І, відвівши його убік, вона прошепотіла, що Люсі, звичайно ж, піде дуже скоро. Але навіть такі запевнення були даремні, і він усе-таки пішов. Люсі, котра пересиділа б його, тривай його візит хоч і дві години, тепер не забарилася наслідувати його приклад.
— І чому вона взяла за звичку постійно бувати тут? — скрикнула Маріанна, щойно вони залишилися удвох. — Невже вона не бачила, що вона зайва? Яка досада для Едварда!
— Але чому? Ми ж усі його друзі, а з Люсі він знайомий набагато довше, ніж із нами. Цілком природно, що йому було так само приємно побачити її, як і нас.
Маріанна спрямувала на неї пильний погляд і сказала:
— Знаєш, Елінор, я терпіти не можу, коли так говорять. Якщо ж ти, як я підозрюю, просто хочеш вислухати заперечення, то тобі слід було б пригадати, що я для цього не годжуся. Я ніколи не принижуся до того, щоб у мене видурювали запевнення, яких насправді не потребують.
З цими словами вона вийшла з кімнати, і Елінор не наважилася піти за нею для продовження розмови, тому що дана Люсі обіцянка не дозволяла їй навести докази, які переконали б Маріанну, і хоч би якими тяжкими могли бути для неї наслідки оманливої думки, в полоні якої продовжувала перебувати її сестра, їй залишалося тільки змиритися з ними. Правда, вона могла тішитися надією, що Едвард постарається якомога рідше піддавати себе і її небезпеці вислуховувати недоречно радісні запевнення Маріанни і звільнить їх від повторення тих страждань, яких обоє вони зазнали під час останнього їхнього побачення. І сподіватися на це у неї були всі підстави.
РОЗДІЛ 36
Кілька днів по тому газети розповіли світу, що дружина Томаса Палмера, есквайра, благополучно розродилася сином і спадкоємцем. Повідомлення вельми цікаве і приємне — принаймні для всіх тих близьких родичів і друзів, які вже знали про радісну подію.
Подія ця, така важлива для повноти щастя місіс Дженнінгс, негайно змінила звичайні порядки в її будинку, а таким чином — і звичний порядок дня панночок, що в неї гостювали.
Місіс Дженнінгс, бажаючи якомога довше залишатися з Шарлоттою, тепер виїжджала до неї з раннього ранку, ледь встигнувши одягнутися, і поверталася пізно увечері, а Елінор з Маріанною — на настійне запрошення Мідлтонів проводили весь день на Кондуїт-стріт. Для власної зручності вони воліли б не покидати Берклі-стріт хоча уранці, але чинити всупереч бажанням усіх інших вони, звісно, не могли. Тому їм судилося весь день бути компанією леді Мідлтон і обом міс Стіл, у чому ці троє не знаходили ані найменшого задоволення, хоча на словах запевняли у зворотному.
Для леді Мідлтон вони були надто розумні і освічені, а міс Стіл і Люсі бачили в них завойовниць, що вторгнулися в їхні володіння і привласнюють частину благ, які вони вважали власним надбанням. Хоча леді Мідлтон завжди була люб’язна з Елінор і Маріанною, вона терпіти їх не могла. Вони не лестили ні їй, ні її дітям, і вона вважала їх черствими, а через те, що вони любили читати, підозрювала їх в саркастичності, мабуть, не зовсім знаючи, що таке саркастичність. Але чи варто було звертати увагу на такі дрібниці? Цей ярлик був модним; його ліпили і до речі, і не до речі.
Їх присутність обтяжувала і її, і Люсі. Їй вона заважала байдикувати, а Люсі — займатися справою. Сидіти перед ними склавши руки леді Мідлтон соромилася, а Люсі, побоюючись їхнього презирства, не наважувалася пускати в хід лестощі, які зазвичай з великою гордістю винаходила і ретельно обдумувала. Одна лише міс Стіл не надто засмучувалася, і в їх владі було цілком примирити її з собою. Якби одна або друга розповіла їй усі подробиці роману Маріанни з містером Віллоубі, то вона визнала б себе цілком винагородженою за втрату кращого післяобіднього місця біля каміна, яке втратила з їхньою появою в будинку. Але цей жест примирення зроблений не був, хоч як часто вона виявляла Елінор співчуття її сестричці і не проминала натякнути на легковажність кавалерів, коли Маріанна опинялася поблизу. Перша вислуховувала її з повною байдужістю, а друга відповідала лише гидливим поглядом. Проте вони все ж таки могли б заручитися її дружбою без особливих зусиль. Що їм вартувало потеревенити іноді стосовно неї і лікаря? Але вони, подібно майже до всіх інших, були так мало схильні потурати їй, що в ті дні, коли сер Джон удома не обідав, міс Стіл, траплялося, не чула жодного доброзичливого дотепу на свою адресу, окрім тих, які придумувала сама.
Проте вся ця заздрість, незадоволення, роздратування залишалися невідомі місіс Дженнінгс, і вона, навпаки, вважаючи, що панночкам має бути страх як весело в товаристві одна одної, увечері не забувала вголос порадіти за своїх молодих приятельок, яким недовго доводиться нудьгувати з такою старою дурепою, як вона. Іноді вона заїжджала за ними до сера Джона, а іноді зустрічала їх уже вдома, але щоразу в найчудовішому настрої, дуже весела, дуже задоволена собою — адже якщо Шарлотта почувається добре, то, звичайно, лише завдяки її турботам! — і палаючи бажанням повідати новини про здоров’я Шарлотти з такою повнотою і подробицями, що зацікавити вони могли б хіба що міс Стіл. Правда, на одну свою турботу вона скаржилася щодня: містер Палмер дотримувався звичайного для його статі, але протиприродного для батька, переконання, ніби всі немовлята схожі одне на одне, і, хоча в їхньому немовляті сама вона ясно помічала вражаючу схожість з будь-якими його родичами з обох боків, переконати жорстокосердого батька їй не щастило. Він наполягав на тому, що їхнє немовля нічим не відрізняється від решти немовлят того ж віку, і від нього не змогли отримати підтвердження навіть такої простої і незаперечної істини, що це найчарівніше дитя у світі.