Тепер мені належить повідати про лихо, яке приблизно тоді ж спіткало місіс Джон Дешвуд. Коли її сестри вперше заїхали з місіс Дженнінгс до неї на Харлі-стріт, доля привела туди одну її знайому — обставина, яка сама по собі, здавалося б, ніякою небезпекою їй не загрожувала. Але доки уява інших людей підбурює їх невірно тлумачити нашу поведінку і робити висновки, спираючись на нікчемні дурниці, наше щастя завжди певною мірою залежить від волі випадку. І ось ця пані, яка, до того ж, приїхала надто пізно, дозволила своїй уяві завести її так далеко від істинного стану речей і навіть від простої вірогідності, що, ледве познайомившись із двома міс Дешвуд, яких їй представили як сестер містера Дешвуда, негайно вбила собі в голову, ніби вони тут гостюють. І день-два по тому внаслідок цього непорозуміння прислала запрошення їм разом з містером і місіс Дешвуд на невеликий музичний вечір, який влаштовувала у себе. Таким чином, місіс Джон Дешвуд не тільки довелося з великими для себе незручностями позичити зовицям свою карету, але і — що іще гірше — їй належало терпіти всі неприємні наслідки поштивості, яку вона змушена була їм виявляти; хтозна, чи не визнають вони її зобов’язаною і вдруге узяти їх кудись іще? Правда, вона завжди мала змогу відмовити їм. Але цього їй було мало: коли люди знають, що чинять погано, то ображаються, якщо від них чекають більш гідної поведінки.
Маріанна поступово так звикла виїжджати щодня, що їй уже було все одно, їхати чи ні, і вона спокійно і машинально одягалася перед кожним вечором, не чекаючи від нього анінайменшого задоволення, а часто навіть і не знаючи, куди вони вирушають.
До свого вбрання і зовнішності вона стала така байдужа, що не витрачала на них і половини тієї уваги і зацікавлення, якими, щойно вона була готова, їх встигала обдарувати міс Стіл за п’ять хвилин. Від вимогливого погляду цієї панночки і її жадібної цікавості не вислизали ніякі дрібниці, вона бачила все, довідувалася про все, не знаходила спокою, поки не дізнавалася, скільки коштувала кожна частина вбрання Маріанни, могла назвати кількість її суконь точніше за саму Маріанну і плекала надію вивідати, перш ніж вони розлучаться, у скільки їй стає щотижневе прання і скільки щорічно вона витрачає на себе. Безцеремонність цих розпитувань звичайно увінчувалася компліментом, який Маріанна, хоч він і робився для її заспокоєння, вважала зовсім уже безсоромним нахабством, бо після того, як її піддавали допиту про ціну і викрійку її сукні, про колір її черевичків і про зачіску, їй майже неодмінно виголошувалося, що вона, їй-богу, виглядає надзвичайно привабливо і, безперечно, здобуде чимало обожнювачів.
Подібними підбадьорюваннями її проводжали і цього разу, коли під’їхала карета їхнього брата, яку вони не примусили чекати і п’яти хвилин, вельми засмутивши такою пунктуальністю свою невістку: приїхавши першою, та сподівалася, що вони забаряться, тим самим заподіявши незручності її кучеру або ж їй самій.
Нічого особливо примітного під час вечора не відбулося. Серед гостей, як завжди на музичних вечорах, було багато справжніх цінителів, а ще більше — тих, хто на музиці зовсім не розумівся. Музиканти ж, як завжди, на власну думку і думку найближчих їхніх друзів, ще раз довели, що серед англійських приватних виконавців краще них нікого не знайдеться.
Елінор не була схильною до музики і не прикидалася такою, а тому не соромилася відводити погляд від фортепіано, коли їй того хотілося, і, не збентежуючись присутністю ні арфи, ні віолончелі, зупиняла погляд на чому-небудь іншому. Таким чином вона знайшла в групі молодих людей того самого джентльмена, який висловлював їм у магазині Грея невдоволення футлярами для зубочисток. Невдовзі вона помітила, що він поглядає на неї і щось фамільярно говорить її брату. Вона вже вирішила пізніше запитати в цього останнього, хто він такий, коли вони обидва підійшли до неї, і містер Дешвуд представив їй містера Роберта Феррара.