— Ви надто щедрі до нас, — казала вона Цзаро Чжуану Даксосу.
— Для Матері Драконів не може бути занадто щедрого дару. — Цзаро був вишукано-лінькуватий чоловік з лисою головою та великим дзьобом носа, на якому суцільною ковдрою мерехтіли рубіни, опали та лусочки нефриту. — Назавтра ви куштуватимете павича та язики жайворонків під музику, гідну найкраснішої з жінок. Тринадцятеро прийдуть віддати вам шану, а заразом і усі значні люди Карфу.
«Усі значні люди Карфу прийдуть дивитися моїх драконів», подумала Дані, та подякувала Цзаро за добрість, перш ніж позбавитися його товариства. П’ят Прей також відкланявся, перед тим присягнувшись попросити в Невмирущих зустрічі з нею.
— Адже це честь, рідша за літній сніг.
Перш ніж зникнути, він поцілував її голі ноги блідими блакитними вустами і примусив узяти подарунок: слоїк коштовної мастильної олії, що, за його словами, давала змогу побачити духів та привидів. Останньою з трьох шукачів поїхала Квайфа-тінев’язка. Вона лишила Дані тільки попередження.
— Стережіться, — мовила їй жінка у червоній покостовій личині.
— Кого?
— Усіх. Вони приходитимуть вдень і вночі, щоб побачити диво, знову народжене у цей світ, а коли побачать, то запрагнуть його. Бо дракони — то є вогонь, що обернувся плоттю, а вогонь — то є сила.
Коли зникла і Квайфа, пан Джораг зазначив:
— Вона вірно каже, моя королево… хоча й сама не більше мені до смаку, ніж інші.
— Я її не розумію.
П’ят і Цзаро закидали Дані обіцянками від миті, коли вперше побачили її драконів, оголосили себе її вірними слугами в усьому, та від Квайфи вона чула тільки поодинокі загадкові зауваження. А ще Дані непокоїло, що та ніколи не відкривала обличчя. «Згадай Міррі Маз Дуур», казала Дані собі. «Згадай зраду.»
Вона обернулася до кревноїзників.
— Ми стоятимемо на чатах самі, поки живемо тут. Хай ніхто не входить до цього крила палацу без мого дозволу, і хай драконів завжди добре пильнують.
— Ваша воля, халісі, — відповів Агго.
— Ми подивилися тільки ті місця у Карфі, які П’ят Прей дозволив нам бачити, — вела вона далі. — Рахаро, виїдь до міста, оглянь усе інше і розкажи, що ти знайшов. Візьми з собою хоробрих та міцних чоловіків, а ще жінок — щоб увійшли туди, де заборонено ходити чоловікам.
— Ти кажеш, я роблю, кров моєї крові, — мовив Рахаро.
— Пане Джорагу, знайдіть тутешні пришиби та роздивіться, які там припнуті кораблі. Я не мала вістей з Семицарства вже півроку. Може, боги пригнали вітрами з Вестеросу якогось доброго керманича на кораблі, що відвезе нас додому.
Лицар спохмурнів.
— То буде не надто добре. Узурпатор вас уб’є — це ясно, як день.
Мормонт рішуче засунув великі пальці за пас із мечем.
— Моє місце — тут, коло вас.
— Джохого добре мене оборонить. Ви знаєте більше мов, ніж мої кревноїзники, а дотракійці цураються моря і усіх, хто ним плаває. У цій справі тільки ви можете мені прислужитися. Роздивіться кораблі, побалакайте з жеглярами, дізнайтеся, хто звідки прибув, куди прямує, де хто капітанить.
Лицар-вигнанець неохоче кивнув.
— Як накажете, моя королево.
Коли чоловіки пішли, покоївки зняли з Дані поплямовані дорогою шовки, і вона пішла босими ногами до мармурової водойми у тіні колонади. Прохолодна вода подарувала справжню насолоду; в ній плавали крихітні золоті рибки, що з цікавості щипалися за шкіру та змушували Дані хихотіти. Заплющити очі й плавати собі, забувши про час, було дуже приємно. Вона спитала себе, чи є така водойма у Аегоновому Червоному Дитинці — а заразом і запашні сади з лавандою та м’ятою. «Та мають же бути. Візерис завжди казав, що Семицарство гарніше за будь-яке інше місце на землі.»
Думка про дім позбавила її покою. Якби був живий її сонце-та-зорі, то повів би свій халазар через отруйні води та змів з лиця землі її ворогів. Але ж його сила залишила цей світ. Вона мала кревноїзників, які присягнулися їй на все життя і майстерно вбивали будь-якого ворога, але ж вони знали тільки життя та звичаї коневладців. Дотракійці грабували міста і плюндрували королівства, та не правили ними. Дані не хотіла перетворити Король-Берег на зчорнілу руїну, повну невпокоєних привидів. Досить вже їй смакувати самі сльози. «Я хочу зробити моє королівство гарним та пишним, повним товстопузих чоловіків, красних дів і сміхотливих дітей. Я хочу, щоб мій народ радісно посміхався, коли бачитиме мене. Так, як посміхався до мого батька, якщо вірити Візерисові.»
Але спершу доведеться завоювати і перемогти.
«Узурпатор вас уб’є — це ясно, як день», сказав Мормонт. Роберт убив її відважного брата Раегара. Один з його посіпак перетнув Дотракійське море, аби отруїти її разом з ненародженим сином. Казали, що Роберт Баратеон — дужий, мов бик, не знає страху в битві. Ніщо в світі не миле йому більше за війну. А ще за нього стоять могутні князі, яких брат назвав «хортами Узурпатора»: холодноокий Едард Старк з морозною зимою в серці та золоті Ланістери — батько і син — багаті, владні, лукаво-зрадливі.
Як вона могла сподіватися подолати таких людей? Коли хал Дрого був живий, люди тремтіли перед ним і приносили подарунки, щоб утамувати його гнів. А якщо не приносили, то він захоплював їхні міста, багатства, жінок, геть усе. Та ж його халазар був велетенський, а її — жалюгідний. Її люди пішли за нею через червону пустелю, женучись за кометою, і пішли б через отруйну воду, але їх було не досить. Навіть її драконів ще не досить. Візерис вірив, що держава повстане за свого законного короля… та Візерис був дурень, а дурні вірять у всякі дурниці.
Від сумнівів вона почала хапати дрижаки, вода раптом здалася холодною, а рибки, що дзьобали шкіру, стали дратувати. Дані підвелася і вилізла з купелі.
— Іррі! — покликала вона. — Джихікі!
Поки служниці витирали її насухо та вдягали у халат піщаного шовку, Дані почала міркувати про тих трьох, які знайшли її у Місті Кісток. «Скривавлена зірка привела мене до Карфу не аби чого. Тут я знайду те, що мені треба, якщо матиму силу взяти, що дають, і мудрість уникнути пасток та спокус. Якщо боги наготували для мене долю переможниці, то припошлють свою милість, покажуть якийсь знак, а якщо ні… якщо ні…»
Майже ввечері, коли Дані годувала драконів, Іррі ступила крізь шовкові запони і доповіла, що пан Джораг повернувся з пришибів… та не один.
— Хай зайде з тим, кого привів, — відповіла Дані, зацікавившись.
Коли прибульці увійшли, вона сиділа на купі подушок, розташувавши навколо себе драконів. Гість мав на собі накидку з зеленого та жовтого пір’я; шкіра його чорніла, як вилощений гагат.
— Ваша милосте, — мовив лицар, — ось перед вами Кухуру Мо, керманич «Коричного вітру» з міста Гончаки.
Чорний чоловік став на коліно.
— Велика честь для мене, шановна королево, — привітався він, та не мовою Літніх островів, якої Дані однак не знала, але пливкою валірійською говіркою Дев’яти Вільних Міст.
— Я теж вшанована честю, пане Кухуру Мо, — відповіла Дані тією ж мовою. — То ви прибули з Літніх островів?
— Саме так, ваша милосте, але перед тим, ще й півроку не минуло, ми стояли у Старограді. Звідти я привіз вам чудовий подарунок.
— Який саме?
— Щасливі вісті. Матір Драконів, Буреродна, кажу вам чисту правду — Роберт Баратеон помер.
За стінами палацу на Карф лягали сутінки, але в Даніному серці раптом зійшло сонце.
— Помер? — перепитала вона. В неї на колінах засичав чорний Дрогон, перед її обличчям, наче запона, виникла хмара блідого диму. — Ви певні? Узурпатор — мертвий?!
— Так кажуть у Старограді, у Дорні, у Лисі, у всіх інших портах, де ми кидали котву.
«Він надіслав мені отруйне вино, але я жива, а його вже нема.»
— Яка саме смерть його спіткала?