— Пропоную поїсти. Один раз перед сном…
IX
Астронавти насолоджувались їжею за спільним столом, запиваючи кавою або чаєм. Окрім Кейна, усі їли неквапливо, намагаючись розтягти задоволення. У астронавтів був піднесений настрій, оскільки вони усвідомлювали, що знову стали єдиною командою, а не через прісне пригощання автокока.
Лише Кейн їв швидко, поглинаючи величезні порції штучного м’яса з овочами. Він уже впорався з двома звичайними порціями і чекав на третю. Здавалося, він не збирався зупинятись. Джонс акуратно їв зі своєї тарілки, яка стояла посеред столу, не задумуючись над демонстративним проявом людської жадібності.
Кейн підняв голову, помахав ложкою і промовив з набитим ротом:
— Перше, що я зроблю після повернення — це добре поїм. Набридла вже ця штучна їжа. Що б там не писали в інструкціях Компанії, від неї відгонить переробкою, до того ж так різко, що цього присмаку не може перебити жодна приправа.
— Я їв і гіршу їжу, — замислено зауважив Паркер. — Хоча і кращу теж.
Ламберт насуплено подивилась на інженера, застигши зі стейком на півдорозі.
— Якщо тобі так вона не подобається, чому ж ти наминаєш її, наче перед смертю?
— Якраз я й кажу, що мені вона подобається, — пояснив Паркер, відправляючи чергову ложку до рота.
— Серйозно? — Кейн не припинив їсти, але підозріло глянув на Паркера, як на божевільного.
Паркер в боргу не залишився:
— Так. Воно ж типу вирощується для нас.
— Так, — відрізав Кейн. — Ти ж знаєш, з чого це робиться.
— Знаю, знаю, — відповів Паркер. — Ну і що? Зараз це стало їжею. З тобою складно говорити, доки ти так запихаєшся.
— В мене є виправдання: я вмираю з голоду, — Кейн відправив ще один шматок і оглянув стіл. — Хто знає, чи амнезія впливає на апетит?
— Апетит… — Даллас копирсався у своїй порції. — Поки ти лежав у автолікарі, в тебе вливали лише рідину: сахарозу, декстрозу та інші речі для збереження життя, але їх недостатньо для повноцінного харчування. Не дивно, що ти такий голодний.
— Ага, — Кейн з’їв ще одну ложку. — Таке враження, що я… я… — Кейн замовк, збентежно і злякано скривився.
Ріплі нахилилась до нього.
— Що трапилося? Щось із іжею?
— Ні… Не думаю. Все смачно. Не думаю… — старпом знову зупинився на півслові. В нього був напружений вираз обличчя, і він невпинно кректав.
— Що ж тоді? — схвильовано поцікавилася Ламберт.
— Не знаю.
Кейн знову скривився, як боєць, що отримав удар у пах.
— У мене кольки… І вони посилюються.
Астронавти нервово спостерігали за тим, як старпом скоцюбився від болю та паніки. Несподівано він почав голосно стогнати низьким голосом і схопився за край столу обома руками. Його кулаки зблідли, а на руках проступили вени. Кейна невпинно усього трусило, наче від холоду, хоча в кают-компанії було досить тепло й комфортно.
— Дихай глибше, це допоможе, — порадив Еш, оскільки всі інші принишкли.
Кейн спробував це зробити, але вдих перетворився на крик.
— Господи, як болить! Як болить! — Кейн невпевнено встав. Його досі трусило, і він хапався за стіл, наче боявся впасти. — Ой-ой-ой!
— Що, що? — безпорадно запитав Бретт. — Що болить? У тебе болить?
Агонізуюче обличчя Кейна змусило Бретта замовкнути і подіяло краще, аніж будь-який крик. Старпом намагався піднятися з-за столу, але знову сів. Він уже не міг контролювати своє тіло. Він протяжно заверещав із виряченими очима. У всіх кров застигла в жилах. Крик відбивався від стін кают-компанії, не шкодуючи присутніх, і не припинявся.
— Його сорочка… — пробурмотіла Ріплі. Її паралізувало, як і Кейна, але з іншої причини. Вона показувала на здуття на грудях у старпома.
На кителі Кейна з’явилася червона пляма. Вона швидко збільшувалася і скоро перетворилась на широкий нерівний кривавий слід у нижній частині грудини. Потім усі почули, як рветься тканина. У забитому приміщенні цей звук звучав огидно і непристойно. Сорочка Кейна луснула навпіл, як диня, і з-під неї показалася маленька голова, завбільшки з людський кулак. Вона звивалася і крутилася, як змія. Невеличкий череп був весь чи то в шипах, чи то в зубах, мав гостру форму та був рясно закривавлений. Потвора мала бліду, нудотно-білу шкіру з темними мазками огидного слизу. Вона не мала жодних зовнішніх органів, навіть очей. Астронавти відчули нудотний сморід.
Тепер кричав не лише Кейн: астронавти панічно заволали, інстинктивно відскакуючи від столу. Першим це зробив Джонс. Він почав розлючено чмихати, хвіст став трубою, а шерсть — дибки. Потім Джонс зістрибнув зі столу і залишив кімнату у два потужних стрибка.