Королева незадоволено скривилася.
— З якого дива ви гаєте наш час на дурні плітки, що ходять світом?
— Бо за ці плітки ви щедро мені платите, ласкава королево.
— Ми платимо вам за правду, пане Варисе. Незле вам це пам’ятати, щоб мала рада раптом не поменшала ще на когось.
Варис занепокоєно захихотів.
— Ви з вашим вельможним братом залишите його милість геть без радників, якщо вчасно не спинитеся.
— Смію сказати, без кількох зайвих радницьких голів держава не пропаде, — посміхнувся Мізинець.
— Любий, дорогий мій Петире, — відповів Варис, — хіба вам не лячно, що наступним у списочку пана Правиці може виявитися ваше ім’я?
— Попереду вас, Варисе? Не смію навіть мріяти.
— Може статися, ми ще вдвох з вами послужимо присяжними братчиками на Стіні. — Варис знову захихотів.
— Ще й скоріше, ніж ви гадаєте, пане євнуше, якщо ми цієї миті не почуємо з ваших вуст щось корисне! — Очі Серсеї палали так, наче їй кортіло вдруге відрізати Варисові те, що він вже втратив.
— Чи не може то бути якась хитра витівка? — спитав Мізинець, повертаючись до справи.
— Якщо так, то просто надзвичайна, — відповів Варис. — Мене-бо вона цілком переконала.
Тиріон почув достатньо і встряг у розмову:
— Джоф відчує страшну зневіру. Він наготував для Ренліної голови таку гарненьку шпичку. Та хто б не зробив справу власноруч, мусимо припустити, що за нею стояв Станіс. Адже головний зиск отримав саме він.
Тиріонові новина втіхи не принесла. Він плекав надію, що брати Баратеони добряче понищать сили один одного у кривавому розбраті. Лікоть, розбитий телепнем, йому смикало — таке іноді траплялося за вогкої погоди. Тиріон стиснув його іншою рукою, полегшення не відчув і спитав:
— Що сталося з військом Ренлі?
— Головна сила його піхоти лишилася стояти у Лихомості. — Варис покинув жарівницю і повернувся за стіл. — Проте більша частина панства, яке рушило з князем Ренлі до Штормоламу, перебігла до Станіса під сурми та плескання прапорів, з усім кінним лицарством.
— Б’юся об заклад, на чолі їх басували Флоренти, — мовив Мізинець.
Варис подарував йому грайливу посмішку.
— Ви б виграли ваш заклад, ласкавий пане. Князь Алестер справді схилив коліно першим. А за ним пішло й багацько інших.
— Багацько, — зазначив Тиріон, — але не всі?
— Не всі, — погодився євнух. — Серед них не було ані Лораса Тирела, ані Рандила Тарлі, ані Матіса Рябина. Та й сам Штормолам досі не здався. Його утримує пан Корній Пенроз в ім’я Ренлі, не вірячи, що його володар мертвий. Він вимагає показати йому смертні рештки свого пана, перш ніж відчинить браму. Але тіло Ренлі загадково зникло. Більше за все, його повезли геть. Адже п’ята частина Ренліного лицарства відбула з паном Лорасом, не забажавши схилитися перед Станісом. Кажуть, що Лицар Квітів оскаженів, побачивши тіло свого короля, і в гніві убив трьох інших присяжних оборонців Ренлі, поміж них Емона Кия та Робара Ройса.
«Шкода, що лише трьох», подумав Тиріон.
— Пан Лорас майже напевне прямує до Лихомостя, — вів далі Варис. — Там його сестра, Ренліна королева, а ще безліч вояків, що раптом опинилися без короля. На чий бік вони тепер стануть? Дражливе питання. Адже багато хто з них служив панам, які лишилися біля Штормоламу, а ті пани тепер належать Станісові.
Тиріон схилився уперед.
— Тут, здається мені, відкриваються певні можливості. Якщо зманити Лораса Тирела на наш бік, то і князь Мейс Тирел зі значковим панством теж не забариться приєднатися. Хай зараз вони склали мечі до ніг Станіса, але без великої любові, інакше стали б за нього ще від початку.
— Хіба їхня любов до нас більша, ніж до Станіса? — спитала Серсея.
— Аніскільки, — визнав Тиріон. — Певна річ, вони любили Ренлі, але ж Ренлі вбито. Якби ми змогли дати їм вагому причину обрати Джофрі, а не Станіса… але діяти доведеться швидко.
— Яка ж то може бути причина?
— Така, що блищить та дзеленькає, — негайно запропонував Мізинець.
Варис зацокав язиком.
— Любий Петире, чи не хочете ви сказати, що вельможних панів та зацних лицарів можна отак просто купити, наче півнів на базарі?
— Чи бували ви, пане Варисе, останніми днями на наших базарах? — спитав Мізинець. — Смію сказати, там зараз легше купити вельможного пана, ніж доброго півня. Ясна річ, панство кукурікає бундючніше за півнів, ще й ображається, коли їм до рук просто пхають гроші, наче купцям… але воно ніколи не відмовляється від належних дарунків… таких, як титули, землі, замки…
— Хабарями можна переконати кількох дрібних князьків, — мовив Тиріон, — але ж не Вирій.
— Саме так, — визнав Мізинець. — Ключ до справи — Лицар Квітів. Мейс Тирел має двох старших синів, але найбільшою любов’ю завжди дарував меншого. Зманіть його, і Вирій ваш.
«Має рацію», подумав Тиріон, а вголос сказав:
— Здається, нам варто взяти приклад зі світлої пам’яті князя Ренлі. Ми можемо укласти союз із Тирелами так само, як він. Через шлюб.
Варис зрозумів швидше за всіх.
— Ви гадаєте одружити короля Джофрі з Маргерією Тирел.
— Саме так.
Юна королева Ренлі мала п’ятнадцять чи шістнадцять років, скільки пам’ятав Тиріон… трохи старша за Джофрі, але то байдуже. Задум був такий справний та доладний, що він аж смакував його у роті.
— Джофрі заручений з Сансою Старк, — заперечила Серсея.
— Заручини можна розірвати. Що отримає король від весілля з дочкою страченого зрадника?
Мізинець подав голос:
— Можна вказати його милості на те, що Тирели значно багатші за Старків, а Маргерія, за переказами, дуже чарівна… ще й готова до подружнього ліжка.
— О так, — зазначив Тиріон, — Джофові це має сподобатися.
— Мій син надто юний, аби про таке думати.
— Гадаєш? — перепитав Тиріон. — Йому тринадцять, Серсеєчко. Я сам одружився у тому самому віці.
— Ти зганьбив нас усіх тим жалюгідним вибриком. Джофрі зроблено з кращого тіста.
— Еге ж. Саме тому він наказав панові Боросу здерти з Санси одяг.
— Він на неї сердився.
— Він сердився і на кухарчука, що минулого вечора розлив юшку. Та голим його не роздягав.
— Бо тут справа не в юшці!
«Саме так. А у парі гарненьких цицьок.» Після того клопоту в дворі Тиріон побалакав з Варисом про те, чи не влаштувати Джофрі похід до закладу Чатаї. Може, якби він спробував солоденького, то й сам би подобрішав. Принаймні Тиріон плекав таку надію. Ласка божа, король навіть міг би відчути вдячність, а Тиріонові не завадило б трохи дяки від свого повелителя. Ясна річ, справу слід зробити таємно, і головна перепона тут — як розлучити короля з Хортом.
— Пес завжди ходить в хазяїна по п’ятах, — казав Тиріон Варисові, — але ж усі люди мусять спати. Деякі до того ж грають в кості, ходять до шльондр та винних льохів.
— Хорт усе це робить, якщо таке ваше питання.
— Ні, не таке. Я питаю, коли саме?
Варис поклав пальця на щоку й загадково всміхнувся.
— Ласкавий пане, хтось підозріливіший міг би припустити, що ви хочете розлучити короля Джофрі з його вірним оборонцем Сандором Клеганом, аби без перешкод завдати удару його милості.
— Напевне ж ви, пане Варисе, знаєте мене досить, щоб такого не припускати, — відповів Тиріон. — Я ж прагну тільки любові свого короля та небожа.
Євнух обіцяв подбати про справу. Але війна тим часом вимагала свого; Джофрі міг трохи й почекати до того, як зробитися чоловіком.
— Ти, поза сумнівом, знаєш свого сина краще за мене, — змусив він себе сказати Серсеї, — та все ж за шлюб з Тирелами говорить багато речей. Може, це взагалі єдиний спосіб для Джофрі дожити до своєї шлюбної ночі.