«Так само було і з Ренлі», подумала Кетлін. «На бенкеті, у бугурті, навіть у Ренліному шатрі поруч з братчиками Веселкової Гвардії. Навколо неї стоять мури, вищі за зимосіцькі.»
— Якщо ви поїдете, то куди? — спитала Кетлін.
— Назад, — відповіла Брієнна. — До Штормоламу.
— І певно, сама. — Вона не питала, бо знала.
Широке обличчя нагадувало озеро тихої води — не виказувало нічого, що відбувалося під поверхнею.
— Так.
— Ви хочете вбити Станіса.
Брієнна стиснула грубі мозолисті пальці на руків’ї свого меча. Колись цей меч належав Ренлі.
— Я заприсяглася. Дала святу і непорушну обітницю. Ви чули її самі.
— Чула, — визнала Кетлін.
Вона знала, що дівчина досі лишила при собі веселкове корзно, хоча викинула решту заплямованих кров’ю речей. Власне своє майно Брієнна кинула в таборі, коли тікала, тому змушена була вдягатися у те, що їй позичив пан Вендел Мандерлі зі своїх сакв — ніхто інший з загону не мав досить великої для неї одежини.
— Обітниць треба триматися, я згодна, та Станіс оточив себе великим військом і сторожею, що присягнулася берегти його життя.
— Його сторожі я не боюся. Ніхто з них не може зі мною рівнятися. Та й взагалі, не слід було мені тікати.
— То вас турбують чиїсь звинувачення у боягузстві? — Кетлін зітхнула. — Ви не винуваті у смерті Ренлі. Йому ви служили вірно і хоробро, та якщо бажаєте зійти за ним у могилу, то не прислужитеся цим нікому.
Кетлін простягла руку, аби втішити дівчину ласкавим дотиком.
— Я знаю, як важко…
Брієнна відкинула її долоню.
— Ніхто цього не знає!
— Помиляєтеся, — різко відказала Кетлін. — Кожного ранку я згадую, щойно прокидаюся, що Неда немає зі мною. Я не вмію тримати меча у руках, але від того не слабшає моя власна мрія: увірватися до Король-Берега, власноруч взяти за біле горлечко Серсею Ланістер і душити, поки їй лице не посиніє.
Краля підняла очі — єдину гарну рису на її обличчі.
— Якщо такою є ваша мрія, чого ж ви не дозволяєте мені справдити мою? Хіба з-за того, що тоді сказав Станіс?
«А хіба?» Кетлін роззирнулася табором. Двоє вартових гуляли туди-сюди зі списами в руках.
— Мене вчили, що добрі люди мусять боротися проти зла у цьому світі, а смерть Ренлі — то чисте зло, я не маю в тім сумніву. Але ще мене вчили, що королів підносять на престол боги, а не мечі людей. Якщо Станіс — наш законний король…
— Ні! Бо Роберт теж не був законним королем, так казав навіть Ренлі. Законного короля вбив Хайме Ланістер, а законного спадкоємця престолу — Роберт на Тризубі. Де тоді були боги? Богам начхати на людей — і на королів так само, як на свинопасів.
— Доброму королю не начхати.
— Князь Ренлі… його милість, він… він був би найкращим королем, пані моя, він був такий добрий, він…
— Він більше не з нами, — закінчила Кетлін так лагідно, як тільки могла. — Лишилися Станіс та Джофрі… а ще мій син.
— Але він… ви ж не укладете миру зі Станісом, ні? Не зігнете коліна? Ви ж не…
— Скажу тобі щиро, Брієнно: я не знаю. Мій син — король, та я ніяка не королева… лише матір, яка хоче вберегти своїх дітей, чим може.
— Я не створена бути матір’ю. Мені треба битися.
— То бийтеся… але за живих, не за мертвих. Вороги Ренлі — також і вороги Робба.
Брієнна втупилася у землю і посовала ногами.
— Вашого сина я не знаю, ласкава пані. — Вона підняла очі. — Та могла б служити вам. Якби ви мене взяли.
Кетлін здригнулася від несподіванки.
— Чому ж мені?
Відповідь далася Брієнні нелегко.
— Ви ж мені допомогли. У шатрі… коли вони думали, що я… я його…
— Ви були невинні.
— Та все одно ви не мусили. Могли б дозволити мене убити. Я для вас ніхто.
«Може, я не хотіла єдина зберегти правду про чорне діло, яке там сталося», подумала Кетлін, а вголос мовила:
— Брієнно, я до себе у службу за багато років узяла чимало шляхетних панн, та ніколи ще — таку, як ви. Я ж не військовий очільник, не можу наказувати воїнам.
— Так, але ви маєте свою відвагу. Може, не таку, як треба для битви, але… ну не знаю… жіночу відвагу. Маю надію, що коли прийде час, ви мене відпустите. Обіцяйте. Що відпустите до Станіса.
У вухах Кетлін досі дзвеніли слова Станіса про те, що колись настане Роббова черга.
— Коли прийде час, я вас відпущу.
Висока дівчина незграбно стала на коліно, витягла з піхв меча-півторака Ренлі та поклала Кетлін до ніг.
— Тоді я ваша, ласкава пані. Ваш служивий мечник… чи ким іще ви забажаєте мене назвати. Я берегтиму вашу спину, радитиму в справах, а якщо знадобиться — віддам своє життя за ваше. Присягаюся старими богами й новими.
— Я ж присягаюся, що ви завжди матимете місце коло мого вогню, трунок і частунок з мого столу, і обітую не вимагати від вас служби, яка заплямує вашу честь. Клянуся старими богами та новими. Підведіться.
Стиснувши обидві руки дівчини між своїми, Кетлін мимохіть посміхнулася. «Скільки разів я бачила, як Нед приймав від служивих людей клятви вірності?» Вона спитала себе, що б він сказав, якби зараз побачив її.
Червонозуб вони перейшли убрід наступного дня — трохи вище Водоплину, де річка робила широке коло, а води її були мілкі та каламутні. Брід охороняв змішаний загін лучників та списників з орлиним значком Малістерів. Побачивши прапори Кетлін, вони виникли з-за гострих паль і надіслали на дальній берег вояка, щоб той перевів бродом її почет.
— Повільно та обережно, перепрошую мосьпані, — попередив він, узявши повід її коня. — Ми тут, бачте, залізні шпички понаставили під водою і розкидали серед каменів гостряки. На усіх бродах так само — наказ вашого пана брата.
«То Едмур має намір прийняти тут бій.» Від самої думки Кетлін стало млосно у животі, але вона стрималася і змовчала.
Між Червонозубом та Перекатом вони злилися з потоком посполитого люду, що прямував до безпечного прихистку Водоплину. Дехто гнав перед собою худобу, інші тягли возики, але всі давали Кетлін з почтом дорогу і вітали вигуками «Таллі!» або «Старк!».
Менше ніж за версту від замку стояв великий табір, де над панським шатром віяв криваво-червоний прапор Чорнолісів. Тут Лукас розлучився з загоном, спитавши дозволу в Кетлін, щоб відвідати свого батька, князя Титоса. Решта поїхала далі.
Кетлін уздріла і другий табір, що витягся ниткою вздовж північного берега Перекату. Там на вітрі плескали інші знайомі прапори: танцююча діва Марка Дударя, орач Даррі, сплетені червоно-білі змії Пужелів. То були значкові її батька — панство Тризуба. Більшість пішла з Водоплину раніше за неї, щоб захищати власні дідицтва. Знову з’явитися тут вони могли тільки тому, що їх прикликав Едмур. «Бороніть нас боги», подумала Кетлін, «він таки зібрався дати бій князеві Тайвину».
Здалеку Кетлін помітила, що зі стін Водоплину висить щось темне. Під’їхавши ближче, вона розгледіла кількох людей, повішених з муру на довгих конопляних мотузках з зашморгами; обличчя вони мали напухлі та почорнілі. Мерців обсіло гайвороння, та все ж проти пісковичної стіни ясно виблискували їхні кармазинові киреї.
— Ти ба, підвісили кілька ланістерівців, — зазначив Гал Молен.
— Втішне видовисько! — весело схвалив Вендел Мандерлі.
— Наші вже гуляють, а ми оце тільки їдемо, — пожартував Первин Фрей. Решта зареготала — усі, крім Брієнни, яка зиркнула на шибеників, не змигнула навіть оком, нічого не сказала і не всміхнулася.
«Якщо стратили Крулеріза, то моїм дочкам не жити.» Кетлін дала коневі остроги і пішла учвал. Гал Молен та Робін Кремінець ринули повз неї з тюгуканням до брамної башти. Варта на мурах напевно помітила їхні прапори заздалегідь, бо решітка була вже піднята.
З замку назустріч їй виїхав Едмур, якого оточували троє вірних слуг їхнього батька: череватий майстер-мечник пан Десмонд Грел, управитель Утерид Возняк та лисий дебелий сотник замкової сторожі Водоплину пан Робін Ригер. Усі троє були одного віку з князем Гостером, усі троє прожили життя на службі її батькові. «Зістарилися на його службі», усвідомила Кетлін.