Усі випросталися.
— Його стан змінився? Щось серйозне?
— Вам простіше самим подивитись.
Усі заметушились і побігли коридором, залишивши каву вистигати на осиротілому столі.
Даллас малював жахливі картини, поки біг униз до лазарету з іншими членами екіпажу позаду. Які страшні наслідки могла позаземна болячка викликати в старпома? Даллас уявив купу сірих маленьких рук з одним оком, якими кишіли стіни лазарету, або гниючий труп нещасного Кейна, вкритий лускатим грибком. Астронавти досягли лазарету, захекавшись від бігу коридором і тамбурами-шлюзами. На стінах не було скупчень регенерованих рук прибульців. Тіло старпома також не було вкрите позаземними наростами чи грибком. Еш не вказав причину зміни стану Кейна. Старпом сидів на платформі з відкритими очима. Його погляд був ясним і чистим. Було видно, що його мізки нормально функціонують. Кейн повернувся, аби побачити прибулих.
— Кейне, з тобою все добре? — Ламберт не могла повірити власним очам. «Виглядає добре, наче нічого й не трапилося», — здивовано подумала вона.
— Тобі щось потрібно? — запитала Ріплі, побачивши, що Кейн ніяк не відреагував на питання Ламберт.
— У мене в роті пересохло.
Даллас раптом згадав, кого нагадує Кейн — людину, яка очуняла від амнезії. Старпом виглядав здоровим, але мав здивований вираз обличчя, наче намагаючись зібрати думки докупи.
— Можна води?
Еш швидко підійшов до кулера, набрав пластмасовий стаканчик і подав Кейну. Старпом випив його одним ковтком. Даллас мимоволі відзначив, що його моторна координація була в нормі: він пив інстинктивно без задньої думки.
Ситуація була обнадійливою, хоч і дурною: напевно, з ним таки щось трапилося.
— Ще, — єдине, що відповів Кейн, повністю контролюючи свої дії. Ріплі знайшла великий контейнер, наповнила по вінця і подала Кейну. Він випив його, наче людина, яка десять років тинялася в пустелі Піолін, і, хекаючи, відкинувся назад на м’яку платформу.
— Як ти себе почуваєш? — запитав Даллас.
— Жахливо. Що зі мною трапилося?
— Не пам’ятаєш? — запитав Еш.
Даллас задоволено відзначив, що аналогія з амнезією була ближча, аніж він очікував.
Кейн здригнувся, скоріш за все, через те, що м’язи затекли від довгого лежання, і глибоко вдихнув.
— Я нічого не пам’ятаю, навіть важко згадати своє ім’я.
— Як тебе звати? — діловито запитав Еш. — Це лише для медичного висновку.
— Кейн. Томас Кейн.
— Це все, що ти пам’ятаєш?
— Зараз я пам’ятаю всіх вас, але імена — ні, — Кейн повільно обвів скупчених біля нього стурбованих астронавтів поглядом.
— Нічого, згадаєш, — запевнив Еш. — Ти згадав власне ім’я і наші обличчя. Для початку непогано. Це теж свідчить про те, що ти не зовсім утратив пам’ять.
— У тебе щось болить? — Паркер знайшов у собі мужність поставити перше незручне питання.
— Усе. Таке враження, що мене шість років били палицями, — Кейн знову піднявся на платформі, звісив ноги і посміхнувся. — Господи, який же ж я голодний. Як довго я був непритомним?
Даллас недовірливо дивився на неушкодженого Кейна.
— Кілька днів. Ти точно не пам’ятаєш, що з тобою трапилося?
— Анітрохи.
— Що останнє ти пам’ятаєш? — запитала його Ріплі.
— Нічого.
— Ти, я і Даллас досліджували якусь дивну планету, — озвалася Ламберт. — Пам’ятаєш, що там трапилося?
Кейн насупився, з важкістю намагаючись розвіяти туман у своїй голові. Як на зло, справжні спогади були десь далеко, і зібрати їх докупи було важко.
— Просто якийсь жахливий сон, в якому я задихався. Де ми зараз? Досі на тій планеті?
Ріплі похитала головою.
— Ні, на щастя. Ми на шляху додому в гіперпросторі.
— Готуємось до завантаження в морозильні камери, — гаряче сказав Бретт. Він, як і всі інші, бажав зануритися під захист безтурботного гіперсну подалі від жахіть, які розбудили їх.
Хоча після того як Кейн ожив, астронавти не могли повірити в те, що старпом приніс на борт жахливого прибульця, все ж він був тут, у герметичній трубці, і кожен міг на нього подивитись.
— Я — за, — із готовністю відповів Кейн. — У мене паморочиться в голові, і я такий втомлений, що засну мертвим сном без усіляких морозильних камер.
Він диким поглядом обвів лазарет.
— Але зараз я вмираю з голоду. Треба б поїсти перед тим, як заснути.
— Я сам зголоднів, — шлунок Паркера невиховано забурчав. — Краще засинати на повний шлунок, інакше потім гірше прокидатися.
— Згоден.
Даллас відчував, що непогано було б влаштувати невеличку гулянку. Оскільки для повноцінної вечірки не було підходящого одягу, то лишався просто бенкет.