— Це не за старим звичаєм. Хіба ти забув? Залізяни б’ються мечами та сокирами, а не кидають каміння. І у тому, щоб вигубити ворога голодом, немає ані честі, ані слави.
— Але ж Леобальд того не знатиме. Коли він побачить, як ви будуєте гуляй-городи, то захолоне своїм баб’ячим серцем і почне бекати про допомогу. Хай ваші лучники, дядьку, дозволять його крукам летіти вільно. Каштелян у Зимосічі — хоробрий чолов’яга, та від старості вже заслабкий і ногами, і головою. Коли він дізнається, що на значкового пана його короля напав грізний Дагмер Репаний Жбан, то збере таку силу, яку зможе, і рушить Толгартові на поміч. Такий-бо є його обов’язок, а якщо пан Родрік щось і знає на світі, то це свій обов’язок.
— Яку б він силу не привів, однаково та буде більша за мою, — зазначив Дагмер. — Ці старі лицарі лукавіші, ніж ти гадаєш, бо інакше б не дожили навіть до першої своєї сивини. Ти шукаєш битви, Теоне, яку ми виграти не в змозі. Торгенів Закут нам не по зубах.
Теон посміхнувся.
— Мені потрібен не Торгенів Закут.
Ар’я VIII
У замку панував галас та гармидер. Вояки стояли на возах, накладали барила вина, мішки борошна, в’язки свіжооперених стріл. Ковалі рівняли мечі, спрямлювали ум’ятини на панцирах, кували бойових огирів та в’ючних мулів. Кольчуги кидалися у діжки з піском та каталися горбкуватим Двором Каменеплину, щоб знищити іржу. Висові жінки мали зашити двадцять кирей, а випрати ще сто. У септі купчилися поруч чесні та підлі, щоб помолитися перед дорогою. За стінами знімали шатра та намети; зброєносці лили цебра води на багаття, щитники брали до рук бруски, щоб шурхнути зайвий раз по лезах своєї зброї. Гармидер затопив усе, мов приплив: іржали коні, панство вигукувало накази, піхтура лаялася, табірні дівки верещали одна на одну.
Князь Тайвин Ланістер нарешті рушав у похід.
Першим з його очільників, за день до інших, замок залишив пан Аддам Марбранд. Він зробив зі свого відбуття цілу виставу: басував на палкому гнідому огирі, чия грива мала той самий мідний колір, що й довге волосся пана Аддама, яке висіло йому нижче від плечей. Кінь мав на собі спижевого забарвлення ладри у колір вершникової киреї, прикрашені палаючим деревом. Дехто з замкового жіноцтва схлипував, дивлячись йому вслід. Вис казав, що пан Аддам — чудовий наїзник та мечник, найвідважніший з військової старшини князя Тайвина.
«Сподіваюся, його вб’ють», подумала Ар’я, дивлячись, як він виїжджає з брами, а його спира тече за ним валкою по двоє. «Хай би їх усіх вбили.» Вона знала, що військо іде на війну з Роббом. Слухаючи балачки під час роботи, Ар’я дізналася, що Робб здобув на заході якусь велику перемогу. Казали, що спалив Ланіспорт, або ще спалить. Узяв приступом Кастерлі-на-Скелі й вирізав там усіх до ноги, або ж облягає Золотий Зуб… але конче напевно, сталося таки щось значне.
Вис ганяв її з цидулками від ранку до вечора. Деякі з них Ар’я носила навіть за мури замку в болото і гармидер табору. «Я б могла втекти», подумала вона, спостерігаючи, як повз неї гуркоче віз. «Стрибнути на задок хури та сховатися в ній, або пристати до табірних жінок. Мене б ніхто і не знайшов.» Може, вона б так і вчинила, якби не Вис. Той вже казав їм багато разів, що буде з тими, хто спробує від нього втекти.
— Бити я вас не буду, ні. Навіть пальцем не зачеплю. А збережу для кохорця. Еге ж, для Калічника. Того, якого звати Варго Хап. І коли він повернеться, то відріже вам ступні.
«Може, якби Вис помер», подумала Ар’я, «та поки він живий — нізащо». Він може глянути на тебе і винюхати, що ти думаєш — він завжди так каже.
Щоправда, Вис не міг уявити, що Ар’я вміє читати, тому не давав собі клопоту запечатувати передавані з нею послання. Ар’я заглядала у кожне з них, та нічого важливого не знайшла, тільки всілякі дурниці: послати воза до комори по збіжжя, відвезти тачку до кузні й таке інше. Один лист містив вимогу віддати гральний борг, та лицар, якому вона його віднесла, не вмів читати. Коли вона розповіла лицареві, про що йдеться у листі, той спробував її вдарити, але Ар’я пірнула під удар, схопила з сідла ріг для питва зі срібними смугами і накивала п’ятами. Лицар заревів і кинувся за нею, та вона прослизнула між двох возів, змійкою вкрутилася у натовп лучників і перестрибнула через рівчак-нужник; латник у кольчузі безнадійно відстав. Коли Ар’я віддала ріг Висові, той сказав, що така мала розумна куничка заслуговує на винагороду.
— Я сього дня вечерятиму пухким, добре засмаженим каплуном. Поділюся і з тобою. Не пошкодуєш.
Куди б Ар’я не йшла, вона не припиняла шукати Якена Ха-Гара, бо хотіла прошепотіти йому ще одне ім’я, поки всі, кого вона ненавиділа, не опинилися поза досяжністю. Але серед безладу і гармидеру лоратський сердюк ніяк не знаходився. Він досі винен був їй два життя, і вона непокоїлася, що не стягне борг, якщо він поїде в похід з іншими. Нарешті вона набралася хоробрості й спитала в стражників коло брами, чи він ще не поїхав.
— Отой жевжик з людей Лорха? — перепитав вартовий. — Ні, він лишається тут. Їхня мосць поставили пана Аморі каштеляном Гаренголу. Пан лишає всіх своїх при собі, а ще Кровоблазнів за хуражирів. Той дурний цап Варго Хап, мабуть, аж шкварчить — вони з Лорхом один одного не терплять.
Втім, Гора відбував разом з князем Тайвином. Він мав очолювати передовий полк у битві, а значить, Дунсен, Полівер і Раф утікали в неї поміж пальців. Якщо тільки вона не встигне знайти Якена і попрохати вбити когось із них до походу.
— Куно, — мовив до неї Вис того дня по обіді, — біжи до зброярні та скажи Луканові, що пан Лионель вищербив меча, коли вправлявся, і потребує нового. Ось його розписка.
Він передав їй клаптик паперу.
— І швидко, бо йому в похід разом з паном Кеваном Ланістером.
Ар’я схопила папірця і побігла. Зброярня межувала з замковою кузнею — довгастою будівлею під високим дахом, де просто у стіни було вмуровано зо двадцять горнил і стояли довгі кам’яні ночви з водою для гартування криці. Коли вона нагодилася, біля половини горнил саме працювали: стіни дзвеніли від ударів молотів, кремезні чоловіки у шкіряних фартухах пітніли у тьмяній задусі коло міхів та ковадл. Ар’я розгледіла і Гендрі: голі груди йому вкривав лискучий піт, блакитні очі під важкою шапкою чорного волосся не змінили добре знайомого упертого виразу. Ар’я не знала напевне, чи хоче вона з ним балакати. Адже то він був винуватий, що їх схопили.
— Котрий тут Лукан? — Вона пхнула папірця. — Мушу принести нового меча для пана Лионеля.
— Пан Лионель почекає. — Він відтяг її убік за руку. — Минулого вечора Мантулик запитав мене, чи я чув, як ти волала «Зимосіч!» у тому острозі, коли ми всі билися на стіні.
— Не волала!
— Ще й як волала. Я сам тебе чув.
— Там усі щось волали, — викручувалася Ар’я. — Мантулик гукав «Гарячі мантулики!» разів, напевне, сто.
— Тут важливо, що саме волала ти. Я сказав Мантулику, хай вичистить вуха, бо ти кричала «Звіра січи!». Як він тебе спитає, то кажи те саме.
— Скажу, — відповіла вона, хоча й подумала, що таку дурницю не стала б кричати ніколи в світі. Мантуликові вона не наважилася сказати про себе правду. «Може, варто назвати Якенові його ім’я.»
— Я приведу Лукана, — мовив Гендрі.
Лукан побурчав над папірцем (хоч Ар’я сумнівалася, що він вміє його читати) і дістав важкого меча-півторака.
— Надто добрий для того йолопа. Так йому і перекажи, — мовив майстер, віддаючи їй клинка.
— Перекажу, — збрехала вона. Якби Ар’я таке переказала, то Вис побив би її до крові. Якщо Лукан хоче лаятися, то хай ходить сам.
Меч був значно важчий, ніж Голка, та Ар’ї відчуття його в руці подобалося. З мечем вона почувалася сильнішою. «Може, я ще не водотанцюристка, та авжеж не миша. Миша не вміє битися мечем, а я вмію.» Брама була відчинена, вояки шугали туди-сюди, вози в’їжджали порожні, а виїжджали важкі від всякого добра, розгойдуючись зі скрипом. Вона подумала, чи не піти до стайні та не сказати там, що пан Лионель потребує нового коня. Вона ж мала папірця, а стайнярі вміли читати не краще, ніж Лукан. «Я б узяла коня та меча і просто виїхала геть. Якби стражники мене зупинили, я б показала їм папірця і сказала б, що їду до пана Лионеля з дорученням.» Втім, який був той пан Лионель з себе і де його шукати, вона не знала. Якби її допитали, то все б дізналися, і тоді Вис… Вис…