Люсі замовкла. Упевненість Елінор сильно похитнулася, але не її самовладання.
— Ви заручені ось уже чотири роки! — сказала вона твердим голосом.
— Так. І одному небу відомо, скільки ще нам доведеться чекати. Бідолаха Едвард! Він дуже сумує з цього приводу! — Потім, діставши з кишені мініатюру, вона додала: — Щоб не залишалося вже ніяких сумнівів, люб’язно погляньте на цей портрет. Звісно, він не віддає належного його зовнішності, але все-таки, мені здається, помилитися, з кого він мальований, не можна. Я зберігаю його вже більше трьох років.
З цими словами вона вклала їй у руку мініатюру, і Елінор, ледве поглянувши на портрет, усвідомила: хоч би як вона вагалася з виголошенням вироку або бажанням піймати Люсі на брехні, взяти під сумнів, що перед нею особа Едварда, вона не могла. І тут же повернула мініатюру, зауваживши, що схожість схоплена чудово.
— Мені так і не пощастило подарувати йому навзамін мій портрет, — продовжувала Люсі. — Яка досада — він так хотів би його мати! Але я вирішила при першій же слушній нагоді виконати його прохання.
— Цілком правильно з вашого боку, — спокійно відповіла Елінор, і кілька кроків вони йшли мовчки. Першою мовчанку порушила Люсі.
— Я знаю, — сказала вона, — я можу не сумніватися в тому, що ви нікому не розкажете. Адже ви, звичайно, розумієте, як для нас важливо зберегти цю таємницю від його матері. Боюся, вона ніколи не дасть згоди. У мене немає приданого, а вона, здається, дуже горда пані.
— Я не прагнула вашої довірливості, — відповіла Елінор, — але ви цілком маєте рацію, думаючи, що можете покластися на мою скромність. Ваша таємниця в цілковитій безпеці. Але вибачте, якщо я трохи здивована таким непотрібним визнанням. Адже, відкриваючи мені свій секрет, ви розуміли, що, в усякому разі, збереженню його це сприяти не може.
При цих словах вона пильно подивилася на Люсі, сподіваючись прочитати що-небудь з її обличчя, адже велика частина її визнання могла бути брехнею! Проте вираз обличчя Люсі не змінився.
— Напевне, вам здається, що я припустилася неабиякої вільності, — сказала вона, — відкрившись вам. Так, звісно, ми з вами знайомі недовго, я маю на увазі особисто, — але за описом ви і ваша родина відомі мені досить давно, і, ледве побачивши вас, я відчула себе з вами, як із старою знайомою. До того ж зараз я, щоправда, визнала, що зобов’язана дати вам пояснення після того, як поставила таке запитання про матір Едварда, тим більше що, на лихо, мені ні до кого звернутися за порадою. Про нас знає тільки Енн, але на її думку зовсім не можна зважати. І мені від неї більше шкоди, ніж користі, адже я весь час боюся, що вона мене видасть. Енн зовсім не вміє тримати язика за зубами, що ви не могли не помітити, і дійсно — коли недавно сер Джон назвав його ім’я, я страх як перелякалася, що вона зараз усе й розповість. Важко уявити, скільки душевних мук я терплю через це. Дивуюся, слово честі, що я іще жива після всіх страждань, які переношу ради Едварда ось уже чотири роки. Все таке непевне, і надії такі хиткі, і ми майже не бачимося — двічі на рік, не більше. Боже мій, я навіть не розумію, як у мене ще серце не розірвалося.
Тут вона дістала носову хустку, але Елінор не мала до неї особливого співчуття.
— Інколи, — вела далі Люсі, втерши очі, — я навіть думаю, чи не краще б для нас обох повернути одне одному слово. — Тут вона подивилася прямо в обличчя своєї співрозмовниці. — Але в мене бракує рішучості. Мені нестерпна думка про те, яким нещасним його зробить одна згадка про наш розрив. Та й сама я… він такий мені дорогий, що я не маю сил з ним розлучитися. Що б ви мені порадили, міс Дешвуд? Як би ви самі вчинили в такому разі?
— Вибачте, — відповіла Елінор, яку це питання вкрай здивувало, — але в цих обставинах я ніякої поради дати вам не можу. Ви повинні покластися на власну думку.
— Так-то воно так, — продовжувала Люсі після того, як обидві вони якийсь час помовчали, — його матінка коли-небудь мусить так чи інакше його забезпечити, але бідолаха Едвард у такій тузі! Він не здався вам сумовитим, коли гостював у вас в Бартоні? Коли він попрощався з нами в Лонгстейплі, щоб вирушити до вас, він був у такому розладі з собою, що я непокоїлася, аби ви не подумали, що він хворий.
— Так він приїхав до нас від вашого дядька?
— Саме так. Він прогостював у нас два тижні. А ви вважали, що він прямо з Лондона?