— Так, неймовірно! — підхопила міс Стіл. — Крихітка любенька — як я її обожнюю!
— Ви такі ласкаві, — сказала леді Мідлтон, звертаючись до Елінор. — І позаяк вам подобається ця робота, то, можливо, ви вважатимете за краще пропустити цей робер або все ж таки візьмете карту, поклавшись на долю?
Елінор поспішила скористатися першою з цих пропозицій і таким чином, за допомогою ввічливого підходу, до якого Маріанна ніколи не змогла б опуститися, і власної мети досягла, і зробила приємне леді Мідлтон. Люсі з готовністю посунулася, і двоє прекрасних суперниць, сидячи за одним столиком, у цілковитій згоді взялися до спільного рукоділля. На щастя, фортепіано, за яким Маріанна, вся у владі власної музики і власних думок, уже встигла забути, що, окрім неї, в кімнаті є хтось іще, стояло зовсім близько від них, і міс Дешвуд вирішила, що під його звуки зможе торкнутися цікавої для неї теми без ризику бути почутою за картярським столиком.
РОЗДІЛ 24
Тож Елінор почала рішуче, хоча і обережно:
— Я не заслуговувала б на довіру, якою ви мене удостоїли, якби не бажала і далі нею користуватися і не прагнула б узнати більше. А тому я не буду вибачатися, що повернуся до нашої розмови.
— Дякую вам, — запально мовила Люсі, — що ви розбили кригу! Ви так полегшили мені серце! Чомусь я весь час побоювалася, що образила вас своїм зізнанням у той понеділок.
— Образили? Невже у вас були такі побоювання? Повірте, — вела далі Елінор з глибокою щирістю, — я в жодному разі не хотіла справити на вас таке враження. З яких спонук могли ви довіритися мені, якщо не з найгідніших і найутішніших для мене?
— Та все ж, — відповіла Люсі з багатозначним поглядом гострих очей, — запевняю вас — у тому, як ви мене слухали, я відчула холодність і невдоволення, які дуже мене занепокоїли. Я не сумнівалася, що ви на мене сердитеся, і відтоді весь час лаяла себе за вільність, з якою наважилася обтяжити вас своїми справами. Але я дуже рада, що це була лише моя уява і насправді ви мені нічим не дорікаєте. Коли б ви знали, якою втіхою було для мене вилити вам своє серце, відкривши те, що живе в моїх думках щомиті, то справді — ваша жалісливість змусила б вас пробачити все інше.
— Так, мені неважко повірити, що для вас було великим полегшенням відкритися мені, і не сумнівайтеся, що у вас ніколи не буде причини пошкодувати про це. Ваше становище дуже важке; ви, здається, з усіх боків оточені серйозними перешкодами, і вам знадобиться вся ваша взаємна прихильність, щоб витримати такі випробування. Містер Феррар, якщо не помиляюся, цілком залежить від своєї матері.
— Власних коштів він має лише дві тисячі, і було б безумством одружуватися, не розраховуючи ні на що інше. Хоча сама я без найменшого жалю відмовилася б від надій на більше. Я звикла жити дуже скромно і заради нього покірливо знесла б будь-яку бідність. Але я так його люблю, що не дозволю собі егоїстично забрати в нього усе те, що, напевне, дасть йому мати, якщо він знайде наречену, що буде їй до вподоби. Ми мусимо чекати, і, мабуть, багато років. Якби йшлося про будь-якого іншого чоловіка, окрім Едварда, це було б неможливо. Але я знаю, що ніжності Едварда і його вірності у мене не забере ніхто.
— Така впевненість має слугувати вам безцінною опорою, і його, звісно, підтримує така ж віра у вас. Якби ваша взаємна прихильність ослабла, як це часом трапляється упродовж чотирьох років заручин з багатьма людьми під впливом різних обставин, ваше становище справді було б дуже непевним.
Люсі уважно на неї поглянула, але Елінор доклала всіх зусиль, щоб на її обличчі не з’явилося виразу, який додав би її словам прихованого значення.
— Кохання Едварда до мене, — сказала Люсі, — зазнало рішучого випробування під час нашої довгої, дуже довгої розлуки, що настала майже відразу після того, як ми дали одне одному слово, і воно витримало його з такою честю, що мені було б неприпустимо засумніватися в ньому тепер. Можу твердо сказати, що із самого початку в цьому розумінні він жодного разу не подав мені хоча б щонайменшої підстави непокоїтися.
Елінор, вислухавши це запевнення, не знала, чи то зітхнути, чи то посміхнутися. А Люсі вела далі:
— За вдачею я досить ревнива, і те, що я йому не рівня, що він частіше мене буває у світі, і наші постійні розлуки зробили мене такою підозріливою, що я миттю дізналася б правду, коли б його поведінка зі мною під час наших зустрічей хоч трішки змінилася, коли б ним оволодів незрозумілий мені смуток, коли б він згадував яку-небудь панночку частіше за інших або ж у чомусь почував себе в Лонгстейплі не таким щасливим, як раніше. Я зовсім не хочу сказати, що я така вже спостережлива або прониклива, але в такому випадку я б не помилилася.