— Нам усім загрожує небезпека, — відповіла вона. Можливо, трохи зарізко. — Гадаєте, я дуже прагну тут сидіти, мій шляхетний пане?
«Моє місце у Водоплині при батькові, що помирає. Або у Зимосічі з моїми синами.»
— Робб надіслав мене на південь, аби я говорила за нього. І я маю намір говорити.
Кетлін розуміла, що укласти мир між цими двома братами — справа нелегка. Та заради добра королівств вона мусила спробувати.
За просяклими дощем полями та кам’янистими хребтами вона бачила величезний замок Штормолам, що здіймався до неба, обернувшись спиною до невидимого звідти моря. Попід нагромадженням блідого сірого каменю розташоване навколо військо князя Станіса Баратеона виглядало малим та жалюгідним, наче миші під корогвами.
У піснях співалося, що Штормолам збудував за старих часів Дурран, перший штормовий король, який завоював любов красної Еленеї, доньки морського бога та богині вітру. В ніч їхнього весілля Еленея віддала свою цноту смертному і прирекла тим на смертність заразом і саму себе. Її батьки у гніві та горі наслали вітри та води на Дурранову твердиню. Його друзі, брати, гості на весіллі загинули під уламками стін або потонули у гнівних водах, але Еленея вберегла Дуррана у своїх обіймах, і коли настав ранок, він оголосив війну богам та дав обітницю відбудувати замок.
Король збудував ще п’ять замків, кожен більший та міцніший за попередній. І дивився, як кожен наступний трощать на шматки навіжені вітри з затоки Човнозгуби, що з вереском гнали перед собою стіни пінної води. Штормові князі благали його збудувати замок у глибині суходолу; жерці казали, що король мусить уласкавити богів, повернувши Еленею до моря; навіть простолюд бив чолом, аби король відступився. Та Дурран не хотів нічого чути. Він вимурував сьомий замок, найгрізніший з усіх. Дехто казав, що збудувати його допомогли діти лісу, які порали камінь таємними чарами. А дехто — що якийсь малий хлопчик сказав королю, як саме треба будувати. Той хлопчик згодом виріс у Брана Будівника. Та хоч би як люди переказували ту оповідь, кінець її лишався тим самим: боги кидали на сьомий замок один шторм за іншим, але він стояв непохитно, і Дурран Боже Лихо з красною Еленеєю жили в ньому до кінця своїх днів.
Боги нічого не прощають. Відтоді й донині штормові вітри гуляють над вузьким морем. Але Штормолам стоїть і стоїть, незчисленні століття та тисячоліття — замок, що не має собі рівних.
Величезний зовнішній мур Штормоламу був у сто ступнів заввишки, без жодної потерни або стрілецької бійниці, усюди гладкий та круглий, викладений з каменів, так майстерно припасованих, що вітер не знаходив жодної тріщини, жодної приступки, аби за щось зачепитися та увірватися досередини. Казали, що у найтоншому місці мур був сорок стоп завтовшки, а на боці, оберненому до моря — трохи не вісімдесят. Складався він з двох рядів каменю і засипки з піску та жорстви між ними. Всередині могутньої огорожі безпечно крилися від вітру і хвиль кухні, стайні та двори. Башта у замку була всього одна — неймовірно величезна, кругла, без жодного вікна з боку моря. Вона вміщувала в собі комори й казарми, трапезні та княжі покої, а увінчана була важкими та міцними зубцями, від яких здалеку здавалася шпичастим кулаком на руці, здійнятій до неба.
— Пані! — покликав Гал Молен. З невеличкого ошатного табору попід замком виїхали двоє вершників і тепер наближалися до них повільним кроком. — То має бути король Станіс.
— Поза сумнівом.
Кетлін дивилася, як вершники потроху виростають вдалині. Так, то мав бути Станіс, але ж корогва над ним була не баратеонівська. Яскраво-жовтий колір її відрізнявся від насиченого золота прапорів Ренлі, а знак на жовтому тлі був якийсь червоний, хоча достеменно вона не розбирала.
Ренлі, вочевидь, збирався прибути до місця останнім. Він їй так і сказав, коли проводжав у дорогу: що не має наміру сідати у сідло, поки не побачить брата вже на півдорозі. Перший, хто з’явиться, муситиме чекати на іншого, а Ренлі чекати не любив. «Королі полюбляють гратися в такі ігри», казала Кетлін собі. Та вона ж не король, якось обійдеться. І чекати вона давно звикла.
Коли Станіс наблизився, вона побачила на ньому корону з червоного золота у подобі язиків полум’я. Пас був прикрашений набитими на шкіру гранатами та жовтими топазами, на руків’ї меча блищав обрізаний квадратом рубін. Окрім цього, решта його одягу була дуже проста: шкіряний кубрак на підбитому каптані, поношені чоботи, бурі штани з грубої дерги. Знак на жовтому, наче сонце, прапорі зображував червоне серце у оточенні жовтогарячого полум’я. Там був і олень… щоправда, маленький, схований всередині серця. Ще цікавішим був його хорунжий: жінка в червоних шатах, що ховала лице у глибокому каптурі криваво-червоного кобеняка. «Червона жриця», зачудувалася Кетлін. Братство червоних жерців було численне та могутнє у Вільних Містах і на далекому сході, але у Семицарстві їх майже не траплялося.
— Пані Старк, — з крижаною чемністю привітався Станіс Баратеон, натягнув повід і схилив голову — лисішу, ніж вона пам’ятала.
— Князю Станісе, — відповіла вона.
Важкі щелепи міцно стиснулися під коротко підрізаною бородою, але дорікати про титулювання він не став, за що Кетлін мовчки йому подякувала.
— Не гадав побачити вас під Штормоламом.
— Я й сама не гадала тут опинитися.
Його очі у глибоких западинах неспокійно вивчали її обличчя. Господар очей був не з тих, хто вдовольняється легковажними балачками ні про що.
— Я шкодую про смерть вашого пана чоловіка, — мовив він, — хоча другом Едард Старк мені не був.
— Він ніколи не був і вашим ворогом, пане мій. Коли князі Тирел та Рожвин запопали вас у цьому самому замку і хотіли вигубити голодом, саме Едард Старк зняв облогу.
— Але ж не з великої любові, а за наказом мого брата, — відповів Станіс. — Князь Едард виконав свій обов’язок, я цього не заперечуватиму. А я — хіба ні? Саме я мав стати Робертовим Правицею.
— Така була воля вашого брата. Нед цього уряду не хотів.
— Не хотів, але прийняв. Прийняв те, що мало бути моїм. І все ж даю вам слово вчинити правий суд над винними у його смерті.
«Які ж ви, бунтівні корольки, швидкі на обіцянки рубати голови.»
— Ваш брат дав мені таке саме слово. Та по правді, я б краще отримала назад моїх доньок, а правий суд лишила богам. Серсея досі утримує мою Сансу, а про Ар’ю не чутно ані слова, відколи помер Роберт.
— Якщо ваших дітей знайдуть у місті, коли я його візьму, їх негайно відішлють до вас.
За цими словами чулося: живими або мертвими.
— І коли ж це станеться, вельможний пане Станісе? Король-Берег ближче до вашого Дракон-Каменя, ніж Штормолам, але ви раптом знайшлися тут, а не там.
— Ви кажете відверто, пані Старк. Гаразд, я теж відповім відверто. Щоб захопити столицю, я потребую сил того самого південного панства, яке бачу онде там через поле. Воно зараз належить моєму братові. А мусить належати мені.
— Воїни віддають свою службу тому, кому забажають, пане мій. Ці князі присягнулися вірністю Робертові та дому Баратеон. Якби ви з вашим братом відклали свою чвару…
— Якби Ренлі дбав про свій обов’язок, між нами не виникло б ніякої чвари. Я його старший брат, його король. Я хочу тільки те, що моє за правом. Ренлі має скоритися мені й присягнути на вірність. Я змушу його так вчинити. А заразом і всіх інших князів.
Станіс пильно вдивився їй у обличчя.
— Але навіщо ви тут, на цьому полі, ясна пані? Невже дім Старк став за мого брата? Чи мушу я в таке повірити?
«Цей ніколи не зігнеться, не скориться», подумала вона, «але ж спробувати варто. Надто високі зроблені ставки.»
— Мій син править як Король-на-Півночі волею нашого панства та усього люду. Він не схиляється ні перед ким, але усім простягає руку дружби.
— Королі не мають друзів, — мовив Станіс руба. — Тільки підданих та ворогів.
— А ще братів! — вигукнув веселий голос позаду неї. Кетлін зиркнула через плече. Там поміж пеньків пробиралася кобила, на якій сидів князь Ренлі. Менший Баратеон був сліпучо гарний у зеленому оксамитовому жупані та єдвабовому кунтуші, облямованому горностаєм. На скронях сяяв вінець з золотих троянд, нефритова голова оленя здіймалася над чолом, довге чорне волосся віяло ззаду за вітром. На пасі з мечем були набиті зубчасті шматки чорного діаманту, а на шиї висів золотий ланцюг зі смарагдами.