Выбрать главу

— Так, — погодився Джон, — але ж… якщо…

— …якщо він мертвий? — підказав Мормонт голосом, не позбавленим співчуття.

Джон неохоче кивнув.

— Мер-ртвий, — додав крук. — Мер-ртвий.

— Все одно може прийти, — відказав Старий Ведмідь. — Як прийшли Отор з Яфером Буйцвітом. Мене це жахає не менше за тебе, Джоне, але ми не повинні відкидати таку можливість.

— Мер-ртвий, — знову каркнув крук, ворушачи пір’ям. Дедалі гучніше та пронизливіше. — Мер-ртвий!

Мормонт скуйовдив йому чорні пір’їни. Раптом воєводі закортіло позіхнути; не втримавши рота, він прикрив його тилом долоні.

— Вечері, мабуть, не треба. Краще відпочити. Збуди мене з першим світлом.

— На добраніч, пане воєводо.

Джон зібрав порожні кухлі та вийшов надвір. Почув віддалений сміх, жалісне виття кози з дудками, на якій хтось дмухав пісню. Посередині табору тріщало велике вогнище, варили юшку — від неї долітали пахощі. Хай Старий Ведмідь не голодний, зате Джонові попоїсти не завадить. Він рушив до багаття.

Там саме просторікував Дивен з ложкою в руці.

— Я знаю цей ліс краще за всяку живу душу, тому кажу вам: цієї ночі я б до нього сам і носа не пхнув. Хіба ви не чуєте, чим навколо смердить?

Грен пополотнів і вирячив на Дивена очі, але Скорботний Ед відповів:

— Як на мене, то гівном двох сотень коней. А ще оцією стравою. Що далі їх нюхаю, то гірше розрізняю.

— От я тобі зараз розрізню. — Гейк попестив ножа при боці, забуркотів і наклав Джонові у миску вечері з казана.

Густий ячмінний крупник був заправлений морквою, цибулею та дрібно порізаною солониною, яка у казані трохи розм’якла.

— То що ти таке винюхав, Дивене? — запитав Грен.

Лісник якусь мить облизував свою ложку. Зуби він вийняв з рота. Його зморшкувате лице скидалося на стару шкуру, а руки — на покручені корені.

— Винюхав я щось таке… воно мені смердить, щоб не збрехати… холодом.

— В тебе не лише зуби дубові, але й голова, — відказав Гейк. — Холод ніяк не смердить.

«Ще й як смердить», подумав Джон, бо згадав ту ніч у опочивальні князя-воєводи. «Смердить самою смертю.» Голод раптом кудись подівся. Джон віддав свій харч Гренові, щоб зігріти друга зайвою мискою гарячого перед довгою ніччю.

Коли він повертався, холодний вітер дмухав уже щосили. До ранку грунт вкриється памороззю, а мотузки наметів від морозу затверднуть. На дні казанка ще теліпалося на кілька пальців вина з прянощами; Джон підкинув у вогонь хмизу і поставив казанка підігрітися. Поки він чекав, то згинав і розгинав пальці, стискав та розтягав їх, поки рукою не побігли мурашки. Навколо табору ставали чати першої варти. Уздовж кільцевого муру блимали смолоскипи. Місяця на небі не було, зате над головою сяяли тисячі зірок.

З темряви донісся тихий, віддалений, але добре знайомий звук: виття вовків. Голоси гучнішали, стишувалися… моторошна і самотня пісня, від якої на потилиці волосся ставало дибки. Навпроти Джона через вогнище з тіні раптом зиркнуло двійко червоних очей, що зажевріли у світлі багаття.

— Привид! — здивовано затамував подих Джон. — То ти все ж пробрався всередину, га?

Білий вовк нерідко бігав, полюючи, всеньку ніч; Джон навіть не чекав побачити його знову до світанку.

— Погано полюється? Нема дичини? — спитав Джон. — Осьде. До мене, Привиде!

Лютововк оббіг вогнище, понюхав Джона, понюхав вітер, не зупиняючись ні на мить. Схоже, зараз йому не до м’яса. «Привид знав, коли прийшли упирі. Він мене збудив, попередив про небезпеку.» Джон хутко скочив на ноги й нашорошився.

— Там щось є? Привиде, ти щось винюхав?

«Дивен казав, що винюхав холод.»

Лютововк кинувся уперед, спинився, озирнувся. «Хоче, щоб я пішов за ним.» Накинувши каптура, Джон пішов геть від наметів та тепла багаття, повз довгі шереги кошлатих малих бахмутів. Один з коників заіржав налякано, коли Привид його минав. Джон заспокоїв його ласкавим словом, спинився попестити. Наблизившись до муру, він почув, як свистить вітер у щілинах між каменями. Вартовий спитав, хто іде. Джон вийшов на світло смолоскипа.

— Мушу принести води для князя-воєводи.

— То йди, — відповів вартовий. — Тільки швидше.

Загорнувшись у чорного кобеняка і сховавшись під каптуром від вітру, той навіть не подивився, чи має Джон з собою цебро.

Джон прослизнув боком між двох загострених паль; Привид ковзнув слідом унизу. В тріщину стіни було встромлено смолоскипа; його полум’я віяло блідими жовтими прапорцями по вітрі, коли налітав порив. Поки Джон пролізав крізь прогалину в мурі, він заразом висмикнув того смолоскипа з-поміж каменів і забрав з собою. Привид хутко побіг донизу схилом; Джон сходив повільніше, тримаючи світло перед собою. Голоси табору потроху завмирали позаду. Ніч була темна, схил крутий, кам’янистий та нерівний. Відволіктися бодай на мить означало напевне зламати гомілку… а чи й шию. «Що це я роблю?», питав він себе, поки прокладав шлях донизу.

Нижче від нього застигло військо дерев — вояків у броні з кори та листя, готових кинутися шерегами на приступ пагорба, щойно віддадуть наказ. Світло смолоскипа мазнуло по них, вихопило з темряви окремі плями зелені… але решта грізного війська стояла чорна, як ніч. Звідкілясь чувся тихий дзюркіт води на каменях. Привид зник у гущавині; Джон спробував рушити за ним, дослухаючись до кличу струмка, до зітхання листя на вітрі. Гілля вчепилося у кобеняка; товсті відгалуження дерев над головою сплелися разом і затулили зірки.

Привид знайшовся, коли саме вибігав зі струмка.

— Привиде! — покликав Джон. — До мене! Хутко!

Лютововк підняв голову, зблиснув хижими червоними очима; вода стікала йому з щелеп, наче слина. Якби хтось побачив його в цю хвилину, то неабияк нажахався б. Але ще мить, і він зник, стрибнув повз Джона, ринув між дерев.

— Привиде, ні! Сидіти! — загукав Джон, але вовк не зважав. Сухорляву білу постать проковтнула темрява, і Джонові лишився тільки вибір: самому дертися назад схилом до табору або наздоганяти вовка.

Він розсердився і рушив за звіром. Смолоскипа Джон тримав так низько, що бачив камені, на яких щомиті міг запнутися, товсті корені, які мовби хапали за ноги, ями, де легко було звихнути ногу. Через кожні кілька аршин він кликав Привида, проте між дерев крутився нічний вітер, який геть ковтав його слова. «Яку дурню я роблю», думав Джон про себе, глибше пірнаючи в ліс. Він вже зібрався був повертати назад, коли побачив біле попереду і справа, ближче до пагорба, і кинувся туди, стиха лаючись.

За чверть шляху навколо Кулака він наздогнав вовка, та згодом знову його загубив. Нарешті він спинився перепочити серед терену, ожини та нагромаджень каміння біля підніжжя пагорба. Темрява підступила зовсім близько, стримувана лише вогником смолоскипа.

Раптом Джон почув тихе шкряботіння, обернувся і рушив на нього, ступаючи обережно посеред тернових кущів та камінних лобаків. За впалим деревом він знову надибав Привида. Лютововк завзято копав, викидаючи лапами землю.

— Що ти там знайшов? — Джон опустив смолоскипа і побачив круглий горбик м’якої землі. «Могила», подумав він. «Але чия?»

Він став на коліна і встромив смолоскипа у землю коло себе. Грунт був сипкий, піщаний, без камінців, без корінців. Джон легко вигрібав його цілими жменями. Що б тут не лежало, це сховали нещодавно. За дві стопи вглиб Джонові пальці торкнулися тканини. Він чекав і боявся знайти труп, але натомість знайшов дещо інше. Обмацавши тканину, він відчув якісь маленькі, тверді, непіддатні пальцям речі. Ані смороду, ані могильних черв’яків не було. Привид сів поруч на хвоста і дивився.

Джон відгріб сипкий грунт набік і оголив круглястого пакунка десь у аршин завширшки. Підсунувши пальці під його боки, він витяг пакунок назовні. Всередині щось совалося і тихенько брязкало. «Скарб», подумав він, але навпомацки штуковини у пакунку не скидалися на монети, та й брязкіт був не металевий.

Пакунок тримав докупи відрізок розкошланої мотузки. Джон витяг кинджала, перерізав її, намацав краї тканини і потяг на себе. Пакунок перевернувся, його вміст висипався на землю, тьмяно виблискуючи. Джон побачив з десяток ножів, листоподібні вістря для списів, безліч площиків для стріл. Він узяв до рук лезо кинджала — легке, мов пір’я, чорно-блискуче, позбавлене руків’я. Краєм побіг виблиск полум’я смолоскипа — тоненька жовтогаряча рисочка. Вочевидь, лезо було гостре, як бритва. «Драконоскло — те саме, яке маестри кличуть обсидіаном.» Чи не віднайшов Привид якийсь стародавній запас дітей лісу, похований тут на тисячі років? Адже Кулак Першолюдей — дуже стара твердиня. Ось тільки…