— Бідолаха! — вигукнула місіс Дженнінгс, щойно та пішла. — У мене серце розривається дивитися на неї. О Господи, вона навіть вина не допила. І до в’ялених вишень не доторкнулася! Нічого їй не хочеться. Коли б я знала, що саме вона погодилася б скуштувати, я б хоч на інший кінець міста за цим послала! Мені так дивно — як це раптом чоловік влаштував подібну підлоту такій красуні! Авжеж — коли в однієї грошей кури не клюють, а інша — їх майже не має, так тут, Господи прости, вони довго не думають!..
— А ця дівчина… міс Грей, здається, ви сказали… дуже багата?
— П’ятдесят тисяч фунтів, серденько! А ви її не бачили? Кажуть, велика модниця, але собою не так щоб уже й дуже гарна. Ось її тітку я добре знала — Бідді Хеншоу. Вийшла за багатого. Ну так у них у сім’ї всі багаті. П’ятдесят тисяч фунтів! І, як видно, вона трапилася саме вчасно. Кажуть, він геть-чисто все розтринькав. Ще б пак! І тарантаси наймодніші, і мисливські собаки найкращої породи! Тільки що не кажи, а коли молодий чоловік, хто б він не був, упадає за вродливою панночкою і обіцяє їй руку й серце, то не має ніяких прав порушувати слово тільки тому, що він збіднів, а багатша дівчина не проти за нього вискочити. Узяв би продав коней, будинок здав, слуг позвільняв та й упорядкував би свої справи — що йому заважало? Вже міс Маріанна почекала б, ручаюся. Але де там — у наші часи! Нинішня молодь тільки про своє задоволення й думає!
— А ви не знаєте, яку вдачу має міс Грей? Кажуть, вона привітна?
— Нічого поганого я про неї не чула. Правда, я про неї взагалі до ладу нічого не чула до нинішнього ранку. А тут місіс Тейлор сказала, наче недавно міс Вокер натякнула, що, на її думку, містер і місіс Еллісон не надто засмутяться, видавши міс Грей заміж, бо вона ніколи не погоджувалася з місіс Еллісон стосовно…
— А хто такі Еллісони?
— Її опікуни, серденько. Але тепер вона повнолітня і сама може вибирати. Ось і вибрала, нічого не скажеш!.. Як же тепер? — вела вона далі після паузи. — Гадаю, ваша сестричка піднялася до себе поплакати. І нічим її втішити не можна. І на самоті її так просто залишати безсердечно. Ну та скоро приїдуть наші друзі, це її трошки розважить. У що б нам пограти? Віст, я знаю, вона терпіти не може. Ну, а якщо спробувати щось інше?
— Пані, я справді дуже вдячна вам за вашу доброту, але ви марно переймаєтесь. Маріанна, гадаю, сьогодні більше не схоче виходити з кімнати. Я спробую умовити її лягти раненько. Їй треба відпочити.
— Мабуть, це буде їй найкорисніше. Хай тільки скаже, що подати їй на вечерю, та й лягає! Господи, не дивно, що вона останні тижнів зо два була така бліда і сумна! Мабуть, весь цей час здогадувалася, до чого йдеться. А сьогоднішній лист поклав усьому край! Бідолашна! Коли б я знала, то нізащо не стала б жартувати з нею про нього! Тільки звідки мені було знати? Я ж гадала — це просто любовна записочка, а ви ж знаєте, як молодь любить, коли над нею кепкують з таких приводів. Господи! Як же співчуватимуть їй сер Джон і леді Мідлтон, коли дізнаються! Коли б я так не розгубилася, то заїхала б на Кондуїт-стріт дорогою додому, щоб попередити їх. Ну, я до них завтра поїду.
— Гадаю, вам зайве попереджати місіс Палмер і сера Джона, щоб вони ніколи більше не згадували про містера Віллоубі в присутності моєї сестри і навіть мимохідь не натякали про минуле. Їхнє добре серце підкаже їм, як жорстоко було б виказати їй, що вони все знають. І що менше вони говоритимуть про це зі мною, то мені буде легше — це ви, пані, з вашою добротою, зможете легко зрозуміти.
— Господи! Як же не зрозуміти! Вам, напевне, нічого й чути про це не хочеться. А вже при вашій сестричці я й поготів — жодного необережного слівця не скажу. Як ось сьогодні за обідом, ви ж самі бачили. І сер Джон теж, і мої дочки — вони ж усі дуже ввічливі і делікатні, тим більше коли я їм натякну, а це я не забуду зробити. Що менше в таких випадках говорять, то швидше все минає і забувається. А яка користь від розмов?