— На яких умовах? — спитав пан Корній.
— На тих самих, — відповів Станіс. — Я пробачу вас за зраду, як пробачив те панство, що стоїть позаду мене. Вояки вашої залоги будуть вільні вступити до мене на службу або піти неушкодженими додому. Вам лишається зброя і те майно, яке ви здатні нести на собі. Проте усіх коней, верхових та в’ючних, я заберу собі.
— Щодо Едріка Шторма?
— Байстрюка мого брата я вимагаю передати мені до рук.
— Тоді моя відповідь, мосьпане — така сама, як і раніше. Ні.
Король зціпив зуби і нічого не сказав. Натомість заговорила Мелісандра.
— Хай збереже вас Господь Світла у темряві вашого невігластва, пане Корнію.
— Хай Інші сраку порвуть вашому Господові Світла, — плюнув Пенроз, — і підітруть тією ганчіркою, якою ви тут вимахуєте.
Князь Алестер Флорент прочистив горло.
— Пане Корнію, слідкуйте за язиком. Їх милість не бажають хлопцеві жодного зла. Дитина — їх кревний родич, як і мій. Адже його мати — моя небога Делена, як відомо усім. Якщо ви не довіряєте королю, то довіртеся хоча б мені. Сподіваюся, ви не маєте сумнівів у моїй честі…
— Я не маю сумнівів хіба що у вашому марнославстві, — перервав його пан Корній. — Ви міняєте королів та богів частіше, ніж я — чоботи. Так само, як і ті перевертні, що юрмляться за вами.
У королівському почті зчинився сердитий гамір. «А він влучив у ціль», подумав Давос. Ще зовсім нещодавно Фосовеї, Гвияр Моріген, князі Карон, Варнер, Ерол та Естермонт належали до війська Ренлі, сиділи у його шатрі, готувалися з ним до битв, змовлялися разом знищити Станіса. З ними був і князь Флорент — хай він рідний дядько королеви Селиси, та це не завадило князеві Ясних Вод схилити коліно перед Ренлі, коли зірка молодого короля сходила на обрії.
Брис Карон вивів коня уперед на кілька кроків; під вітром з затоки за плечима плескало його довге веселкове корзно.
— В цьому товаристві немає перевертнів, пане. Я зберігаю вірність Штормоламові, а король Станіс — його законний володар… і наш єдиний законний повелитель. Він останній нащадок дому Баратеон, спадкоємець Роберта і Ренлі.
— Якщо це так, то чому серед вас немає Лицаря Квітів? Де Матіс Рябин? Рандил Тарлі? Пані Дубосерд? Чому немає тут тих, хто найбільше любив Ренлі? Де Брієнна Тарфійська, питаю я вас?
— Ота тварюка? — Пан Гвияр Моріген хрипко зареготав. — Вона втекла. А чого ж! Саме її рукою був убитий король.
— Брехня! — відрізав пан Корній. — Я знав Брієнну, відколи вона дівчинкою гралася на колінах в батька у замку Надвечір’я. А ще краще взнав, коли Вечерниця надіслав її до Штормоламу. Вона кохала Ренлі Баратеона з першої миті, як побачила. Навіть сліпий би помітив.
— Певна річ! — підхопив князь Флорент. — Хіба вона перша діва, яка оскаженіла на відмову свого коханого і вбила його? Щоправда, як на мене, короля вбила пані Старк. Вона приїхала аж з Водоплину шукати союзу, а Ренлі їй відмовив. Ясна річ, вона завважила короля за перепону своєму синові й вирішила прибрати з дороги.
— Ні, то саме Брієнна! — наполягав князь Карон. — Пан Емон Кий присягнувся у цьому, перш ніж помер. Даю вам своє слово, пане Корнію.
Голос пана Корнія просяк презирством.
— Але чого варте оте ваше слово? Ви носите корзно багатьох кольорів, як я бачу. Те саме, яке Ренлі дав вам у обмін на обітницю захищати його. Він мертвий, а ви ні. Чого б це?
Він обернув свою відразу на Гвияра Морігена.
— Питаю і вас те саме, пане. Гвияр Зелений, чи не так? З Веселкової Гвардії, еге ж? Обітували віддати своє життя за короля, певна річ? Якби те корзно було моє, я б соромився його вдягати.
Моріген визвірився:
— Радій, що ми прийшли посольством, Пенрозе, бо інакше я б тобі язика вирвав за твої слова!
— І вкинув би у той самий вогонь, де лишив своє чоловіче причандалля?
— Годі! — обірвав Станіс. — Така була воля Господа Світла, щоб мій брат помер за свою зраду. Байдуже, чия рука зробила божу справу.
— То вам, може, байдуже, — відповів пан Корній. — Я вислухав ваші умови, князю Станісе. Ось мої.
Він стягнув з руки рукавичку і жбурнув її просто королю в обличчя.
— Чесний двобій. Мечем, списом, чим забажаєте. Якщо ж вам лячно псувати вашого чародійського меча і ясновельможну шкуру в бою проти втомленого старця, то виставте свого поборника проти мого.
Він зиркнув з відразою на Гвияра Морігена та Бриса Карона.
— Хоча б котрогось із отих двох цуциків.
Пан Гвияр Моріген зчорнів лицем від люті.
— Я прийму виклик з ласки його милості короля!
— Я теж! — Брис Карон перевів очі на Станіса.
Король заскреготів зубами.
— Ні.
Пан Корній, схоже, анітрохи не здивувався.
— Цікаво, що саме бентежить вас сумнівами, мосьпане: справедливість вашої справи чи сила вашої руки? Боїтеся, щоб я не насцяв на ваш палаючий меч та не загасив його?
— Чи не маєте ви мене, пане каштеляне, за цілковитого дурня? — спитав Станіс. — Під моїм проводом стоїть двадцять тисяч війська. Ви обложені з моря та суходолу. Навіщо мені ставати до двобою, коли перемога вже в моїх руках?
Король тицьнув на нього пальцем.
— Чесно вас попереджаю: якщо ви мене змусите брати замок приступом, милості не буде. Буря мого гніву вас змете. Усіх повішу як зрадників, до останньої душі.
— Хай буде на те ласка божа. Кличте вашу бурю — та спершу пригадайте ім’я цього замку і ті бурі, які зламалися об нього у минулому.
Пан Корній ляснув вуздою та рушив назад до брами.
Станіс у відповідь не мовив ані слова, лише розвернув коня і поїхав до табору. Почет рушив слідом.
— У приступі цих стін загине багато тисяч людей, — жалівся старезний князь Естермонт, дід короля з материного боку. — Чи не краще піддати небезпеці лише одне життя? Адже наша справа — праведна і люба богам. Напевне ж вони вшанують перемогою руку нашого поборника.
«Люба богові, старий», подумав Давос. «Ти забув, що тепер ми маємо лише одного — Мелісандриного Господа Світла.»
Втрутився пан Джон Фосовей:
— Я б радо прийняв виклик сам, хоча не смію хвалитися і половиною вправності з мечем князя Карона або пана Гвияра. Ренлі не лишив у Штормоламі жодного знаного лицаря. Залога замку складається з сивих старих та зелених хлопчаків.
Князь Карон погодився з ним.
— Нас чекала б легка та певна перемога. І до того ж славетна — звоювати Штормолам одним влучним ударом!
Станіс прип’яв їх усіх поглядом, наче списом.
— Ану припиніть безглузді балачки! Скрекочете тут, наче сороки!
Очі короля спинилися на Давосі.
— Їдьмо зі мною, пане.
Він дав остроги коневі та віддалився від почту. З ним лишилася сама тільки Мелісандра з прапором вогняного серця і вінчаного оленя всередині. «Неначе проковтнутого цілком.»
Давос бачив погляди, що пробігли між панством, коли він їхав поміж них до короля. Тут зібралися не цибульні лицарі, а гоноровите шляхетство зі старих та шанованих домів. Звідкілясь він зрозумів, що Ренлі ніколи не завдавав їм таких образ. Наймолодший з Баратеонів народився з даром невимушеної чемності, якої прикро не вистачало його братові.
Зрівнявшись з королем, він стишив крок коня до повільної ристі.
— Ваша милосте.
Зблизька Станіс мав значно гірший вигляд, ніж Давосові здавалося здалеку. Обличчя його змарніло, навколо очей лягли темні кола.
— Перемитник має добре знатися на людях, — мовив король. — Що скажеш про цього пана Корнія Пенроза?
— Впертий чолов’яга, — обережно відповів Давос.
— Я б сказав, спраглий до смерті. Кидає моє прощення мені ж у лице. А заразом викидає геть своє життя і життя кожного у цих мурах. Чесний двобій? — Король пирхнув презирливо. — Напевне, він сплутав мене з Робертом.
— Його веде відчай. Яку іншу надію він має?
— Ніякої. Замок впаде. Але як пришвидшити справу? — Станіс трохи поміркував. За рівним стукотом копит — туп-туп — Давос чув тихий скрегіт зубів короля. — Князь Алестер закликає мене привезти сюди старого князя Пенроза, батька пана Корнія. Ти його начебто знаєш, так?