Його слова, в яких вона побачила пряме зізнання в коханні до її сестри, дуже зворушили Елінор. Вона не відразу знайшла в собі сили заговорити і, навіть коли заспокоїлася, якийсь час роздумувала над відповіддю. Вона сама так мало знала про справжній стан речей між Віллоубі і її сестрою, що, намагаючись пояснити його, могла сказати дуже багато або дуже мало. Проте почуття Маріанни до Віллоубі, на її глибоке переконання, не залишали надії для полковника Брендона, хоч би яким був результат, і, бажаючи вберегти вчинки сестри від засудження, вона після певного роздуму вирішила, що безпечніше і краще для нього буде сказати більше, ніж вона насправді знала або припускала. Тому вона зізналася, що, хоч від них самих жодного разу нічого прямо про заручини не чула, в їхній взаємній прихильності вона не сумнівається, і тому їх листування здивування в неї не викликає.
Він слухав її з мовчазною увагою, а коли вона скінчила, тут же встав, сказав схвильованим голосом: «Вашій сестрі я бажаю всілякого щастя, а Віллоубі — щоб він спробував бути гідним її», попрощався і пішов.
Ця розмова справила на Елінор гнітюче враження і не тільки не розвіяла інші її тривоги, але додала до них нові; всім серцем співчуваючи полковнику Брендону, вона, проте, не могла побажати полегшення його душевним мукам, а навпаки, якнайбільше бажала, щоб відбулася подія, котра устократ їх посилила б.
РОЗДІЛ 28
Протягом наступних трьох-чотирьох днів не трапилося нічого, що примусило б Елінор пошкодувати про лист, який вона відіслала матері: Віллоубі не з’являвся і не писав. Потім підійшов час званого вечора, куди їм належало поїхати з леді Мідлтон, позаяк місіс Дженнінгс не могла залишити молодшу дочку, яка нездужала. Маріанна вдягалася на цей вечір без єдиного зітхання надії або радісного слова і з такою байдужістю до того, як вона виглядає, немов їй було все одно, їхати чи залишитися удома, — в такому глибокому смутку вона перебувала. Після чаю вона в очікуванні леді Мідлтон сіла біля каміна у вітальні і жодного разу не підвелася зі стільця, не змінила пози, заглибившись у свої думки і не помічаючи присутності сестри. Коли ж лакей доповів, що леді Мідлтон чекає їх біля дверей, вона здригнулася, неначе зовсім забувши, навіщо вона тут сидить.
Вони прибули на призначену годину, вийшли з карети у свою чергу, коли екіпажі, що їх випередили, від’їхали від ґанку, піднялися сходами, почули, як гучні голоси повторюють їхні імена від одного майданчика сходів до іншого, і увійшли до прекрасно освітленої зали, де юрмилася безліч гостей і було нестерпно жарко. Коли вони засвідчили свою пошану, зробивши реверанс господині будинку, їм було дозволено приєднатися до решти гостей, щоб і самим відчути жару і тісноту, які з їх появою, природно, ще збільшилися. Після того як вони якийсь час постояли, майже нічого не кажучи і зовсім не рухаючись, леді Мідлтон сіла грати в покер, а Елінор з Маріанною, яка не висловила найменшого бажання походжати залою, пощастило знайти вільні стільці неподалік картярського столу.
Не минуло кількох хвилин, як Елінор побачила, що всього за кілька кроків від них стоїть Віллоубі, жваво розмовляючи з надзвичайно модно вбраною молодою панною. Вона перехопила його погляд, і він негайно їй вклонився, але нічого не сказав і не підійшов до них, хоча не міг не побачити Маріанни, а продовжував базікати зі своєю співбесідницею.
Елінор мимохіть обернулася до Маріанни. Проте Маріанна помітила його лише в цю мить і, просяявши від захвату, тут же побігла б до нього, якби сестра не встигла її втримати.
— Боже! — вигукнула вона. — Він тут! Він тут! Чому ж він не дивиться на мене? Чому я не можу до нього підійти?
— Благаю тебе, заспокойся, — сказала Елінор. — І не виказуй присутнім своїх почуттів. Мабуть, він просто тебе ще не побачив.
Проте сама вона не йняла цьому віри, а у Маріанни в таку хвилину не тільки забракло сил заспокоїтися — вона й не хотіла заспокоюватися. Вона продовжувала сидіти, згоряючи від нетерпіння, яке відображалося в кожній рисі її обличчя.