— Вперше бачу когось, хто вміє битися сіткою, — мовив Бран до Мейри, чухаючи лютововка за вухами. — Це вас майстер-мечник навчив її кидати?
— Мене батько навчив. У Сірявці ми не маємо лицарів. Ані майстра-мечника, ані маестра.
— Хто ж порає ваших круків?
Вона всміхнулася.
— Круки не можуть знайти Сірявець. Так само, як вороги.
— Це чому?
— Бо він не стоїть на місці, — відповіла дівчина.
Бран ніколи не чув про замок, який би рухався. Він глипнув на неї здивовано, та не зміг сказати, чи вона дражниться, а чи каже правду.
— От би подивитися. Як гадаєш, твій пан батько дозволить мені приїхати, коли війна скінчиться?
— Вам будуть дуже раді, мій принце. Хоч після війни, а хоч би й просто зараз.
— Просто зараз? — Бран всеньке життя прожив у Зимосічі й прагнув понад усе побачити далекі місця. — Я спитаю пана Родріка, коли він повернеться.
Старий лицар відбув на схід, щоб замирити чвару, яка там виникла. Її почав байстрюк Руза Болтона, коли взяв у полон пані Роголіс, що саме поверталася зі свята врожаю. Він одружився з нею того ж самого вечора, хоча сам годився їй у сини. Опісля її замок захопив князь Мандерлі — він писав, що для того, аби захистити маєтності Роголісів від Болтонів, але пан Родрік розгнівався на нього майже так само, як на байстрюка.
— Пан Родрік, може, й дозволить мені поїхати. А от маестер Лювин — ніколи.
Йоджен Троск сидів, схрестивши ноги, під оберіг-деревом і дивився на нього похмурими очима.
— Тобі незле було б залишити Зимосіч, Бране.
— Залишити?
— Так. І що скоріше, то краще.
— Мій брат має зелений зір, — пояснила Мейра. — Він бачить уві сні такі речі, які не сталися, але іноді його сни справджуються.
— Ніяких «іноді», Мейро. — Між ними пробігли погляди: його сумний, її упертий.
— Скажи мені, що станеться, — попрохав Бран.
— Скажу, — відповів Йоджен, — якщо ти розповіси про свої сни.
У божегаї стало тихо. Бран почув, як шурхотить листя, як плюскотить Ходор у далекому гарячому ставку. Згадав золотого чоловіка і триокого гайворона, згадав хряскіт кісток між щелеп, мідний смак крові.
— Я не бачу снів. Маестер Лювин дає мені снодійні трунки.
— І вони допомагають?
— Іноді.
Мейра мовила:
— Усі у Зимосічі знають, Бране, як ти прокидаєшся вночі з вереском у калюжі поту. Жінки теревенять про це біля колодязя, а вартові у трапезній.
— Розкажи, чого ти так боїшся, — попрохав Йоджен.
— Не хочу. Однак то лише сни. Маестер Лювин каже, що сни можуть означати що завгодно. Або геть нічого.
— Коли мій брат бачить такі самі сни, як інші хлопчики, вони можуть означати що завгодно, — зауважила Мейра, — а коли зелені сни — то зовсім інша справа.
Йоджен мав очі кольору моху. Інколи вони набували такого вигляду, наче малий бачив щось особливе. От як зараз.
— Я бачив вовка з крилами, прикутого до землі сірими кам’яними ланцюгами, — мовив він. — То був зелений сон, тому я певний, що він правдивий. Гайворон пробував дзьобати ланцюги, та вони були надто міцні, тому його дзьоб тільки відбивав скалки.
— Той гайворон мав три ока?
Йоджен кивнув.
Літо підняв голову з Бранових колін і витріщився на болотника своїми тьмано-золотими очима.
— Коли я був зовсім малий, то ледь не вмер від сіроводної лихоманки. Саме тоді до мене прийшов гайворон.
— До мене він прийшов, коли я впав! — раптом зважився Бран. — Я дуже довго спав. Гайворон сказав, що я мушу летіти або померти. Коли я прокинувся, то був скалічений і літати не зміг.
— А зможеш, якщо захочеш.
Підібравши сітку, Мейра струснула її, щоб остаточно розплутати, і почала згортати вільними складками.
— Це ти, Бране, вовк із крилами, — мовив Йоджен. — Спершу я не був певний, коли ми тільки прийшли, а тепер вже цілком. Гайворон надіслав нас, щоб розбити твої кайдани.
— То гайворон знаходиться у Сірявці?
— Ні. Гайворон — на півночі.
— На Стіні?! — Бран завжди прагнув побачити Стіну. До того ж зараз там служив у Нічній Варті його брат-байстрюк Джон.
— За Стіною. — Мейра Троск підвісила сітку до паса. — Коли Йоджен розповів панові батьку про свій сон, він надіслав нас до Зимосічі.
— То як мені розбити кайдани, Йоджене? — запитав Бран.
— Розплющ очі.
— Вони розплющені, хіба не бачиш?
— Два розплющені. — Йоджен вказав, які саме. — Один, два.
— Та я ж і маю тільки два.
— Ти маєш три. Гайворон дав тобі третє, а ти його не хочеш. — Він говорив поволі, тихо і м’яко. — Двома очима ти бачиш моє обличчя. Трьома міг би бачити моє серце. Двома ти бачиш той дуб, онде. Трьома побачив би жолудь, з якого виріс той дуб, і пеньок, яким він колись стане. Двома очима ти бачиш не далі за свої мури. Трьома ти дивився б на південь до Літнього моря і на північ аж за Стіну.
Літо скочив на ноги.
— Мені нема чого бачити так далеко. — Бран занепокоєно посміхнувся. — Втомився я від балачок про гайворонів. Побалакаймо про вовків. Або про левоящерів. Ти колись полювала на такого, Мейро? Тут в нас їх немає.
Мейра висмикнула з кущів свою жаб’ячу сандолю.
— Вони живуть у воді. У повільних струмках, глибоких болотах…
Але брат рішуче перервав сестру.
— Ти бачив сни про левоящера?
— Ні, — відповів Бран. — Я ж казав, я не хочу…
— А про вовка?
Бран починав сердитися.
— Я не мушу розповідати тобі про свої сни. Я принц. Я — Старк на Зимосічі.
— Сон був про Літа?
— Мовчи!
— Вночі після бенкета на святі врожаю… ти бачив уві сні, як був Літом у божегаї, так?
— Годі! — заверещав Бран. Літо ковзнув до оберіг-дерева, вишкіривши білі зуби.
Але Йоджен Троск не зважав.
— Коли я торкнувся Літа, то відчув тебе у ньому. Так само, як зараз.
— Ти не міг. Я лежав у ліжку. Я спав.
— Ти був у божегаї, весь сірий.
— То був лише поганий сон…
Йоджен підвівся з землі.
— Я тебе відчув. Я відчув твоє падіння. То це ти його боїшся? Падіння?
«Падіння», подумав Бран, «і золотого чоловіка, брата королеви, його я теж боюся, але головне — падіння». Але вголос не сказав. Та й як він міг? Він не зміг сказати ані панові Родріку, ані маестрові Лювину. Не може сказати і Троскам. Якщо не говорити про таке, то може, він забуде. Він ніколи й не хотів згадувати. Може, навіть згадав не те, що було насправді.
— Чи падаєш ти щоночі, Бране? — тихо запитав Йоджен.
З горлянки Літа почулося низьке переливчасте гарчання. То була вже не гра. Вовк посунув уперед, вишкіривши зуби та палаючи очима. Мейра ступила між вовком та своїм братом з сандолею в руках.
— Забери його, Бране.
— Йоджен його розгнівав.
Мейра розгорнула сітку.
— Це твій гнів, Бране, — відповів її брат. — І твій страх.
— Не мій. Я не вовк.
Але він вив разом з ними уночі, куштував кров у вовчих снах.
— Якась частка тебе є Літо, а частка Літа є ти. Та ти й сам знаєш, Бране.
Літо рушив уперед, але Мейра перетнула йому шлях, тицяючи тризубою сандолею. Вовк вивернувся убік, пішов по колу, припав до землі. Мейра крутилася, пильнуючи.
— Відклич його, Бране.
— Літо! — загукав Бран. — До мене, Літо!
Він ляснув долонею по стегні так сильно, що рука аж заскніла, хоча мертва нога не відчула геть нічого.
Лютововк знову ринув уперед, і знову вжалила сандоля Мейри. Літо ухилився, закружляв. Зашурхотіли кущі, з-за оберіг-дерева виникла кощава чорна постать з вишкіреними іклами. Запах був сильний — брат почув його лють. На Брановій потилиці стали дибки волосини. Мейра стояла коло брата, а з двох боків підкрадалися вовки.
— Бране, відклич їх.
— Не можу!
— Йоджене, лізь на дерево.
— Не треба. День моєї смерті ще не настав.
— Лізь! — заверещала вона, і брат поліз угору стовбуром оберіг-дерева, хапаючись за його обличчя. Лютововки наблизилися. Мейра кинула сітку та сандолю, підстрибнула, вхопилася за гілку над головою, хитнулася і опинилася згори. Щелепи Кудлая клацнули просто під її гомілкою. Літо сів на хвоста і завив, а Кудлай почав тягати зубами покинуту сітку.