— Так, — відповіла Дані. — Але я просила кораблів та військо.
— Хіба я не дав вам військо, найсолодша з жінок? Тисячу лицарів у блискучій броні.
Броня була зроблена зі срібла та золота, самі лицарі — з нефриту, берилу, оніксу і турмаліну, бурштину, опалу і аметисту. Кожен був заввишки з її мізинець.
— Ваша тисяча лицарів безмежно гарна, — мовила вона, — та нездатна злякати моїх ворогів. А ці бики не можуть переправити мене через воду, і я… чому ми спинилися?
Бики раптом пішли ще повільніше, ніж раніше.
— Халісі! — покликав Агго крізь запони, коли паланкін різко спинився. Дані перекотилася на лікоть, щоб визирнути. Вони стали на межі базару; шлях уперед загородила щільна стіна людей.
— На що вони дивляться?
Джохого повернувся до неї.
— На вогненного штукаря, халісі.
— Я хочу його бачити.
— То побачите.
Дотракієць подав їй руку, Дані взяла, а він витяг її на коня і посадовив перед собою, щоб вона бачила вище голів юрби. Вогненний штукар збудував у повітрі драбину з вогню — тріскучу жовтогарячу драбину з вихорів полум’я, що без усякої опори здіймалася з підлоги базару до його високого гратчастого даху.
Як вона помітила, більшість глядачів не належали до цього міста. Тут були жеглярі з торговельних кораблів, купці з караванів, запилені подорожні з червоної пустелі, мандрівні вояки, ремісники, людолови. Джохого обійняв її рукою за стан та схилився ближче.
— Молочарі його уникають. Чи бачите ви, халісі, дівчину в повстяній шапці? Отам, за товстим жерцем. Вона — …
— … гаманоріз, — скінчила за нього Дані. Вона не була розпещена панянка, сліпа до таких справ. Гаманорізів Дані бачила вдосталь ще на вулицях Вільних Міст за ті роки, що жила з братом і утікала від зарізяк Узурпатора.
Штукар широко махав руками, збурюючи полум’я дедалі вище. Поки глядачі старанно задирали голови, натовпом рухалися гаманорізи зі схованими у долонях невеличкими ножичками. Однією рукою вони тицяли у небо, а іншою — позбавляли багатіїв їх земних статків.
Коли вогняна драбина здійнялася вже на сорок стоп угору, вогнештукар стрибнув наперед і почав нею видиратися так спритно, рука за руку, наче мавпа. Кожен щабель, якого він торкався, зникав за ним у повітрі, лишаючи по собі пасмо сріблястого диму. Коли штукар досяг верхівки, драбина зникла зовсім, а з нею і він.
— Хитру штуку вимудрив! — захоплено мовив Джохого.
— То не хитрість, — мовила якась жінка посполитою мовою.
Дані не помітила Квайфу в натовпі, але ось вона стояла просто поруч, виблискуючи вологими очима під непроникною личиною з червоним покостом.
— Про що ви кажете, шановна пані?
— Ще півроку тому цей чоловік ледве міг видобути вогонь з драконоскла. Він трохи вмів працювати з вогняним порохом та шал-вогнем — рівно настільки, щоб заворожити натовп, поки гаманорізи роблять свою справу. Умів ходити босоніж гарячим вугіллям, створювати в повітрі квітучі полум’яні троянди. Але видертися вогненною драбиною міг би не краще, ніж звичайний рибалка — упіймати в свої тенета живого кракена.
Дані збентежено зиркнула на те місце, де була драбина. До тієї миті не лишилося вже й диму, і юрба тепер розбрідалася, кожен у своїх справах. Ще трохи часу — і багато хто знайде у своєму гаманці саму лише порожнечу.
— А зараз?
— А зараз його сила зросла, халісі. З-за вас.
— З-за мене? — засміялася вона. — Як це так?
Жінка підступила ближче і поклала два пальці на Данін зап’ясток.
— Ви ж Матір Драконів, хіба ні?
— Так, це вона, і ніяке створіння тіні не сміє до неї торкатися. — Джохого відкинув пальці Квайфи геть пужалном батога.
Жінка відступила на крок.
— Ви мусите якнайскоріше поїхати з цього міста, Даянерис Таргарієн, бо інакше вам ніколи не дозволять його залишити.
Данін зап’ясток кололи голки там, де Квайфа його торкнулася.
— Куди ж ви порадите мені їхати? — спитала Дані.
— Щоб потрапити на північ, ви маєте їхати на південь. Щоб досягти заходу, ви мусите їхати на схід. Щоб просунутися уперед, ви мусите повернутися назад, і щоб торкнутися світла, ви маєте пройти під тінню.
«Асшай», подумала Дані. «Вона хоче, щоб я їхала до Асшаю.»
— Чи дадуть мені асшайці військо? — спитала вона вимогливо. — Чи буде в Асшаї для мене золото? Чи будуть там кораблі? Що таке є в Асшаї, чого я не можу знайти в Карфі?
— Правда, — відповіла жінка у личині, вклонилася і розчинилася у натовпі.
Рахаро презирливо пирхнув крізь вислі чорні вуса.
— Халісі! Краще жерти скорпіонів, аніж вірити вилупкові тіні, що не сміє показати лице сонцю. Це кожен знає.
— Кожен знає, — погодився Агго.
Цзаро Чжуан Даксос спостерігав усе з подушок паланкіну. Коли Дані залізла назад до нього, він мовив:
— Ваші дикуни самі не знають, як мудро кажуть. Від правди, яку бережуть асшайці, ви не зрадієте.
Він змусив її випити ще вина і балакав про кохання, пристрасть та інші дурниці решту шляху до свого маєтку.
У своїх тихих покоях Дані зняла вишукане вбрання і вдягла просторий халат лілового шовку. Дракони зголодніли, тож вона порубала їм на шматки змію та підсмажила над жарівницею. «Ростуть дітки», подумала вона, дивлячись, як вони клацають зубами та сваряться над зчорнілим м’ясом. «Важать вже вдвічі проти того, які були у Ваес Толорро.» Та все ж для війни вони згодяться лише через кілька років. «До того ж їх треба навчати і приборкувати, щоб не випалили мені королівство до голої землі.» Хай в жилах Дані плинула кров Таргарієнів, та вона не мала жодного уявлення, як саме навчають драконів.
Пан Джораг Мормонт з’явився, коли сонце сідало.
— Виходить, Неприторенні вам відмовили?
— Саме так, як ви й казали. Сідайте осьде біля мене і радьте.
Дані приманила його на подушки коло себе, а Джихікі принесла миску лілових оливок та цибулинок у вині.
— У цьому місті ви допомоги не знайдете, халісі. — Пан Джораг узяв цибулину великим та вказівним пальцями. — Щодня я стаю дедалі певніший цього. Неприторенні не бачать далі за мури свого Карфу, а Цзаро…
— Знову кликав мене за себе заміж.
— Так, і я знаю, чому.
Коли лицар супив свої важкі чорні брови, вони в нього з’єднувалися над глибоко запалими очима.
— Він про мене мріє вдень і вночі, — засміялася вона.
— Даруйте мені, королево, та він мріє про ваших драконів.
— Цзаро запевнив мене, що у Карфі чоловік та жінка зберігають свою власність, коли одружуються. Тому дракони завжди будуть мої.
Вона посміхнулася, дивлячись, як Дрогон застрибав мармуровою підлогою, ляпаючи крилами, а тоді видерся на подушку поряд з нею.
— Він каже правду, але не всю. Про одну річ він не згадав. Карфійці мають цікавий весільний звичай, моя королево. У день поєднання чоловіка і дружини жінка може попрохати про знак кохання — щось одне з його майна. Будь-що. І він мусить це віддати. Про те саме може просити і чоловік в дружини. Тільки щось одне, але відмовити у цьому не можна.
— Одне, — повторила вона. — І кажете, відмовити не можна?
— З одним драконом Цзаро Чжуан Даксос правитиме цим містом. Але один корабель не надто наблизить нас до мети.
Дані скуштувала цибулинку і подумки пожалілася про людську лукавість.
— На шляху назад з Тисячепрестольної Палати ми проминали базар, — розповіла вона панові Джорагу. — Там була Квайфа.
Далі вона повідала про вогнештукаря і полум’яну драбину, а також про слова жінки у червоній личині.
— Я б радо поїхав з цього міста, по правді кажучи, — мовив лицар, вислухавши розповідь. — Але не до Асшаю.
— Куди ж тоді?
— На схід, — відповів він.
— Я вже за півсвіту від свого королівства. Якщо поїхати ще далі на схід, то я потім і дороги додому до Вестеросу не знайду.
— Якщо поїдете на захід, то піддасте небезпеці своє життя.
— Дім Таргарієн має друзів у Вільних Містах, — нагадала вона йому. — Правдивіших друзів, ніж Цзаро та Неприторенні.
— Якщо ви кажете про Іліріо Мопатіса, то дозвольте висловити подив. За досить золота Іліріо продасть вас так само швидко, як пересічну невільницю.