Серед присутніх були містер і місіс Палмер. Першого вони після приїзду в місто ще не бачили, бо, ретельно уникаючи виказувати тещі бодай щонайменші знаки уваги, він ніколи до неї не їздив. А зараз він, здавалося, їх не впізнав і лише похапливо поглянув на них, немов питаючи себе, хто вони такі; а місіс Дженнінгс сухо кивнула з протилежного кутка кімнати. Маріанна обвела вітальню швидким поглядом. Цього виявилося достатньо: Віллоубі серед гостей не було, і вона негайно сіла осторонь, однаково не налаштована ні розважатися, ні розважати. Приблизно через годину містер Палмер недбало попрямував до них і висловив своє здивування тим, що бачить їх у місті, хоча полковник Брендон почув про їхній приїзд у нього на обіді, а сам він, дізнавшись про їх намір погостювати в столиці, сказав щось жахливо кумедне.
— Я вважав, що ви обидві у Девонширі, — мовив він.
— Невже? — відповіла Елінор.
— А коли ви маєте намір повернутися?
— Не знаю.
І на цьому їхня бесіда скінчилася.
Ще ніколи Маріанна не танцювала з таким небажанням, як цього разу, і ніколи не стомлювалася так сильно. На що і поскаржилася, коли вони поверталися додому.
— Та отож, — сказала місіс Дженнінгс, — і ми добре знаємо чому. Був би там один кавалер, називати якого не станемо, ви анітрохи б не втомилися. І правду кажучи, не дуже-то мило він вчинив, не поспішивши побачити вас, хоча був запрошений.
— Як запрошений?! — скрикнула Маріанна.
— Мені про це сказала моя дочка. Сер Джон вранці зустрів його на якійсь вулиці.
Маріанна промовчала, але видно було, що їй непереливки. Сповнена бажання якнайшвидше визволити сестру з того становища, в яке вона потрапила, Елінор вирішила завтра ж написати матері в надії, що, стривожена станом Маріанни, вона нарешті здобуде чітку відповідь, яку слід було б отримати давним-давно. Вранці вона ще більше зміцнилася в своєму намірі, коли після сніданку побачила, що Маріанна пише Віллоубі. (Адресатом міг бути тільки він: нікому іншому Маріанна писати зараз не стала б, у цьому Елінор не мала сумніву.)
Вдень місіс Дженнінгс виїхала кудись у справах одна, і Елінор сіла писати матері, а Маріанна, не знаходячи собі місця, то вешталася вітальнею від вікна до вікна, то опускалася в крісло біля каміна і поринала в меланхолійні роздуми, надто перейнята ними, щоб відволіктися на розмову. Елінор щиро висловила матері всі подробиці, не приховала, що сумнівається в серйозності Віллоубі, і заклинала її материнським обов’язком і любов’ю домогтися від Маріанни відповіді про справжні стосунки між ними.
Не встигла вона відкласти перо, як стукіт у двері сповістив прихід візитера, і лакей доповів про полковника Брендона. Маріанні будь-яке товариство було обтяжливим, і, встигнувши побачити його у вікно, вона піднялася до себе перш, ніж він увійшов. Полковник виглядав навіть серйозніше, ніж звичайно, і хоча і висловив задоволення, що застав міс Дешвуд одну, наче мав намір повідомити їй щось конфіденційне, проте досить довго сидів мовчки. Елінор, вважаючи, що мова піде про її сестру, з нетерпінням чекала, коли він нарешті заговорить. Уже не вперше мала вона таке відчуття. Кілька разів раніше, почавши зі слів, «ваша сестра виглядає нині хворою», або «ваша сестра, мабуть, у сумному настрої», він, здавалося, був готовий або відкрити щось важливе для Маріанни, або поставити питання, що її безпосередньо стосується. Минуло кілька хвилин, перш ніж він урвав мовчанку і, трохи хвилюючись, поцікавився, коли йому можна буде привітати її з новим родичем. До такого питання Елінор готова не була і, не знайшовши відразу, що сказати, мимоволі вдалася до найпростішого і звичайного засобу захисту, запитавши у відповідь, що він має на увазі. Спробувавши посміхнутися, полковник пояснив, що «про заручини вашої сестри з містером Віллоубі знає багато людей».
— Цього ніхто не може знати, — відповіла Елінор, — бо навіть її рідні нічого ні про які заручини не знають.
Полковник з видимим подивом сказав:
— Перепрошую, певно, моє запитання було надто зухвалим. Але я не знав, що це тримається в таємниці, бо вони відкрито листуються, і всі говорять про їхній шлюб, який ось-ось має відбутися.
— Як же так? Від кого це ви чули?
— Багато від кого. І від тих, кого ви зовсім не знаєте, і від тих, з ким ви близькі, — від місіс Дженнінгс, місіс Палмер і від Мідлтонів. Проте я, можливо, все ж таки не повірив би — адже розум завжди вміє знайти аргументи проти того, в чому йому не дуже хотілося б переконатися, — але в руці слуги, що відчинив мені двері, я випадково побачив листа з адресою містера Віллоубі, написаного рукою вашої сестри. Я прийшов узнати, але отримав відповідь, ще не поставивши запитання. Тож усе нарешті вирішено? А чи можна… Але я не маю ніякого права… та й ніякої надії сподіватися на успіх. Вибачте, міс Дешвуд. Мені здається, я дозволив собі сказати багато зайвого, але я не знаю, як вчинити, і завжди глибоко поважав вашу розсудливість. Скажіть мені, що все безповоротно вирішено, що будь-яка спроба… коротше кажучи, що залишається лише приховувати, якщо приховати ще можливо…