Мізинець погодився.
— Дівчина Старків нічого не принесе Джофрі, хіба що своє гарненьке тільце. Тоді як Маргерія Тирел приведе йому п’ятдесят тисяч війська та усю владу і багатство Вирію.
— Саме так. — Варис поклав м’яку руку на рукав королеви. — В вас говорить материне серце, і я знаю, як його милість кохає свою милу маленьку наречену. Та все ж королі мусять дбати про добро держави попереду своїх власних бажань. Вважаю, що таку пропозицію доцільно зробити.
Королева висмикнула руку з-під євнухової.
— Ви б так не казали, якби були жінками. Хай там як, ясні панове, але Джофрі має свою гордість і не підбиратиме за Ренлі його недоїдки. Він ніколи не дасть згоди на цей шлюб.
Тиріон здвигнув плечима.
— Коли за три роки король досягне повноліття, то зможе давати чи не давати свою згоду з власної ласки. До того часу ти є намісницею на державі, а я — Правицею. Тому він одружиться з ким ми скажемо, хоча б і з недоїдками.
На цьому сагайдак Серсеї спорожнів.
— Гаразд, робіть вашу пропозицію, та бороніть вас боги, якщо Джофові не сподобається дівчина.
— Така втіха — бачити згоду між нами, — зазначив Тиріон. — То хто ж з нас поїде до Лихомостя? Треба дістатися до пана Лораса, перш ніж його кров охолоне.
— Ти хочеш послати когось із ради?!
— Навряд чи з Лицарем Квітів зможуть домовитися Брон чи Шагга, чи не так? Тирели мають свій гонор.
Сестра не забарилася спробувати обернути справу собі на користь.
— Пан Джаселин Бережняк — людина чесного роду. Хай їде він.
Тиріон хитнув головою.
— Потрібен хтось здатний не тільки переказати наші слова та привезти відповідь. Наш посланець мусить говорити за короля та раду і бути здатен владнати справу самотужки.
— Правиця говорить голосом самого короля. — Світло свічок блимало у Серсеїних очах, наче шал-вогонь. — Це буде так, наче до них приїде сам Джофрі. Та й хто впорається краще за тебе? Ти перемагаєш словами не менш вправно, ніж Хайме — мечем.
«Аж отак прагнеш випхати мене з міста, Серсеєчко?»
— Дякую за добрість, сестро, та мені здається, що матір хлопця краще годиться для облаштування його шлюбу, ніж будь-який з дядьків. До того ж ти маєш таємний хист завойовувати друзів, з яким я не смію рівнятися.
Її очі звузилися.
— Джоф має у мені потребу тут.
— Ваша милосте, пане Правице, — втрутився Мізинець, — король має потребу в вас обох. Натомість дозвольте поїхати мені.
— Вам?
«Який зиск він з цього матиме?», спитав себе Тиріон.
— Я належу до королівської ради, але не до королівської родини, тому з мене вийде поганий заручник. Я знав пана Лораса дуже добре, коли він ще жив тут, при дворі, й не дав йому жодної нагоди себе не любити. Мейс Тирел, скільки я знаю, не плекає до мене ворожості. А ще я смію лестити собі, що маю певний досвід у перемовинах.
«Він вхопив нас за яйця.» Тиріон не довіряв Петирові Баелішу і не хотів відпускати його з очей, та що йому лишалося? Йшлося про вибір між Мізинцем та ним самим. Тиріон добре розумів: щойно він залишить Король-Берег на скільки-небудь значний час, як усі його здобутки зійдуть на пси.
— Між столицею та Лихомостям подекуди палає війна, — мовив він обережно. — І можна не сумніватися, що князь Станіс надішле власних пастирів, аби зігнати докупи заблукалих овець свого брата.
— Пастирі мене ніколи не лякали. Я непокоюся тільки про овець. Та все ж добрячий супровід не завадить.
— Можу відпустити сотню золотокирейників, — мовив Тиріон.
— П’ять сотень.
— Три.
— А до них ще сорок душ: двадцять лицарів і стільки ж зброєносців. Якщо я приїду без лицарського почту, Тирели не повірять, що моє посольство має якусь вагу.
Він і справді мав рацію.
— Згода.
— Хай у моєму почті поїдуть Карась та Бобер. Згодом я відішлю їх до батька на знак доброї волі. Нам потрібна дружба Пакстера Рожвина — він найстаріший друг Мейса Тирела і сам вельми могутній вельможа.
— А до того ж зрадник, — заперечила королева. — Вертоград став би за Ренлі разом з рештою, якби Рожвин не знав, що за це буде його вилупкам.
— Ренлі помер, ваша милосте, — зазначив Мізинець, — і ані князь Станіс, ані князь Пакстер не забули, як галери Рожвина загородили прохід морем під час облоги Штормоламу. Віддайте йому близнюків, і цим звоюєте любов Рожвинів.
Але Серсея не погоджувалася.
— Хай Інші заберуть собі їхню любов! Мені вистачить рожвинівських мечів та вітрил. А кращий спосіб їх не втратити — це втримати при собі його близнюків.
Тиріон мав на це свою відповідь.
— То повернімо пана Гобера до Вертограду, а пана Гораса лишимо тут. Гадаю, князеві Пакстеру стане клепки здогадатися, що це означає.
Остання пропозиція заперечень не викликала. Та Мізинець ще не скінчив.
— Нам знадобляться коні, швидкі та міцні. З-за війни дістати свіжих буде ніде. Також я візьму з собою певну казну золота задля тих дарунків, про які ми казали.
— Беріть, скільки треба. Якщо місто впаде, Станіс однак забере усе собі.
— Свої повноваження я хочу мати на письмі. Потрібна грамота, яка не залишить в Мейса Тирела сумнівів про те, що я маю повну владу домовлятися з ним про шлюб та всякі побічні справи, а заразом давати обітниці від імені короля. Грамоту мають підписати король Джофрі та всі радники. І прикласти печатки.
Тиріон посовався незатишно.
— Гаразд. Чи це все? Нагадую, що звідси до Лихомостя чимало верст шляху.
— Я почну долати їх ще до світанку. — Мізинець звівся на ноги. — Сподіваюся, до мого повернення король знайде мені достойну нагороду за мої звитяжні зусилля в цій справі?
Варис захихотів.
— Король Джофрі — надзвичайно ласкавий та вдячний повелитель. Я певний, ви не пошкодуєте, мій добрий та відважний пане.
Королева висловилася пряміше.
— Чого ви хочете, Петире?
Мізинець лукаво посміхнувся до Тиріона.
— Мені треба поміркувати. Але я напевне щось придумаю.
Він зобразив легковажний уклін і вийшов так недбало, наче прямував до одного зі своїх бурдеїв.
Тиріон визирнув з вікна. Висів такий рясний туман, що він і замкового муру через двір не побачив. Крізь сіру запону світило кілька нечітких вогнів. «Гидкий день для подорожі», подумав він, не заздрячи Петирові Баелішу.
— А нам краще братися до писання потрібних грамот. Пане Варисе, пошліть по пера, чорнило та пергамен. І комусь доведеться збудити Джофрі.
Коли засідання зрештою скінчилося, стояла сіра темна ніч. Варис поспішив геть сам, шурхотячи капцями по підлозі. Ланістери на мить спинилися коло дверей.
— Як там твій ланцюг, брате? — спитала королева, поки пан Престон застібав на її плечах срібноткану альтембасову накидку, облямовану горностаєм.
— Довшає ланка за ланкою. Треба дякувати панові Корнію Пенрозу за те, що він такий упертий. Станіс ніколи не рушить на північ, лишивши Штормолам позаду себе непохитним.
— Тиріоне… я знаю, ми не завжди погоджувалися про справи державства, та все ж я у тобі помилилася. Ти не такий вже бовдур, як я гадала. По правді, ти дуже прислужився престолові, за що я тобі вдячна. Пробач, що так грубо розмовляла в минулі дні.
— Пробачити? — Він знизав плечима і подарував сестрі посмішку. — Люба сестро, ти нічого такого не зробила, щоб я тебе пробачав.
— За цей день?
Вони обоє засміялися… а тоді Серсея схилилася і поклала йому на чоло швидкий легкий поцілунок.
Вражений до втрати мови, Тиріон міг тільки дивитися, як вона крокує геть палатою біч-обіч з паном Престоном.
— Чи я з глузду з’їхав, а чи сестра мене щойно поцілувала? — спитав він Брона, коли та зникла.
— Ти що, зрадів?
— Я… не чекав.
Останнім часом Серсея поводилася дивно. Тиріона це дуже непокоїло. Просто надзвичайно.
— Оце намагаюся згадати, коли вона мене востаннє цілувала. Мабуть, мені тоді було років шість чи сім. Хайме її дражнив, що вона, мовляв, не зважиться.
— Може, нарешті піддалася твоїм чарам.
— Е ні, — заперечив Тиріон. — Вона щось задумала. Ти б краще дізнався, що саме, Броне. Адже знаєш, як я не люблю несподіванок.