— Чи до вподоби вам їжа та одяг? — запитав він. — Коли маєте ще якісь потреби, тільки скажіть.
— Дякую за добрість. Цього ранку… ви так шляхетно допомогли мені.
— Ви маєте право знати, чого це Джофрі так визвірився. Шість ночей тому ваш брат наскочив на мого дядька Стафорда, що стояв з військом коло села під назвою Волобрід за якихось три дні верхи від Кастерлі-на-Скелі. Ваші північани здобули рішучу перемогу. Звістка дісталася до нас тільки сьогодні вранці.
«Робб уб’є вас усіх», подумала вона збуджено.
— Це так… жахливо, ласкавий пане. Мій брат — підлий зрадник.
Карлик слабко всміхнувся.
— Що не козеня, то вже напевне. Тут він нам сумнівів не залишив.
— Пан Лансель сказав, що Робб прийшов на чолі війська варгів…
Біс видав презирливий смішок.
— Пан Лансель — такий зацний воїн, що зі зброї знає тільки міх вина, а варга залюбки сплутає з ховрахом. Так, ваш брат напевне мав при собі свого лютововка — ото й усі варги. Північани прокралися до дядькового табору, порізали конов’язі, а тоді князь Старк напустив на коней свого вовка. Від того показилися навіть добре вивчені бойові огирі. Лицарів потоптали до смерті просто у шатрах, а посполитий набрід прокинувся і з жаху чкурнув хто куди, кидаючи зброю, щоб тікати не заважала. Пан Стафорд загинув, коли ганявся за конем — йому в груди увігнав списа князь Рікард Карстарк. Пан Руберт Бракс теж загинув, а заразом пан Лимонд Вікарей, князь Кракегол і князь Яст. Ще з півсотні панства втрапило до полону, серед них Ястові сини і мій небіж Мартин Ланістер. Вцілілі розносять дурні плітки та клянуться, що поруч із вашим братом йшли лавою старі боги півночі.
— То виходить… ніякого ворожбитства не було?
Ланістер пирхнув.
— Ворожбитство — то така приправа, яку телепні накладають ложками на зіпсовану страву, щоб менше смерділа їхня власна дурість. Здається, мій дядечко своєю баранячою головою не допетрав навіть розставити чати. Військо він мав зелене та негоже: підмайстри, рудокопи, селянські наймити, рибалки — все, що вдалося вишкребти та вимести з Ланіспорту. Єдина таємниця — як ваш брат до нього дістався. Адже замок при Золотому Зубі досі утримує наша залога; там присягаються, що він їх не минав.
Карлик роздратовано знизав плечима.
— Що ж поробиш, Робб Старк — лиха кара мого батька. Так само, як Джофрі — моя. Скажіть-но мені, що ви відчуваєте до мого ясновельможного небожа?
— Я кохаю його усім серцем, — негайно відповіла Санса.
— Невже? — В голосі його бринів сумнів. — І оце зараз теж?
— Моя любов до його милості ще ніколи не була палкішою.
Біс гучно зареготав.
— Хтось таки вклав вам у голову доброї науки. Одного дня, дитино, ви ще про це подякуєте. Адже ви й досі дитина, так? Чи вже розквітнули як жінка?
Санса зашарілася від непристойності запитання. Втім, порівняно з соромом оголення перед половиною замкового люду то було ніщо.
— Ні, пане мій.
— Воно й на краще. Якщо це вас якось втішить, я не маю наміру дозволити ваш шлюб з Джофрі. На жаль, після всього, що сталося, жодний шлюб не примирить Старків з Ланістерами. А таки на жаль: це один з небагатьох вдалих задумів короля Роберта. Якби ж тільки Джофрі не викачав його у багні…
Вона зрозуміла, що мусить щось сказати, але слова застрягли у горлі.
— Ви якось примовкли, — зазначив Тиріон Ланістер. — Чи це є також і вашим бажанням? Розірвати ваші заручини?
— Я…
Санса не знала, що сказати. «Чи мене знову дурять? Чи не покарає він мене за правду?» Вона витріщилася на неоковирний опуклий лоб карлика, на суворе чорне око і хитре зелене, на криві зуби та цупку, як щітка, бороду.
— Я хочу зберегти вірність престолу.
— Зберегти вірність, — розмірковував карлик уголос, — але бажано десь якнайдалі від Ланістерів? Навряд чи можна вас винуватити — у вашому віці я бажав того ж самого.
Він посміхнувся.
— Мені доповіли, що ви щодня ходите до божегаю. Про що ви молитеся, Сансо?
«Про Роббову перемогу та смерть Джофрі… а ще про дім. Про Зимосіч.»
— Я молюся про скінчення війни.
— Вона скінчиться доволі швидко. Має відбутися ще одна битва між вашим братом Роббом та моїм вельможним батьком, і справу буде владнано.
«Робб його поб’є», подумала Санса. «Він побив і твого дядька, і твого брата Хайме. І батька твого теж поб’є.»
Схоже, карлик прочитав її надії по обличчю, як по відкритій книзі.
— Хай перемога при Волоброді не спонукає вас до надто великих сподівань, панно, — доволі лагідно мовив Тиріон. — Одна битва — то ще не війна, і мій батько — напевне ж не дядько Стафорд. Наступного разу, як будете у божегаї, моліться про те, щоб ваш брат мав мудрість схилити коліна. Щойно північ прийме королівський мир, я відішлю вас додому.
Він зіскочив донизу з лави коло вікна і мовив:
— Доречно вам буде сьогодні заночувати тут. Я до вас приставлю варту з власних людей — може, когось із Кам’яних Гав…
— Ні! — злякано ляпнула Санса. Якщо її зачинять у Башті Правиці під охороною Тиріонових вояків, то як пан Донтос зможе вивести її на волю?
— Може, краще Чорні Вуха? Беріть Челу, якщо вам міцніше спатиметься під захистом жінки.
— Благаю, мосьпане… дикуни мене страхають.
Він вишкірився.
— Мене так само. Але найкраще в них те, що вони страхають Джофрі та той виводок лукавих гадів і гавкотливих підчихвостів, який він величає Королегвардією. Якщо ви матимете при собі Челу або Тімета, ніхто не посміє вас навіть пальцем зачепити.
— Краще б я повернулася до власної постелі.
Вигадка спала їй на думку раптово, але здалася такою доречною, що вона її одразу і рубонула.
— У цій башті винищили людей мого батька. Їхні привиди з’являться мені у жахливому сні, а навколо я бачитиму саму лише їхню кров.
Тиріон Ланістер уважно вивчив її лице.
— Я й сам не позбавлений жахливих снів, панно Сансо. Може, ви знаєте собі краще, ніж я. Дозвольте принаймні супроводити вас до опочивальні.
Кетлін IV
Перш ніж вони знайшли те село, настала ніч. Кетлін стало цікаво, чи має село назву. Та навіть якщо й мало, мешканці забрали її з собою, коли втекли разом з усім своїм майном, аж до свічок у септі. Пан Вендел запалив смолоскипа і провів її крізь двері.
Сім стін всередині були потріскані та криві. «Бог один», вчив її септон Осминд, коли вона була ще дівчинкою, «але має сім ликів, так само як септ є однією будівлею з сімома стінами». Багаті септи у містах мали кам’яні подоби всієї Седмиці та вівтарі перед кожним ликом. В Зимосічі септон Чайл повісив на стіни різьблені личини. А тут Кетлін побачила лише грубі малюнки вугіллям. Пан Вендел устромив смолоскипа у держак поблизу дверей і вийшов назовні, щоб почекати разом з Робаром Ройсом.
Кетлін роздивилася лики уважніше. Батько, як завше, мав бороду. Мати посміхалася, випромінюючи любов та жагу оборонити своїх дітей. Коло лика Воїна був змальований меч, коло лика Коваля — молот. Діва була юна та вродлива, Стариця — зів’яла, зморшкувата, мудра.
Сьомий лик… Морок — ані чоловік, ані жінка, але щось від обох. Незмінний вигнанець, незмінний блукалець з далеких країв. Не зовсім людина, але й більше, ніж людина. Ніхто не пізнав його, ніхто ніколи не пізнає. Лик його тут зобразили чорною довгастою плямою, тінню з зірками замість очей. Кетлін бентежив цей лик. Поруч з ним вона втіхи не знайде.
Вона стала навколішки перед Матір’ю.
— Господине моя і берегине, уздри з небес сю битву материними очима, бо кожен, хто в ній битиметься, є чийсь син і паріст. Вбережи їх, яко буде твоя ласка і змога. Вбережи і моїх синів, наглянь за Роббом, за Браном, за Ріконом. Якби ж я могла сеї години опинитися поряд з ними…
З Материного лівого ока донизу тяглася розколина. Від того здавалося, що вона плаче. Кетлін чула знадвору лункий бас пана Вендела, рідкі тихі відповіді пана Робара: лицарі розмовляли про майбутню битву. Окрім них, у ночі не було чутно геть нічого, ба навіть цвіркуна. Мовчали й боги. «Чи відповідали тобі колись твої старі боги, Неде?», спитала вона подумки. «Коли ти ставав на коліна перед серце-деревом, чи ти чув їхні відповіді?».