— Це казна-що, а не прогулянка, тут нема жодної пристойної стежки чи дороги, тільки панчохи деруться об колючки, і через гидотний галас дурних пташок не можна сказати розважного слова.
— Ха-ха-ха, — засміявся Фелікс, — я вже помітив, пане вчителю, що ви нітрохи не розумієтесь на співі й навіть не чуєте, про що вітер балакає з кущами і які гарні казки розповідає старий струмок.
— Скажіть, пане вчителю, ви й квіток не любите? — підхопила й собі Кристліб.
Від цих слів пан магістр, і так темний від природи, іще дужче потемнів на виду, замахав руками й люто закричав:
— Що ви за дурниці плещете? Хто вам забив голову такими нісенітницями? Ще бракувало, щоб дерева й струмки зухвало втручалися в мову розважних людей або щоб пташки своїм цвірінчанням не давали їм слова сказати! Квітки я люблю, коли вони, гарно зібрані в букет, стоять на столі у глекові, тоді вони пахнуть і не треба обкурювати кімнату запашним димом. А в лісі ж не ростуть квітки.
— Що ви кажете, пане вчителю! — вигукнула Кристліб. — Хіба ви не бачите кульбаби, що ясними очима привітно позирає на нас із зеленого листя?
— Що, що? — крикнув магістр. — Квітки? Очі? Ха-ха-ха! Гарні мені очі! Дуже гарні! Цей непотріб навіть не пахне! — На цьому слові магістр Чорнило нахилився, вирвав цілий кущ кульбаби разом із корінням і викинув його в хащі.
Дітям здалося, наче тієї миті в лісі почувся жалібний зойк. Кристліб гірко заплакала, а Фелікс сердито зціпив зуби. І тоді сталося так, що маленький чижик пролетів повз самого носа магістра Чорнила, сів на гіллячку й весело заспівав.
— Це, мабуть, пересмішник? — сказав магістр. Він схопив камінець із землі, шпурнув ним у бідолашного чижика і вбив його. Той замовк навіки і впав додолу з зеленої гіллячки. Цього вже Фелікс не міг стерпіти.
— Мерзенний магістре, — обурено крикнув він, — нащо ви вбили бідолашну пташку, що вона вам зробила? O, де ти, мила чужа дитино, прийди до нас, забери нас далеко звідси. Я не можу більше бути з цим поганцем, я хочу полетіти на твою батьківщину!
Кристліб, схлипуючи, приєдналася до нього:
— O люба, мила дитино, прийди, прийди до нас! Ох, порятуй нас, порятуй, а то пан Чорнило вб'є нас, так само, як він убиває квітки і пташок!
— Яка чужа дитина? — вигукнув магістр. Але тієї миті дерева зашелестіли дужче, і серед того шелесту залунали сумні, розпачливі звуки, наче глухе, далеке бомкання дзвонів. У ясній хмарці, що спустилася донизу біля них, стало видно миле обличчя чужої дитини.
Потім те обличчя проступило зовсім чітко, але дитина була невесела, заламувала ручки, і сльози, як блискучі перли, котилися в неї з очей по рожевих щічках.
— Ох, любі мої друзі, — сумно сказала дитина, — я більше не зможу прийти до вас… Ви мене ніколи більше не побачите… Прощайте! Прощайте! Гном Пепсер заволодів вами, о бідні діти, прощайте, прощайте!
І чужа дитина знялася високо в повітря. А за спинами в дітей залунало страхітливе гудіння і дзижчання. Магістр Чорнило перетворився у величезну бридку муху, а найгірше було те, що в нього лишилось людське обличчя і навіть якийсь одяг на тілі. Він повільно, важко знявся в повітря, мабуть, щоб догнати чужу дитину. Охоплені жахом, Фелікс і Кристліб побігли геть із лісу. Аж на лузі вони зважилися глянути вгору. Високо у хмарах вони помітили блискучу цятку, що ширяла й мерехтіла, як зірка.
— Це чужа дитина, — сказала Кристліб. Зірка ставала дедалі більша, і почулися якісь дивні звуки, наче хтось засурмив у сурму. Скоро вони побачили, що то була не зірка, а гарний птах із лискучим золотим пір'ям, який, вимахуючи могутніми крильми й голосно співаючи, спускався до лісу.
— О, — вигукнув Фелікс, — та це ж ватажок фазанів, він задзьобає на смерть магістра Чорнила! Ох, як добре, чужа дитина врятована, і ми також! Ходімо, Кристліб, швидко ходімо додому й розповімо татові, що сталося.
ЯК ПАН ФОН БРАКЕЛЬ ПРОГНАВ МАГІСТРА ЧОРНИЛА
Пан фон Бракель і пані фон Бракель сиділи вдвох перед дверима свого маленького дому й дивилися на вечірню — заграву, що почала вже заливати золотим сяйвом сині гори. Перед ними на столику стояла вечеря — глечик запахущого молока і хліб із маслом на тарілці.
— Не знаю, де так забарилися магістр Чорнило з дітьми, — сказав пан Бракель. — Спершу він зовсім не хотів іти до лісу, а тепер не йде додому. Взагалі він дуже дивний чоловік, і мені часом здається, що краще було б, якби він зовсім не приїздив до нас. Мені дуже не сподобалось, як він із самого початку підступно поколов дітям руки, і з його науки теж мало користі, бо він сипле якимись незрозумілими словами, плеще казна-які премудрості, а коли вийде надвір, то не вміє відрізнити липи від каштана. І взагалі він якийсь дурнуватий і нудний. Такого вчителя діти ніколи не шануватимуть.