Ламберт вже не сумнівалася:
— Компанія.
— Звичайно, — сумно посміхнулася Ріплі. — Напевно, давачі якогось дрона Компанії зафіксували сигнал з аварійного корабля. «Ностромо» виявився наступним кораблем, який за планом повинен був пролетіти в тому квадраті. Компанія підіслала Еша, щоб він контролював ситуацію і забезпечував виконання Спеціального Наказу номер 937, як назвала його «Матір». Якби на місці передавача нічого б не знайшли, Еш повідомив би навіть без нашого відома. В іншому випадку Компанія дізнається все, що треба, і вирішить, чи є сенс посилати так далеко дорогу експедицію. Просто метод збільшення прибутку та мінімізації витрат. Ми втрачаємо, вони отримують.
— Чудово, — чмихнув Паркер. — Тепер усе зрозуміло. Розкажи, навіщо збирати докупи цього сучого чурбана.
Інженер плюнув на тіло Еша.
Ріплі вже сама поклала голову на стіл і підключила провід із мережевої розетки біля автокока до нерухомої голови.
— Треба розпитати, що вони ще приховують. Згоден?
Паркер неохоче кивнув:
— Так, — потім він підійшов до голови. — Давай ти…
Інженер почав возитися з проводами та з’єднаннями в потилиці Еша під перукою. Коли повіки робота почали сіпатися, Паркер задоволено гмикнув і відійшов. Ріплі нахилилася.
— Еше, чуєш мене?
Той не відповів. Ріплі подивилася на Паркера.
— Контакти чисті, рівень подачі живлення налаштовується автоматично. Він повинен відповісти, якщо тільки під час падіння не було пошкоджено ніяких важливих мікросхем. У цих складних моделях чарунки пам’яті та візуально-вербальні компоненти упаковано досить щільно. Сподіваюся, він говоритиме.
Ріплі повторила:
— Еше, ти чуєш мене?
У кают-компанії пролунав добре знайомий голос.
— Так, чую.
Ріплі важко було звертатися до голови, відділеної від тіла, хоч вона й знала, що це лише частина машини, як шокер або відстежувач. Вона надто багато часу провела з Ешем як членом екіпажу.
— Що… що таке Спеціальний Наказ 937?
— Це проти правил та моєї програми. Ти знаєш, що я не можу відповісти.
Вона відійшла.
— Тоді немає сенсу говорити. Паркере, витягни штепсель.
Інженер узявся за провід, але Еш достатньо швидко довів, що його схеми, які відповідають за сприйняття, цілі:
— По суті, мені наказали наступне.
Паркер погрозливо підняв провід.
— Мені наказали змінити маршрут «Ностромо» або забезпечити, щоб екіпаж зробив це. Так ми змогли зловити сигнал, запрограмувати «Матір» розбудити вас від гіперсну і розповісти про екстрений виклик. Спеціалісти Компанії вже знали, що сигнал був попереджувальним, а не аварійним.
Паркер стиснув кулаки. Еш продовжив:
— Біля джерела сигналу ми повинні були дослідити цю форму життя. Судячи з інформації сигналу, розшифрованої спеціалістами, вона точно була небезпечною. Потім цю форму життя слід було доставити в Компанію для дослідження і виявлення її потенційної комерційної цінності. Певна річ, це слід було зробити таємно.
— Певна річ, — погодилася Ріплі, перекривляючи байдужий тон робота. — Це пояснює, чому обрали саме нас: не хотіли відправляти дорогу експедицію.
Ріплі в глибині душі було приємно, що вона вловила логіку своїх припущень у словах Еша, і далі вона сама продовжила моделювати ситуацію за нього:
— Ввозити небезпечні позаземні форми життя на будь-які населені планети, не лише на Землю, суворо заборонено. Якщо ж ми зробимо вигляд, що просто летіли на торговельному буксирі й випадково зіткнулися з такою формою життя, то Компанія розцінить це як «неумисне» ввезення. Доки б ми сиділи у в’язниці, з істотою щось би зробили. Звісно, спеціалісти Компанії готові благородно прийняти небезпечну знахідку без відома митниці, а щоб «підмазати» передачу, щедро підкупили б, кого треба. Якби нам пощастило, то Компанія взяла б нас на поруки, щойно компетентні органи встановили б, що ми дійсно телепні. Бо так воно і є, — закінчила Ріплі.
— Але навіщо? — запитала Ламберт. — Чому ти нас не попередив, що на нас чекає?
— Бо тоді б ви відмовилися, — незворушно пояснив Еш. — Згідно з політикою Компанії, ви не повинні були знати про співпрацю. Також цілком вірне твердження Ріплі про те, що справжня необізнаність допомогла б ввести працівників митниці в оману.
— Щоб ти луснув із твоєю Компанією, — прогарчав Паркер. — А як же наші життя, хлопче?
— Я не хлопець, — спокійно виправив Еш. — Ваші життя. Мабуть, Компанія вирішила, що ними можна пожертвувати. Їх у першу чергу цікавить Чужий. Там сподівалися, що наша команда збереже і Чужого, і свої життя, і вони готові були заплатити кожному, хто повернеться, свою частку преміальних, але для них це було другорядне питання. Нічого особистого з боку Компанії, чистісінька лотерея.