Паркер поставив паруючий чай, неестетично причмокнув і заявив із звичайними для нього спокоєм і відвертістю:
— Можливо, заморозимо його, аби пригальмувати цю чортову болячку?
— Ми не впевнені, як саме заморожування змінить його стан, — заперечив Даллас. — А раптом йому стане гірше? Те, що знищує хвороби, може й погіршити його становище.
— Принаймні краще, аніж нічого не робити, чорт забирай, — Паркер помахав чашкою, ніби палицею. — А автолікар якраз тільки на це й здатний. Еш говорив, що машина не справляється. Той медичний комп’ютер може лікувати лише нудоту від нульової гравітації, зламані кістки і все. Безумовно, Кейн потребує якіснішої спеціалізованої допомоги.
— Але ж ти щойно визнав, що ми не можемо йому її надати.
— Так, — Паркер відкинувся на стільці. — Вірно. Отже, тому й пропоную заморозити його, доки ми не доїдемо, а лікар, що спеціалізується на позаземних хворобах, подбає про нього.
— Еге ж, — додав Бретт.
Ріплі похитала головою, дивлячись на нього.
— Що б він не сказав, ти завжди говориш «еге ж» або щось дуже подібне. Ніколи не помічав, Бретте?
Той вишкірився:
— Еге ж.
Ріплі повернулася до інженера.
— Що ти думаєш про це, Паркере? Твій підлеглий просто ходить за тобою і повторює «еге ж», ніби папуга.
Паркер повернувся до свого колеги.
— Так. Визначся, ти папуга?
— Еге ж.
— Припиніть дуркувати, — сказав Даллас і одразу ж пошкодував про своє необдумане зауваження. Їм би не завадило трішки веселощів, а він узяв і припинив це. Навіщо? Відносини між членами екіпажу були неформальними, а не як між начальником та підлеглими. Чому ж у нього з’явилося раптове бажання вдавати капітана?
Можливо, це було через критичну ситуацію, так що хтось повинен бути «головним». Він застряг у відповідальності. Клята робота. Далласу хотілося бути на місці Ріплі чи Паркера, особливо на місці останнього. Двоє інженерів могли повернутися назад до своєї особистої кабіни і безтурботно не звертати уваги на речі, які безпосередньо їх не стосуються. Поки вони підтримували двигуни та корабель у робочому стані, то ні перед ким не мусили звітувати.
Даллас усвідомив, що не любить приймати рішення. Напевно, саме тому він і був командиром старого буксира, а не лайнера. Вочевидь, саме через це він ніколи не скаржився на долю. Він міг більшість часу на кораблі провести в гіперсні, будучи капітаном буксиру. Він міг нічого не робити, лише спати й отримувати зарплатню. Йому не доводилося приймати рішення в гіперсні.
«Скоро, — подумав Даллас. — Скоро вони повернуться до особистого затишку своїх окремих трун. Їм уколють снодійне, від якого їхній розум заціпеніє, а вони вирушать у приємний політ туди, де не треба приймати жодних рішень і куди не зможуть дістатися неприємні сюрпризи ворожих планет. Скоро, щойно доп’ємо каву».
— Кейнові доведеться пройти карантин, — відсторонено промовив Даллас, сьорбаючи каву.
— Так, і нам теж, — ця думка збентежила Ріплі. Певна річ, вони прилетять на Землю заради того, щоб провести декілька тижнів у ізоляції, поки медики не впевняться, що ніхто з них не є носієм того, що вразило Кейна. Ріплі мріяла про зелену траву під ногами та синє небо над головою. Вона уявляла, як гуляє на пляжі в безтурботному віддаленому містечку на березі океану десь у Сальвадорі. Їй було болісно від них відмовлятися.
Усі повернулися, щоб подивитися на Ламберт. У неї був втомлений і пригнічений вигляд.
— Є не особливо гарна новина, — промовила вона.
— Здивуй мене, — Даллас спробував налаштувати себе на будь-що. Він знав, що Ламберт залишилася в капітанському відсіку, щоб зробити необхідні розрахунки.
— Згідно з моїми розрахунками на основі того часу, який ми витратили, щоб дістатися до цієї планети та на непередбачену зупинку, на повернення нам потрібно…
— Коротше, — перебив Даллас. — Ми знаємо, що збилися з курсу, шукаючи той сигнал. Скільки залишилося до Землі?
Ламберт налила собі каву, занурилася в крісло й сумно промовила:
— Десять місяців.
— Господи, — Ріплі зазирнула до чашки. Хмари, трава та пляж ще більше віддалялись, перетворюючись на бліду синьо-зелену димку та остаточно розчиняючись. Насправді десять місяців у гіперсні мало чим відрізнялись від одного, але астронавти мислили категоріями реального часу. Ріплі сподівалася на шість, а не на десять.
Почувся попереджувальний сигнал телефона. Даллас узяв слухавку.
— Що там, Еше?
— Негайно спускайтеся до Кейна, — швидко промовив Еш, хоч і з дивними нотками вагання.