Брама маєтку була зачинена та закладена засувами. Тиріон гупав у неї, доки не відчинилося розцяцьковане спижеве око. Чоловіка, що відчинив хвіртку, Тиріонові знайшов Варис. То був браавоський горлоріз із ножем за халявою, заячою губою та більмом на оці. Та він був у маєтку ще одним з найпоказніших, бо Тиріон не хотів, щоб день у день Шая мала при собі молодих та гарних стражників.
— Знайди мені старих, бридких, спотворених на війні. Бажано — позбавлених чоловічої сили, — казав він євнухові. — Можна чоловіків, які надають перевагу хлопчикам. А ще краще — вівцям.
Щоправда, з тих, кого відшукав Варис, у вівцях ніхто не кохався. Зате знайшовся євнух-душитель та двійко смердючих ібенійців, які кохали свої сокири не менше, ніж один одного. Решта являла з себе розкішний загін найманих харцизяк, потворніших один за одного, який прикрасив би будь-яку шибеницю. Коли Варис вишикував їх перед Тиріоном, той навіть подумав, чи не пересолив трохи у своїх вимогах. Але Шая ані словом не пожалілася. Та й навіщо? «Вона ніколи не жалілася на мене, а я ж потворніший за усю варту разом. Може, вона так звикла до покручів, що вже і не зважає.»
І все ж Тиріон радше доручив би охорону маєтку комусь із своїх гірських друзів — може, Челиним Чорним Вухам або Братам Місяця. Він більше вірив їхній залізній відданості та почуттю честі, ніж жадобі сердюків. Але не міг надто ризикувати. Весь Король-Берег знав, що гірські дикуни належать йому. Якби Чорні Вуха несли тут варту, рано чи пізно все місто дізналося б, що Правиця Короля має в цьому будинку особисту підбічницю.
Один з ібенійців прийняв коня.
— Ти її збудив? — запитав його Тиріон.
— Ні, мосьпане.
— От і добре.
Вогонь у опочивальні вигорів до вугілля, але тепло ще не вивітрилося. Уві сні Шая відкинула геть усі ковдри та простирадла і лежала на перині оголена, а тьмяне сяйво з комина звабливо вимальовувало м’які обриси її юного тіла. Тиріон стояв у дверях, всотуючи чарівне видовище. «Молодша за Марею, миліша за Данусю, гарніша за Алаяйю… вона — все, чого я бажаю, і ще більше. Як може хвойда виглядати так чисто, чарівно і невинно?» спитав він себе.
Він не мав наміру турбувати її, та від одного виду відчув твердість у штанях. Тиріон скинув одяг на підлогу, вповз до ліжка, м’яко розсунув їй ноги та поцілував між стегон. Шая замурчала уві сні. Він поцілував її знову, лизнув потаємну солодку вологу і не спинявся доти, доки його борода та її піхва геть не змокріли. Коли вона застогнала і здригнулася, він заліз нагору, встромився в неї та вибухнув майже одразу.
Її очі розплющилися. Вона посміхнулася, попестила його голову і прошепотіла:
— Я щойно бачила найсолодший сон, мосьпане.
Тиріон легенько вщипнув губами її маленький твердий сосок і поклав їй голову на плече. Прутня з неї він не вийняв і радий був би не виймати ніколи.
— Це не сон, — відповів він їй. «Тут усе насправді, геть усе», подумав він, «війни, змови, заколоти, одна величезна кривава гра, а посеред неї — я… карлик, почвара, чудовисько. Усі зневажливо сміються з мене, але зараз усе в моїх руках: влада, місто, дівчина. Ось для чого я створений долею. І пробачте мені, боги, але немає для мене в світі нічого милішого.»
«Хіба що вона. Тільки вона.»
Ар’я VII
Назви, що їх дав Чорний Гарен баштам свого замку, давно забулися. Тепер їх звали Жах-Башта, Вдовина Башта, Плакуча Башта, Башта Привидів та Башта Гори-Король. Ар’я спала на солом’янику в мілкій заглибині, зробленій у стіні склепінчастого підвалу під Плакучою Баштою. Вона мала воду для миття, коли бажала, і шматок мила. Роботу давали важку, та не важчу, ніж щодня міряти ногами безліч верств дороги. Куна не мусила шукати на обід черв’яків та жуків, як мусив Арік: їй щодня давали хліб, ячмінний крупник з морквою та ріпою, а щодватижні — навіть шматочок м’яса.
Мантулик харчувався ще й краще, бо втрапив до звичного йому місця — до кухні. То була кругла кам’яна будівля під високою банею, цілий окремий світ. Зазвичай Ар’я їла за столом на кобильницях у підвалі разом з Висом та іншими його робітниками, та інколи їй наказували носити з кухні обід для всіх, і тоді вони з Мантуликом мали якусь хвилину, щоб перекинутися слівцем. Він ніяк не міг запам’ятати, що тепер її звати Куна, і все кликав Аріком, хоча й знав уже, що вона дівчинка. Якось спробував пхнути їй до рук гарячу яблучну мандрику, та так незграбно, що помітили аж двоє кухарів. Мандрику забрали, а його відлупцювали великою дерев’яною ложкою.
Гендрі приставили до горнила у кузні; Ар’я бачила його рідко. Що ж до тих, з ким вона разом служила, то їхніх імен вона і знати не бажала — так було легше дивитися, як вони помирають. Та головним чином вони були старші за неї і радо давали їй спокій.
Гаренгол був неймовірно великий і майже усюди давно занепалий. Останнім часом у замку сиділа пані Вент як значкова дому Таллі, але вона користувалася тільки нижніми двома третинами двох з п’яти башт, дозволивши решті сходити на руїну. Але пані Вент втекла, а покинута нею нечисленна челядь не могла упорати всіх лицарів, князів та шляхетних бранців, яких привів князь Тайвин. Тому ланістерівці нишпорили краєм у пошуках не тільки здобичі та харчів, але й слуг для замку. Казали, що князь Тайвин хоче відновити Гаренгол у всій красі та славі, щоб перетворити на свій новий княжий столець по закінченні війни.
Вис ганяв Ар’ю відносити листи, тягати воду, приносити харчі, а інколи слугувати коло столу в вояцькій трапезній над зброярнею. Та головна її робота полягала у прибиранні. Нижній поверх Плакучої Башти віддали під комори для всяких запасів, на двох поверхах вище жила частина залоги, але ще вище ніхто взагалі не мешкав уже вісімдесят років. Та зараз князь Тайвин наказав, щоб їх знову зробили придатними для людей. Там треба було відшкрябати підлогу, змити бруд та попіл з вікон, винести геть поламані лави та зогнилі ліжка. Найвищий поверх переповнили гнізда величезних чорних кажанів, яких дім Вент узяв собі за гербовий знак; у льохах юрмилися щури… а ще казали, що тут блукають привиди Гарена Чорного та його синів.
Ар’я вважала все те за дурниці. Гарен з синами загинули у башті Гори-Король, тому її так і назвали. Але навіщо їм перетинати двір — хіба тільки щоб налякати її? Плакуча Башта лементувала, коли з півночі дмухав вітер, та насправді то був не плач, а вереск повітря у щілинах між каменями, утворених від жару. Якщо у Гаренголі й жили привиди, її вони не турбували. Боялася вона живих людей: Виса, пана Грегора Клегана та самого князя Тайвина Ланістера, що мешкав у башті Гори-Король, досі найвищій та наймогутнішій з усіх, хоча й перехнябленій під вагою поплавленого каменю, наче велетенська напівзгоріла чорна свічка.
Ар’я питала себе, що зробить князь Тайвин, якщо вона піде просто до нього та зізнається, що є Ар’єю Старк. Але розуміла, що близько до нього її не підпустять, а князь навряд чи повірить, зате після того Вис відлупцює її до крові.
Хоч малий та смішно набундючений, Вис лякав її майже так само, як пан Грегор. Гора міг прибити людину, мов муху, та рідко помічав, як ті мухи літають довкола. Натомість Вис завжди знав, хто де є, хто що робить, і навіть хто що собі думає. Він бив навідліг з найменшого приводу, а ще мав собаку майже такого ж лихого, як він сам — неоковирну плямисту сучку, що смерділа гірше за всіх, бачених Ар’єю. Якось Ар’я дивилася, як Вис напустив собаку на хлопця, що чистив нужники, бо той йому чимось не догодив. Сучка вирвала з литки хлопця шматок м’яса, а Вис реготав на все горло.
За якихось три дні він зайняв почесне місце у її вечірній молитві.
— Вис, — починала вона з нього свій шепіт, — Дунсен, Кізвик, Полівер, Любчик Раф. Лоскотун і Хорт. Пан Грегор, пан Аморі, пан Ілин, пан Мерин, король Джофрі, королева Серсея.
Якщо дозволити собі забути хоч одного, то як потім вчиниш над ним помсту?
На шляху Ар’я відчувала себе вівцею, та в Гаренголі перетворилася на мишу. В цупкій вовняній сорочці вона й на колір була сіра, мов миша, а до того ж хоронилася у темних дірках та щілинах замку, забираючись геть з дороги великих та могутніх.