— Бідолаха Елінор! Як я тебе засмутила! — сказала вона.
— Я тільки шкодую, що нічим не можу тобі допомогти або втішити тебе, — відповіла Елінор.
Цього — як, утім, і будь-чого іншого, Маріанна не витримала і знову розридалася, встигши тільки вигукнути з жалем:
— О, Елінор, я така нещасна!
Але Елінор більше не могла бути безсловесним свідком цих нестримних мук.
— Постарайся оволодіти собою, Маріанно, — вигукнула вона, — якщо ти не хочеш убити себе і всіх, хто тебе любить. Подумай про маму, подумай, якими важкими для неї будуть твої страждання. Заради неї ти мусиш заспокоїтися.
— Не можу! Не можу! — скрикнула Маріанна. — Іди, залиш мене, якщо тобі зі мною тяжко! Зненавидь мене, забудь про мене, але не муч мене! О, як легко тим, хто не знає печалі, умовляти інших заспокоїтися! Щасливиця Елінор, ти ж навіть уявити собі не можеш, яких страждань я зазнаю!
— Ти називаєш мене щасливицею, Маріанно! Якби ти тільки знала… Та і як я можу бути щасливою, дивлячись на твої страждання!
— Пробач, пробач мені, — сказала Маріанна, обіймаючи сестру. — Я знаю, як ти мені співчуваєш, я знаю твоє любляче серце. Та все ж ти… ти повинна бути щасливою. Едвард любить тебе, то що ж, що може затьмарити твоє щастя?
— Дуже, дуже багато чого, — сумно відповіла Елінор.
— Ні, ні, ні! — несамовито вигукнула Маріанна. — Він любить тебе і лише тебе. Так яке ж може бути в тебе горе?
— Доки я бачу тебе в такому стані, я не можу радіти.
— Але іншою ти мене ніколи не побачиш! Моє горе ніщо не здатне зцілити!
— Не кажи так, Маріанно. Невже ти не маєш ніякої утіхи? Друзів? Хіба твоя втрата така, що її неможливо відшкодувати? Хоч як ти тепер страждаєш, подумай, наскільки більшими були б твої страждання, якби справжній його характер відкрився пізніше, якби ваші заручини тривали ще довгі місяці, перш ніж він намислив би покласти їм край. Кожний зайвий день нещасливого твого невідання зробив би удар ще більш жахливим.
— Заручини? — повторила Маріанна. — Але ми не були заручені!
— Не були?
— Ні. Він не такий дурний, як ти гадаєш. Він не давав мені слова.
— Але він казав, що кохає тебе?
— Так… ні… прямо — ніколи. Кожного дня це слід було розуміти як даність, але прямого освідчення я від нього не чула. Інколи мені здавалося, що ось-ось… але цих слів він так і не вимовив.
— І, проте, ти писала йому?
— Так… Що могло бути в цьому поганого після всього, що було? Але мені несила говорити…
Елінор промовчала і, знов узявши три листи, швидко переглянула їх з новою цікавістю. Перший, якого Маріанна відправила йому в день їхнього приїзду, був такого змісту:
«Берклі-сквер, січень.
Як Ви будете здивовані, Віллоубі, отримавши цю записку! І гадаю, Ви відчуєте не тільки здивування, дізнавшись, що я в Лондоні. Можливість приїхати сюди, навіть у товаристві місіс Дженнінгс, була спокусою, перед якою ми не встояли. Мені дуже хотілося б, щоб Ви отримали цей лист вчасно, щоб побувати у нас ще сьогодні, але я не дуже тішу себе такою надією. Хоч би там як, але завтра я на Вас чекаю. Отже, до побачення.
Другий лист, відісланий вранці після танців у Мідлтонів, мав такий зміст:
«Не можу висловити ні розчарування, яке охопило мене, коли позавчора Ви нас не застали, ні здивування, що Ви все ще не відповіли на записку, яку я Вам послала майже тиждень тому. Щодня, щогодини я чекала, що отримаю від Вас відповідь і ще більше — що побачу Вас. Прошу, приїздіть, як тільки зможете, і поясніть причину, чому я чекала марно. Наступного разу краще приїжджайте ранісінько, тому що зазвичай близько першої ми кудись їдемо. Учора увечері ми були у леді Мідлтон, вона влаштувала танці. Мені сказали, що Ви були запрошені. Але чи може це бути? Певно, Ви і справді дуже змінилися відтоді, як ми бачилися востаннє, раз Вас запрошували і Ви не прийшли. Але не стану навіть припускати таку можливість і сподіваюся якнайшвидше почути з Ваших вуст, що це було не так.
У третьому її листі йшлося:
«Як я маю розуміти, Віллоубі, Вашу вчорашню поведінку? Знову я вимагаю у Вас пояснення. Я була готова зустріти Вас з радістю, природною після такої довгої розлуки, з дружньою простотою, яку, мені здавалося, наша близькість в Бартоні цілком виправдовувала. І як же Ви мене відштовхнули! Я провела жахливу ніч, шукаючи виправдання вчинкам, які інакше, ніж образливими, назвати, певно, не можна. Але хоч я досі не знайшла найменшого правдоподібного вибачення Вашим вчинкам, я, проте, ладна вислухати Ваші пояснення. Мабуть, Вас ввели в оману або свідомо обдурили в чомусь, що стосується мене, і це принизило мене у Ваших очах? Скажіть же мені, в чому справа, назвіть причини, що спонукали Вас поводитися так, і я прийму Ваші виправдання, сама виправдавшись перед Вами. Мені було б гірко думати про Вас погано, але якщо так буде, якщо я дізнаюся, що Ви не такий, яким ми Вас дотепер вважали, що Ваші добрі почуття до всіх нас були удаваними, що мене Ви із самого початку мали намір лише дурити, нехай це відкриється якнайскоріше. Моя душа поки перебуває в страшній боротьбі. Я хотіла б виправдати Вас, але і в іншому випадку мої страждання будуть все ж таки легшими, ніж тепер. Якщо Ваші почуття змінилися, поверніть мої листи і мій локон.