Елінор, заради Віллоубі, вважала б за краще не повірити, що на листи, сповнені такої ніжності, такого довір’я, він був нездатен відповісти так само. Але як не засуджувала вона його, це не примусило її заплющити очі на непристойність того, що вони взагалі були написані, і вона про себе оплакувала палку необережність, котра не поскупилася на такі необачні докази сердечної прихильності, яких навіть не шукали і для яких ніщо попереднє не давало підстав, необережність, що призвела до неймовірно тяжких наслідків. Але тут Маріанна, помітивши відкладені вбік листи, сказала, що на її місці за подібних обставин хто завгодно написав би те саме, і нічого понад це в них немає.
— Сама я відчувала, — додала вона, — що заручена з ним так непорушно, неначе нас зв’язала найурочистіша і найзаконніша церемонія.
— Цьому я легко вірю, — відповіла Елінор. — Але, на жаль, цього не відчував він!
— Ні, відчував, Елінор! Багато, багато тижнів відчував! Я знаю це. Хоч би що змусило його змінитися нині — а причиною може бути лише найчорніший наклеп, використаний проти мене, — але раніше я була йому така дорога, як тільки могла бажати моя душа. Локон, що його з такою байдужою готовністю він повернув мені, він же з таким жаром благав подарувати йому! Якби ти могла бачити його погляд, його обличчя в ту хвилину і чути його голос!.. Невже ти забула останній наш з ним вечір в Бартоні! І ранок нашого розставання? Коли він сказав мені, що, можливо, минуть місяці, перш ніж ми знову побачимося… його відчай… Як я можу забути його відчай!
На якусь мить голос її урвався, але коли пароксизм горя минув, вона додала вже більш твердо:
— Елінор, зі мною повелися безжально, але це не Віллоубі.
— Мила Маріанно, але хто ж, якщо не він? Хто міг спонукати його до такого вчинку?
— Хто завгодно, але тільки не його власне серце! Я швидше повірю, що всі, хто з нами знайомий, змовилися знеславити мене в його думках, ніж визнаю його натуру здатною на таку жорстокість. Ця особа, про яку він пише, хоч би хто вона була — і всі, так, усі, окрім тебе, дорога сестро, мами і Едварда, здатні жорстоко мене оббрехати. Окрім вас трьох, чи є у світі чоловік, якого я не запідозрю раніше, ніж Віллоубі, чиє серце я знаю так добре?
Елінор не стала сперечатися і сказала тільки:
— Але хто б не були ці ганебні твої вороги, не допусти, мила сестро, щоб вони зловтішно святкували перемогу, а покажи, як упевненість у своїй незаплямованості і чистоті намірів твердо підтримує твій дух! Гордість, що протистоїть такій низькій злостивості, шляхетна і гідна похвали.
— Ні, ні! — вигукнула Маріанна. — Горе, яке схоже на моє, позбавлене будь-якої гордості. Мені все одно, хто знатиме, яка я нещасна. І нехай хто завгодно тішиться з приводу мого приниження. Елінор, Елінор, ті, чиї страждання дрібні, можуть бути горді і непохитні скільки їм хочеться, можуть нехтувати образами або платити за них презирством, але в мене немає на це сил. Я повинна мучитися, я повинна лити сльози… і нехай радіють ті, хто здатний на подібне.
— Але заради мами і мене…
— Для вас я зробила б більше, ніж для себе. Але видаватися веселою, коли я так страждаю… Як можна цього вимагати!
Знову вони обидві замовкли. Елінор задумливо походжала від каміна до вікна, від вікна до каміна, не помічаючи ні тепла від вогню, ні того, що відбувалося за склом, а Маріанна, сидячи в ліжку, притулилася головою до бильця, знову взяла листа Віллоубі, здригаючись, перечитала кожну його фразу, а потім вигукнула:
— Ні, це занадто! Ах, Віллоубі, Віллоубі, невже це писав ти! Як жорстоко… жорстоко, і знайти цьому прощення неможливо. Так, Елінор, неможливо. Хоч би що йому про мене не наговорили, він все ж мусив був відкласти вирок! Хіба не повинен він був сказати мені про це, дати мені нагоду виправдатися? «Локон, яким Ви так послужливо мене удостоїли», — повторила вона слова з листа. — Ні, цього вибачити не можна. Віллоубі, де було твоє серце, коли ти писав ці слова? Таке грубе глузування!.. Елінор, чи можна виправдати його?