Елінор зітхнула, подумавши, що необхідність такого з’ясування стосунків могла бути недоречною, але говорити про це чоловікові і солдату визнала даремним.
— Така схожа, — сказав полковник Брендон після паузи, — нещаслива доля матері і дочки! І так погано виконав я взятий на себе обов’язок!
— А вона і досі тут?
— Ні. Щойно вона оклигала після пологів — невдовзі перед ними я її знайшов, — я відвіз її з дитиною в село, де вона й досі мешкає.
Потім він схаменувся — Елінор, ймовірно, слід уже бути з сестрою, тому поспішив відкланятися, а вона ще раз від щирого серця подякувала йому, сповнена співчуття і пошани до нього.
РОЗДІЛ 32
Коли міс Дешвуд переказала сестрі зміст цієї розмови — що вона не забарилася зробити, — враження вона справила не зовсім таке, якого вона очікувала. Ні, Маріанна, здавалося, не засумнівалася в правдивості жодної подробиці, а слухала від початку і до кінця з незмінною і покірною увагою, не переривала, не заперечувала, не намагалася знайти виправдання Віллоубі і лише тихими сльозами немов підтверджувала, що це неможливо. І хоча все це переконало Елінор у тому, що вона вже не сумнівається в його винуватості, хоча, на велику втіху сестри, вона перестала уникати полковника Брендона, коли він приходив з візитом, і розмовляла з ним, деколи навіть сама з ним поводилася із співчутливою пошаною, і хоча вона вже не впадала у несамовитий відчай, полегшення до неї не приходило. Душа її справді вгамувалася, але бурхливий відчай змінився важким смутком. Впевненість у підлості Віллоубі заподіювала їй муки навіть ще гірші, ніж ті, які вона зносила, вважаючи, що втратила його симпатію. Думки про те, як він спокусив і покинув міс Вільямс, про горе нещасливої його жертви, підозри про долю, яку він, мабуть, готував і їй самій, так пригнічували її, що у неї забракло сил відкритися навіть Елінор, і вона вдавалася до мовчазної туги, яка пригнічувала її сестру набагато дужче, ніж могли б її гнітити найсильніші і найчастіші вияви цього горя.
Описувати, які почуття мала місіс Дешвуд, отримавши листа Елінор, і переказувати її відповідь означало б повторити опис того, що почували і говорили її дочки, — розчарування, лише трохи менш гірке, ніж пережите Маріанною, обурення, навіть сильніше за обурення Елінор. Від неї, один за одним, приходили довгі листи, оповідаючи про всі її страждання і думки, виражаючи тривогу і ніжне співчуття Маріанні, благаючи, щоб вона з твердістю зносила це нещастя. Справді тяжкою була біда Маріанни, якщо її мати говорила про твердість! І принизливим, образливим було джерело жалів, до яких вона благала її не вдаватися!
Всупереч власним своїм бажанням місіс Дешвуд вирішила, що поки Маріанні в жодному разі не слід повертатися до Бартона, де все нагадуватиме їй про минуле особливо сильно й болісно, постійно воскрешаючи в її пам’яті Віллоубі таким, яким вона завжди бачила його там. А тому вона настійно радила дочкам і далі залишитися у місіс Дженнінгс, не скорочуючи свого візиту, термін якого, хоча точно і не називався, повинен був, згідно з усіма очікуваннями, становити ніяк не менше п’яти-шести тижнів. У Бартоні вони не зможуть знайти тієї різноманітності занять, вражень і товариства, які в Лондоні час від часу, як вона всім серцем сподівається, відволікатимуть Маріанну від її горя і, мабуть, навіть викличуть у ній хоч якусь цікавість до життя, хоч би як вона зараз відкидала саму думку про щось подібне.
Ну, а небезпека ще раз побачити Віллоубі була, на думку її матері, в столиці лише ненабагато більшою, ніж у сільській глушині — адже всі ті, хто вважає її друзями, тепер розірвуть з ним знайомство. Навмисно їх ніхто зводити не стане, за недоглядом така несподіванка трапитися не може, випадкова ж зустріч серед лондонського натовпу є навіть менш вірогідною, ніж у Бартоні, коли після весілля він приїде до Алленхема погостювати, що місіс Дешвуд спочатку вважала вірогідним, а потім потроху переконала себе вважати неминучим.
Вона мала ще одну причину бажати, щоб її дочки залишилися в Лондоні: пасинок сповістив її в листі, що прибуде з дружиною туди в другій половині лютого, а їм, на її переконання, слід було іноді бачитися з братом.
Маріанна обіцяла коритися материній думці і тепер дослухалася її без заперечень, хоча була ця думка прямо протилежною тому, чого вона хотіла і чекала, а також здавалася їй абсолютно невірною, що спиралося на помилкове припущення: продовжуючи час їхнього перебування в Лондоні, вона позбавляла її єдиної можливої утіхи, ласкавого материнського співчуття і прирікала на таке товариство і такі світські обов’язки, які, поза сумнівом, не дадуть їй змоги знайти хоча б хвилину спокою.