— Від усвідомлення, що я виконую свій обов’язок. Я обіцяла Люсі зберегти її таємницю, а тому зобов’язана була уникати всього, що могло б натякнути на справжній стан речей, і я не мала права втягувати своїх близьких і друзів у тривогу, розвіяти яку я б не змогла.
Маріанну це, здавалося, глибоко вразило.
— Мені часто хотілося переконати тебе і маму, — додала Елінор. — І разів зо два я намагалася. Але переконати вас, не порушивши висловленої мені довіри, я не змогла б.
— Чотири місяці!.. І все одно ти його любила!..
— Так. Але любила я не тільки його. Мені був дорогий душевний спокій інших, і я раділа, що можу приховати від них, як мені важко. Тепер я здатна думати і говорити про це без болю. І я не хочу, щоб ти страждала через мене, тому що, повір, я сама вже майже не страждаю. У мене є опора, і не одна. Наскільки я можу судити, горе спіткало мене не через якусь мою безрозсудність, і я прагнула переносити його так, щоб нікого ним не пригнічувати. Едварда мені звинувачувати ні в чому. Я хочу йому щастя й упевненості, що він завжди буде людиною достойною, і, хоча зараз, мабуть, його і терзають жалі, врешті-решт, він своє щастя знайде. Люсі є досить розумною, а це — надійна основа для всього найкращого в сімейному житті. І якою б чарівливою, Маріанно, не була думка про єдину і незмінну любов, і як би не виголошувалося, що все наше щастя назавжди залежить від однієї-єдиної людини, так не можна… так не годиться, так не має бути! Едвард одружується з Люсі, він одружується з жінкою, яка красою і розумом перевершує дуже багато кого, і час, і звичка змусять його забути, що колись інша, як йому здавалося, її перевершувала…
— Якщо ти здатна так міркувати, — сказала Маріанна, — якщо, по-твоєму, втрату найдорогоціннішого так легко заповнити чимось іншим, то твоя рішучість, твоє самовладання, мабуть, не такі вже й дивні. Я можу зрештою їх збагнути.
— Я тебе розумію. Тобі здається, ніби я взагалі особливих страждань не відчувала. Але, Маріанно, чотири місяці все це тяжіло наді мною, і я не мала права нікому відкритися! Я знала, як глибоко засмутитеся ви з мамою, коли вам стане відома правда, і не могла ніяк вас підготувати. Мені розповіла про це, мало не насильно зробивши мене своєю повіреною, та, чиї давні заручини зруйнували мої надії, — і розповіла, як мені здавалося, зі зловтішним торжеством. У відповідь на її підозри мені слід було зберігати байдужий вигляд, хоча йшлося про те, що для мене було найважливішим. І так повторювалося не один раз. Мені знов і знов доводилося вислуховувати, як вона описує свої сподівання і торжествує. Я знала, що навіки розлучена з Едвардом, і не почула про жодну обставину, яка зробила б його менш бажаним у моїх очах! Ніщо не зменшило його достоїнств і не довело його байдужості до мене. Я повинна була витримувати антипатію його сестри і образливе поводження його матері, терпіти кару за почуття, яке не могло подарувати мені ніякої радості. І все це відбувалося тоді, коли, як тобі відомо, я мала й інші жалі. Якщо ти все-таки припускаєш мою здатність до почуттів, то, звичайно, зумієш уявити собі, як я страждала ці дні. Спокій, з яким я зараз говорю, утіхи, які я намагалася знайти, — усе це плоди постійних і болісних зусиль, вони виникли не самі по собі і спочатку не приносили мені ніякого полегшення. Ні, Маріанно. Якби тоді я не була зв’язана обіцянкою мовчати, мабуть, ніщо — навіть любов до найдорожчих для мене людей — не утримало б мене від того, щоб відкрито показати, як я нещасна!
Маріанна зовсім вгамувалася.
— Ах, Елінор! — вигукнула вона. — Через тебе я себе назавжди зненавиділа. Яка жорстока була я з тобою! — з єдиною моєю втіхою, опорою у всіх моїх муках, коли здавалося, що ти страждаєш тільки зі мною і через мене! І це — моя подяка? І отак я тобі віддячую? Твоя шляхетність — промовистий докір мені, ось тому я і гудила твою поведінку!
За цим зізнанням пішли найніжніші ласки. Маріанна була ладна на все, лише б спокутувати свою провину перед сестрою, і Елінор без труда заручилася її обіцянкою говорити про те, що трапилося, без щонайменшої злостивості, при зустрічах з Люсі нічим не видавати неприязні до неї, а якщо випадок зведе її з Едвардом, — виявляти йому всю колишню приязність. Поступки були великі, але якщо вже Маріанна визнала себе неправою, ніякі жертви її не зупиняли.
Обіцянку стримуватися вона виконала бездоганно. Слухаючи міркування місіс Дженнінгс про те, що трапилося, вона жодного разу не змінила виразу обличчя, не заперечувала їй і навіть тричі сказала «Так, пані». Коли ж та заходилася розхвалювати Люсі, вона тільки пересіла з одного стільця на інший, а спазм у горлі, викликаний описом палкої любові Едварда, мужньо приховала. Така героїчна поведінка сестри вселила в Елінор упевненість, що сама вона витримає будь-яке випробування.