— Його лихоманить.
— Сильно?
— Ні. Він впорається, а машина збиватиме температуру. Він досі непритомний.
— Та бачимо, — сказала Ріплі із сумним виразом обличчя.
Еш повернувся до неї:
— Не обов’язково. Він може спати, а це зовсім інше.
Ріплі хотіла відповісти щось уїдливе, але Даллас сердито зупинив суперечку:
— Припиніть сваритися!
«Ще я повинен рознімати членів екіпажу», — подумав він. Враховуючи психологічний тиск останнім часом, такі конфлікти передбачувані, але Даллас вважав, що треба зробити все, щоб уникати їх. Не можна допустити відкритої ворожнечі й розділення екіпажу.
Аби відволікти Еша та Ріплі одне від одного, Даллас перевів розмову на Кейна.
— Отже, він непритомний і його лихоманить. Щось ще?
Еш проаналізував показники.
— Машина не дає більше ніякої інформації. В іншому його показники життєдіяльності досить гарні.
— Можеш дати довгостроковий прогноз?
Еш завагався.
— Я не медик. «Ностромо» не такий великий корабель, щоб дозволити собі цю посаду.
— Або не такий важливий. Я знаю це. Але серед нас ти маєш до цього найближчий стосунок. Я просто хочу знати твою думку. Це не буде фіксуватися в бортовому журналі, і я, безумовно, не вимагаю цього від тебе. Чорт забирай, я не маю права вимагати цього.
Даллас повернувся до Кейна — свого друга і напарника.
— Не хочу прозвучати невиправдано обнадійливим, — повільно сказав Еш, — але, судячи з його поточного стану та показників контрольних приладів, він житиме.
Даллас посміхнувся і злегка кивнув.
— Уже непогано. Більшого вимагати не можна.
— Сподіваюся, твоя правда, — додала Ріплі. — У нас є деякі розбіжності, але цього разу я молитиму Бога, щоб ти мав рацію.
Еш знизав плечима:
— Хотілося б зробити більше, але, як я вже казав, в мене відсутня необхідна кваліфікація. Це більше залежить від автолікаря. Зараз я отримаю результати більш ретельних досліджень, але й машині немає від чого відштовхуватись: такого ще не було. Усе, що ми можемо зробити — це чекати, доки автолікар не визначить, що прибулець зробив із Кейном. І тільки після цього апарат зможе, сподіваюся, почати його лікувати.
На обличчі в Еша раптом з’явилося розчарування.
— Шкода, що я не медик. Не люблю чекати, доки машина всього не зробить.
— Уперше чую, що ти говориш про машини без поваги, — здивовано промовила Ріплі.
— Немає ідеальних машин. Їм бракує адаптивності. Тут потрібен цілий госпіталь, а не цей невеликий автолікар. Він не призначений для роботи з такими… прибульцями. Його ефективність оцінюється за інформацією його програми, як і ефективність будь-якої іншої машини. Якби ж я трішки краще розбирався в медицині…
— Також вперше чую, що ти жалієшся на брак компетентності, — продовжила свої спостереження Ріплі.
— Завжди будеш почуватися некомпетентним, коли не все знаєш, інакше не буває, — Еш повернувся до Кейна. — Це почуття підсилюється, коли космос дає тобі загадку, з якою ти ще не стикався. У мене недостатньо знань, щоб її розгадати, і через це я почуваюся безпорадним.
Він обережно підняв прибульця пінцетом за двоє щупальців і поклав його у велику прозору трубку. Еш натиснув на кнопку, вбудовану в пробку трубки, і закупорив її. Усередині розлилося жовте світло.
Ріплі уважно спостерігала за діями Еша. Вона все ще побоювалася, що та істота може несподівано роз’їсти трубку й почати їх усіх душити. Переконавшись нарешті, що прибулець вже нічого їй не зробить (хіба насниться в страшному сні), вона піднялася і пішла в бік виходу.
— Не знаю, як ви, а я хочу випити кави, — сказала Ріплі через плече.
— Гарна ідея, — Даллас подивився на Еша. — Нічого, якщо ми залишимо тебе самого?
— Тобто наодинці з тією штукою? — він вказав великим пальцем на закупорений контейнер і широко посміхнувся. — Я науковець, і від таких речей у мене підвищується інтерес, а не пульс. Не турбуйтеся, усе буде добре. Якщо будуть якісь новини, або стан Кейна зміниться, я одразу ж зателефоную.
— Домовилися, — він подивився на Ріплі, яка чекала на нього. — Пішли вип’ємо кави.
Еш зачинив за ними двері, й вони пішли назад до капітанського відсіку, залишивши його працювати з автолікарем, щоб той, у свою чергу, працював над Кейном…
VIII
Кава заспокоїла їхні шлунки й упорядкувала думки. Навколо них безперебійно працював «Ностромо», механізми якого не цікавив загиблий прибулець у герметичному контейнері.