Він плюхнув у обличчя теплуватої води з балійки коло ліжка і вдосталь посидів навпочіпки у нужнику, відчуваючи нічний холодок на голій шкірі. Панові Ланселю було шістнадцять років, і терплячістю він не вирізнявся. Хай чекає, хай шаленіє. Спорожнивши кишки, Тиріон накинув халата і скуйовдив блідо-воскове волосся пальцями, щоб скидалося, ніби його щойно збудили від сну.
Лансель крокував туди-сюди перед комином зі згаслим приском. На собі він мав червоний оксамит з розрізами та чорними шовковими спідніми рукавами, а при поясі — оздобленого каменями кинджала та визолочені піхви меча.
— Братику, — привітав його Тиріон. — Я так рідко маю задоволення приймати в себе твою особу. Чим же я раптом заслужив таку несподівану честь?
— Їхня милість королева-намісниця надіслали мене до вас із наказом: негайно звільнити великого маестра Пицеля.
Пан Лансель показав Тиріонові кармазинову стрічку, а на ній — лева Серсеї на золотому воску.
— Осьде печатка королеви.
— Та бачу. — Тиріон махнув рукою, щоб той забрав наказ геть. — Сподіваюся, моя сестра не надто напружує сили. Адже ось щойно нездужала від якоїсь напасті. Така жалість буде, якщо її раптом вхопить новий напад.
— Їхня милість вже цілком одужали, — сухо повідомив пан Лансель.
— Яке щастя.
«Збавте мене від такого щастя. Треба було дати їй більше трунку.» Тиріон сподівався ще кілька днів відбути без втручання Серсеї, та не надто здивувався, коли вона швидко опанувала себе. Зрештою, вона — близнючка Хайме. Тиріон примусив себе гречно всміхнутися.
— Поде, запали-но нам вогонь, тут якось зимно, як на мій смак. Чи не бажаєш випити зі мною келих вина, Ланселю? Пряне вино так добре розраджує безсоння.
— Я чудово сплю і без нього, — відповів пан Лансель. — Я з’явився на вимогу її милості, а не пити з тобою, Бісе.
«Хлопчак знахабнів від того, що став лицарем», подумав собі Тиріон. «А ще від того, що вбив короля Роберта».
— А й справді, вино — штука доволі небезпечна. — Він посміхався, коли наливав. — Щодо великого маестра Пицеля… якщо сестричка так про нього непокоїться, то мала б з’явитися сама, як на мене. А прислала тебе. Що я маю думати?
— Думай, що хочеш, а бранця звільни. Великий маестер — вірний друг і непохитний прибічник королеви-намісниці. Він знаходиться під їхнім особистим захистом. — Вуст хлопця торкнувся натяк на зловісну посмішку. «Отакої, малий набирається від Серсеї науки.» — Їх милість ніколи не дозволять такого свавілля. Вони нагадують, що правлять як намісниця короля Джофрі на державі.
— А я є Правицею короля Джофрі.
— Правиця служить, — набундючено повідомив молодий лицар. — А намісник править, поки король не досягне повноліття.
— Ти б написав усе це на папірці, бо інакше боюся забути.
Вогонь весело тріщав у комині.
— Можеш залишити нас, Поде, — мовив Тиріон до зброєносця. Коли малий зник, він знову обернувся до Ланселя. — Маєш іще щось сказати?
— Так! Їх милість доручили мені повідомити, що пан Джаселин Бережняк відмовився виконати наказ, відданий від імені самого короля.
«То виходить, Серсея вже наказувала Бережняку відпустити Пицеля, а той дав їй одкоша.»
— Зрозуміло.
— Королева наполягає, щоб його звільнили з посади і ув’язнили за зраду. Я застерігаю…
Тиріон відставив келиха з вином.
— Не смій мене про щось застерігати, малий.
— Не малий, а пан лицар, — стулив губи Лансель і торкнувся піхв меча — напевне, для того, аби нагадати Тиріонові, що він його має. — Розмовляй до мене з належною шаною, Бісе.
Він, поза сумнівом, намагався говорити загрозливо, але пришелепкувата смужка вусів над губою геть руйнувала силу його слів.
— Овва! Ти краще прибери руку з меча, бо зараз гукну, сюди влетить Шагга і вб’є тебе. Сокирою вб’є, прошу завважити, а не міхом з вином.
Лансель зачервонівся. Невже цей дурень справді гадав, що його участь у смерті Роберта лишиться непоміченою?
— Я лицар і не дозволю…
— Я помітив, що ти лицар. Ану скажи мені ось що: Серсея наказала висвятити тебе в лицарі до чи після того, як взяла до ліжка?
У зелених очах Ланселя майнуло щось таке, чого Тиріонові цілком вистачило. Отже, Варис казав правду. «Принаймні, ніхто не посміє сказати, що моя сестра не дарує родичів своєю любов’ю.»
— Що таке, язика заціпило? Кудись зникла охота мене застерігати, пане лицарю?
— Ти забереш назад цю облудну гидоту, або ж…
— Ой, та облиш. Ти не думав, що Джофрі зробить, коли я йому розкажу, як ти вбив його батька, щоб залізти до ліжка його матері?
— Все сталося зовсім не так! — заперечив нажаханий Лансель.
— Та ну? І як же все сталося, прошу пана?
— Королева дала мені особливу міцну наливку! Ваш власний батько… коли мене зробили зброєносцем короля, князь Тайвин наказав мені коритися їй в усьому!
— Пан батько отак взяли та наказали її гойдати, ге? — «Лишень подивіться на нього. На зріст менший, не такі вишукані риси, волосся радше піщане, ніж золоте, і все ж… треба гадати, навіть вбога подоба Хайме солодша, ніж порожнє ліжко.» — Та ні, оце вже навряд.
— Я ніколи не… Я тільки робив, що казали, я…
— …щоночі потерпав у тяжких муках — ти це хочеш сказати? Високе місце при дворі, лицарське звання, привітно розкидані перед тобою ноги сестри — о так, на твою долю випали жахливі випробування.
Тиріон скочив на ноги.
— Чекай тут. Його милості буде цікаво послухати.
Зухвалість злетіла з Ланселя, мовби її вітром віднесло. Юний лицар впав на коліна, за мить перетворившись на зляканого хлопчака.
— Змилосердьтеся, ласкавий пане, благаю вас!
— Не благай зараз, почекай на Джофрі. Він любить, коли його гарненько благають.
— Ясний пане, це ж був наказ вашої сестри, королеви, але ж його милість… він ніколи не зрозуміє…
— Ти хочеш, аби я приховав правду від короля?
— Заради мого батька! Я поїду з міста, наче мене ніколи не було! Присягаюся, все скінчиться…
Стримувати сміх було майже неможливо.
— Оце вже ні.
Хлопець геть розгубився.
— Прошу пана?
— Ти не глухий. Пан батько наказали коритися моїй сестрі? Гаразд, корися їй. Ходи в неї при боці, будь її повірником, задовольняй, коли вона бажає. Ніхто й не дізнається… поки ти зберігатимеш вірність мені. Я хочу знати, що робить Серсея. Куди ходить, з ким стрічається, про що вони говорять, які задуми вона плекає. Геть усе. Адже ти мені все розкажеш, чи не так?
— Так, пане мій, — відповів Лансель, не вагаючись ані миті. Тиріонові це сподобалося. — Розкажу. Присягаюся. Зроблю все, що накажете.
— То підведися.
Тиріон налив другого келиха і пхнув йому до рук.
— Вип’ємо за наше порозуміння. Та пий вже. Скільки можу ручитися, у цьому замку немає жодного вепра.
Лансель неохоче підняв келиха і зробив ковток.
— Усміхнися, братику. Моя сестра — вродлива жінка, до того ж усе робиться заради добра держави. Та й про своє добро не забувай. Лицарське звання — то дрібниці. Як будеш розумничком, невдовзі матимеш від мене князівський титул.
Тиріон побовтав вино у келиху.
— Ми хочемо, щоб Серсея тобі довіряла, і то беззаперечно. Тому іди до неї та скажи, що я благаю її прощення. Скажи їй, що налякав мене, що ворожнечі між нами я не хочу і віднині без її згоди кроку не ступлю.
— Але ж… її вимоги…
— Та віддам я їй того Пицеля.
— Справді? — здивувався Лансель.
Тиріон усміхнувся.
— Звільню його вранці-рано. Я б присягнувся, що йому ані волосини на голові не зачепили, та каюся, збрехав би. Загалом він здоровенький, хоча вже й не той хвацький чолов’яга, яким ми його застукали. Адже людині його літ нелегко сидиться у кам’яному мішку. Хай Серсея забирає його собі, а там хоч тримає за кімнатне звірятко, а хоч на Стіну відішле — мені байдуже, аби до малої ради він більше не потикався.