Місіс Дженнінгс увійшла до них з листом у витягнутій руці і, сяючи веселою усмішкою, в повній упевненості, що зробить Маріанні приємність, сказала:
— Ну, серденько, я принесла щось таке, що неодмінно вас потішить!
Маріанні більше нічого й не треба було. Враз її уява намалювала лист від Віллоубі, сповнений каяття й ніжності, в якому переконливо йшлося про все, що відбулося. І вона вже бачила, як услід вбігає Віллоубі, кидається до її ніг і красномовним поглядом підтверджує кожне слово листа. Але наступна мить розвіяла ілюзії, породжені першою миттю. Почерк був материн. Спершу, побачивши його, вона не відчула ніякої радості і через гірке розчарування, що змінило мить чарівної надії, а вірніше, екстазу, зрозуміла, що лише тепер пізнала справжні муки.
Навіть у найкрасномовнішу хвилину вона не знайшла б слів, щоб висловити всю нечувану жорстокість місіс Дженнінгс, тож тепер вона могла дорікнути їй лише нестримним потоком сліз. Втім, докір цей був даремний, і місіс Дженнінгс, щедра на найтурботливіші вияви співчуття, пішла геть, продовжуючи радити їй швидше прочитати листа, щоб утішитися. Проте лист цей, коли Маріанна настільки заспокоїлася, що змогла його прочитати, зовсім не прислужився до її утіхи. Віллоубі заповнював кожну його сторінку. Прохання Елінор спонукало місіс Дешвуд, і досі переконану в їхніх заручинах і в серйозності поглядів Віллоубі, всього лише попросити Маріанну бути відвертішою з ними обома, причому з такою любов’ю до неї, з такою ніжністю до Віллоубі і з такою надією на їхнє майбутнє обопільне щастя, що Маріанна хлипала весь час, поки читала листа. Знову нетерпляче бажання скоріше повернутися додому оволоділо нею. Її матінка стала для неї ще дорожчою, ніж раніше, дорожчою якраз через надмірне, хоча й зовсім невиправдане її довір’я до Віллоубі, і вона, як божевільна, наполягала, щоб вони негайно, зараз же вирушили в дорогу. Елінор, не в змозі вирішити, що було б краще для Маріанни — залишитися в Лондоні чи повернутися до Бартона, нічого не стала їй радити, а попрохала потерпіти, доки вони не довідаються, що думає з цього приводу їхня мати, і врешті-решт домоглася від сестри такої поступки.
Місіс Дженнінгс покинула їх раніше, ніж звичайно, страждаючи від того, що Палмери і Мідлтони ще не встигли розділити з нею її смуток, і, рішуче відмовившись від пропозиції Елінор поїхати з нею, розсталася з ними до кінця ранку. Елінор з дуже важким серцем сіла писати матері, засмучена тим, як погано, судячи з цього листа до Маріанни, зуміла підготувати її до гірких новин, але сповістити місіс Дешвуд про те, що відбулося, і отримати розпорядження щодо майбутнього було необхідно і якомога швидше. Маріанна ж, спустившись до вітальні, тільки-но місіс Дженнінгс поїхала, сіла до столу, за яким писала Елінор, і, стежачи за рухом її пера, ремствувала, що їй випав такий тяжкий обов’язок, і ще більше ремствувала через те, що цей лист буде для їхньої матері великим ударом.
Так тривало близько чверті години, як раптом Маріанна, чиї нерви не витримували ніякого раптового звуку, здригнулася від стуку у двері.
— Хто це може бути? — вигукнула Елінор. — І так рано! А я вважала, що нам ніхто не заважатиме.
Маріанна підійшла до вікна.
— Полковник Брендон! — вимовила вона з досадою. — Він завжди нам заважає!
— Але місіс Дженнінгс дома немає, і він не стане заходити.
— Краще я на це не покладатимуся, — заперечила Маріанна, вже прямуючи до сходів. — Людина, якій нікуди дівати власний час, завжди без найменшого докору совісті зазіхає на чужий.
Її висновок виявився вірним, хоча ґрунтувався він на хибному і несправедливому припущенні. Полковник Брендон справді увійшов до будинку, і Елінор, не сумніваючись, що сюди його привела щира тривога за Маріанну, свідчення якої вона побачила в засмученому і стурбованому виразі його обличчя і в тому, як схвильовано, хоча і стисло спитав він про її здоров’я, не могла вибачити сестрі таку зневагу до нього.