— Він іде на захід, обороняти свою землю. Якщо зачинити браму і сховатися за мурами, він пройде мимо, нікого не зачіпаючи.
— В нас під ногами земля Таллі! — заявив Едмур. — Якщо Тайвин Ланістер гадає перетнути її, не скривавившись, доведеться мені його трохи повчити. Жорстоко повчити.
«Так само, як повчив його сина?» Брат у своєму гонорі був твердіший за річкову скелю, та ніхто з них двох не забув, як пан Хайме порубав військо Едмура на криваві шматки попереднього разу, коли вони стрічалися у битві.
— Ми нічого не виграємо, зате можемо багато втратити, зустрівши князя Тайвина у полі, — обережно докинула Кетлін.
— Давай-но не будемо балакати про мої задуми щодо битви з ним просто посеред двору.
— Як забажаєш. Тоді де?
Брат похмуро насупив брови. Якусь мить Кетлін гадала, що він зараз розлютиться на неї, та нарешті він гарикнув:
— У божегаї! Якщо наполягаєш.
Кетлін пішла за братом до брами божегаю вздовж галереї. Коли Едмур гнівався, то завжди ставав похмурий та замкнений. Кетлін шкодувала, що поранила його почуття, але справа була надто важлива, щоб дбати про гонор.
Коли вони лишилися самі під деревами, Едмур обернувся до сестри.
— Ти не маєш сили, щоб стати проти Ланістера у полі, — мовила Кетлін просто руба.
— Коли я зберу всі свої затяги та рушення, то матиму вісім тисяч піших і три тисячі кінних, — відповів Едмур.
— Тобто майже вдвічі менше, ніж Тайвин Ланістер.
— Робб перемагав і гіршим числом, — заперечив Едмур, — а я до того ж дещо придумав. Ти забула про Руза Болтона. Князь Тайвин розбив його на Зеленозубі, проте не переслідував. Коли князь Тайвин відійшов до Гаренголу, Болтон став на рубіновому броді та на перехресті. Він має десять тисяч війська. Я надіслав наказ Гелманові Толгарту з’єднатися з Болтоном, узявши ту залогу, яку Робб лишив у Близнюках…
— Едмуре, та залога лишилася задля того, щоб утримати Близнюки і змусити князя Вальдера до вірності нам.
— Але ж він зберіг вірність, — вперто хитнув головою Едмур. — Усі Фреї хоробро билися у Шепітній Пущі, старий пан Стеврон помер від ран, отриманих при Волоброді. Пан Риман, Чорний Вальдер та решта зараз із Роббом на заході, Мартин дуже прислужився мені як очільник розвідників, а пан Первин серед інших безпечно довіз тебе до Ренлі. Ласка божа, чого ти ще від них хочеш? Робб заручений з однією з дочок князя Вальдера, Руз Болтон, як я чув, одружився з іншою. А ти хіба не взяла на виховання до Зимосічі двох його онуків?
— Якщо треба, з вихованця легко зробити заручника.
Вона не знала, втім, ані про смерть пана Стеврона, ані про шлюб Болтона.
— Маючи ще й двох заручників, можна певно вважати, що князь Вальдер не насмілиться з нами гратися. Болтон потребує людей Фреїв, а заразом і пана Гелмана. Я наказав йому захопити Гаренгол.
— Там проллється чимало крові.
— Не без того. Але щойно замок впаде, як князеві Тайвину нікуди буде безпечно повертатися. Моє власне рушення захистить броди на Червонозубі від спроб переправи. Якщо він вдарить на річку, то скінчить як Раегар, коли той намагався перетнути Тризуб. Якщо ж відступить, то ми його затиснемо між Водоплином та Гаренголом, а після повернення Робба з заходу розчавимо назавжди.
В голосі брата лунала груба вояцька певність, але Кетлін пошкодувала, що Робб забрав з собою на захід дядька Бріндена. Чорноструг побував у півсотні битв за життя, а Едмур — у одній, та й ту програв.
— Загалом, задум добрячий, — підбив він підсумки. — Так каже князь Титос, а з ним і князь Джонос. Якщо вже Бракен з Чорнолісом про щось погодилися, то напевне ж, воно мусить бути цілком очевидне кожному, чи не так? Що скажеш?
— Гаразд, нехай. Як буде, так і буде.
Кетлін відчула раптову втому. Може, вона йому дарма перечила. Може, задум справді був чудовий, а її побоювання — проста жіноча полохливість. Якби ж тут був Нед, або дядько Брінден, або ж…
— Ти питав батька про свій задум?
— Пан батько не в тому стані, щоб думати про війну. Два дні тому вони зібралися видавати тебе за Брандона Старка! Піди й упевнись сама, якщо не віриш. А задум спрацює, Кет, ось побачиш.
— Сподіваюся, Едмуре. Дуже на це сподіваюся.
Вона поцілувала брата в щоку, аби запевнити у своїй вірі, та пішла до батька.
Князь Гостер Таллі мало змінився від останнього разу, коли вона його бачила: так само прикутий до ліжка, змарнілий, з блідою та липкою шкірою. В опочивальні смерділо хворобою: набридливою сумішшю старого поту та різноманітних ліків. Коли вона відкинула запони, батько тихо застогнав, повіки його затремтіли та розплющилися. Він подивився на неї так, наче не розумів, хто вона така і чого їй треба.
— Пане батьку. — Кетлін поцілувала його. — Я повернулася.
Тепер він, здається, її упізнав.
— Ти приїхала, — прошепотів він ледь чутно, майже не рухаючи вустами.
— Так, — мовила вона. — Робб надіслав мене на південь, та я заспішила до вас.
— Південь… де це… хіба Соколине Гніздо на півдні? Не пригадаю… о божечки, я так боявся… ти пробачила мені, дитино?
Щоками його линули сльози.
— Мені нема за що вас пробачати, пане батьку.
Вона попестила його тонке біле волосся і помацала лоба. Лихоманка палила його зсередини, незважаючи на всі маестерські трунки.
— Так було на краще, — шепотів батько. — Джон — найкращий чоловік… сильний, добрий… подбає про тебе… він буде… чесного роду, слухай мене, ти мусиш, я твій батько… твій батько… вийдеш заміж, коли й Кет… так, вийдеш…
«Він гадає, що я — Ліза», зрозуміла Кетлін. «Ласка божа, та він так говорить, наче ми ще й заміж не вийшли.»
Руки батька вчепилися в її та затремтіли, як два налякані білі птахи.
— Той зухвалець… клятий хлопчисько… імені його при мені… твій обов’язок… твоя мати, вона б…
Князь Гостер скрикнув, коли по його тілу пробіг напад болю.
— О боги, пробачте мені, пробачте, пробачте! Мої ліки…
Маестер Виман опинився поруч і підніс кухлика до вуст. Князь Гостер всмоктав густий білий трунок так спрагло, наче немовля — материне молоко. Кетлін побачила, як ним нарешті заволодів спокій.
— Він спатиме, ласкава пані, — мовив маестер, коли кухлик спорожнів.
Макове молочко лишило навколо батькового рота щільний білий слід. Маестер Виман витер його рукавом.
Кетлін не змогла дивитися довше. Колись Гостер Таллі був могутній, гордовитий чоловік, вельможа та воїн. Їй було боляче бачити, що від нього лишилося, і вона вийшла на терасу. Двір унизу повнився біженцями, галасував їхніми голосами, але за мурами продовжувався вічний плин чистих вод. «Це його річки, і скоро він повернеться до них задля останньої подорожі.»
Маестер Виман вийшов слідом за нею.
— Ласкава пані, — мовив він тихо та лагідно, — не в моїй силі надовго втримати князя на цьому світі. Ми мусимо надіслати гінця по брата його вельможності. Пан Брінден захоче бути тут.
— Так, — погодилася Кетлін голосом, глухим від горя.
— Чи не слід покликати також пані Лізу?
— Ліза не приїде.
— Якби ви написали їй самі, тоді, можливо…
— Я можу написати якісь слова на пергамені, маестре, якщо вам з того полегшає.
Вона спитала себе, хто такий той Лізин «клятий хлопчисько». Мабуть, якийсь зброєносець чи заплотний лицар, хто ж іще… щоправда, князь Гостер заперечував проти нього так пристрасно, що то міг бути навіть син ремісника чи безрідний підмайстер. Або навіть співець. Ліза давно і занадто полюбляла співців. «Не треба її винуватити. Джон Арин, хай там який шляхетний і добрий, був на двадцять років старший за нашого батька.»
Башта, яку їй відвів брат для особистих потреб, була та сама, в якій вони з Лізою дівували. Добре буде знову лягти на перину, запалити вогонь у комині. Після відпочинку світ навколо має здатися трохи яскравішим.
Але коло своїх покоїв вона зустріла Утерида Возняка з двома жінками у сірих шатах, з вкритими повністю, крім очей, обличчями. Кетлін відразу зрозуміла, чому вони тут.
— Нед?
Сестри опустили очі. Утерид мовив:
— Пан Клеос привіз його з Король-Берега, мосьпані.