющий засіб і до жахливої подряпини. Легке затишшя в криках маленької панночки дозволило сподіватися, що цей засіб не буде знехтуваний, і вона вирушила на його пошуки. Обидва хлопчики пішли за нею, хоч як благала їхня мати не покидати вітальні, і четверо дівчат залишилися самі серед тиші, що запанувала в кімнаті вперше за багато годин.
— Бідолашна крихітка! — відразу ж вигукнула міс Стіл. — Адже це страх як небезпечно!
— Не розумію чому? — заперечила Маріанна. — Дріб’язкова подряпина… Але тривогу завжди перебільшують, якщо для неї немає справжніх причин.
— Що за чарівна пані леді Мідлтон! — сказала Люсі Стіл.
Маріанна промовчала. Вона не вміла говорити нещиро навіть у світській бесіді, а тому обов’язок брехати, коли того вимагала ввічливість, завжди випадав на Елінор. Виконала вона його і тепер, відгукнувшись про леді Мідлтон із захопленням, якого не поділяла, щоправда, менш гаряче, ніж міс Люсі.
— І сер Джон теж! — вигукнула старша сестра. — О, який незрівнянний мужчина!
І знову міс Дешвуд віддала належне йому без особливого захоплення, сказавши просто, що він дуже доброзичливий і люб’язний.
— А які чарівні в них дитинчата! Гарніших маляток я не бачила. Зізнаюся, я не тямлюся від них. Правду кажучи, мені миліше за дітлахів у житті нічого немає!
— Про це неважко здогадатися, — з посмішкою сказала Елінор, — якщо виходити з того, свідком чого я зараз була.
— Здається, — зауважила Люсі, — ви вважаєте, що маленьких Мідлтонів надто вже пестять. Що ж, можливо, їм і дозволяють дещо зайве, але такій ніжній матері, як леді Мідлтон, це можна простити! І мені завжди подобається, якщо діти веселі і пустотливі. Терпіти не можу, коли вони слухняні й тихі!
— Мушу зізнатися, — сказала Елінор, — що коли я перебуваю в Бартон-парку, то не відчуваю великої відрази до думки про тихих слухняних дітей.
Услід за її словами запала мовчанка, яку міс Стіл, мабуть, дуже охоча до розмов, перервала, нараз запитавши:
— А Девоншир вам подобається, міс Дешвуд? Виїжджати із Сассекса вам, природно, не дуже хотілося?
Дещо здивована фамільярністю запитання, а головне, тоном, яким воно було задане, Елінор, проте, відповіла ствердно.
— Хіба Норленд не краще місце? — додала міс Стіл.