— Чекаю ласки його милості короля, — вклонилася Мелісандра.
Після яскравого ранку всередині шатра було прохолодно і темно. Станіс всівся на простого дерев’яного ослінчика і махнув Давосові на другий.
— Одного дня я ще з тебе, перемитнику, зроблю князя. Хоча б на злість Кельтигарові з Флорентом. Ти мені, втім, за те не подякуєш. Бо муситимеш страждати на оцих радах і вдавати, що любиш іржання мулів.
— Чого ж ви радитеся, якщо від того немає хісна?
— Бо мулам подобається власне іржання, чого ж іще? А я мушу їх тримати, щоб вони тягли мого воза. Крім того, час від часу вони таки примудряються бекнути щось корисне. Та сьогодні цього не станеться… а осьде твій син з нашою водою.
Деван поставив тацю на стіл і налив два глиняні кухлі. Король кинув до свого кухля дрібку солі, перш ніж випити; Давос пив чисту воду і шкодував, що в його кухлі не вино.
— То ви казали щось про сьогоднішню раду?
— Дай-но я тобі розповім, як усе буде. Князь Веларіон закликатиме до приступу з першим світлом дня — гаки та драбини проти стріл та гарячої олії на голови. Молоді мули вважатимуть цю думку блискучою та відважною. Естермонт надасть перевагу довгій облозі, щоб вигубити замок голодом, як колись пробували Тирел та Рожвин на моїй власній особі. На це може піти рік часу, але старі мули мають терпець. А князь Карон з іншими мулами, які полюбляють хвицяти копитами, захочуть підняти рукавицю пана Корнія та поставити усе на лицарський двобій. Кожен вдаватиме з себе мого поборника, якого вкриє невмируща слава.
Король допив воду з кухля.
— А ти б мені що порадив, перемитнику?
Давос хвильку подумав і відповів:
— Негайно вдарити на Король-Берег.
Король пирхнув.
— Лишивши за собою Штормолам?
— Пан Корній не має сили зашкодити вам. А Ланістери мають. Облога відніме надто багато часу, двобій — справа непевна, приступ коштуватиме тисяч життів і невідомо чим скінчиться. Та й потреби такої немає. Щойно ви скинете з престолу Джофрі, як замок сам собою перейде до вас разом з рештою. В таборі подейкують, що князь Тайвин Ланістер вже поспішає на захід рятувати Ланіспорт від помсти північан…
— В тебе дуже кмітливий батько, Деване, — мовив король до хлопця, що стояв коло його ліктя. — Слухаю оце його і думаю, чого б не мати в себе на службі більше перемитників і менше всякого панства. Проте щодо однієї речі ти помиляєшся, Давосе. Потреба є. Якщо лишити Штормолам непохитним позаду себе, то скажуть, що я зазнав тут поразки. А цього я дозволити не можу. Вояки не люблять мене так, як любили моїх братів. Вони йдуть за мною, бо мене бояться… а моя поразка вб’є їхній страх. Тому замок належить узяти.
Щелепи короля зарухалися з боку в бік, наче жорна.
— Так, і узяти швидко. Тим часом Доран Мартел скликав корогви та зміцнив гірські перевали. Його дорнійці ось-ось ринуть на Порубіж’я. І силу Вирію теж анітрохи не вичерпано. Мій брат лишив більшу частину війська при Лихомості, а це майже шістдесят тисяч піхоти. Я надіслав брата дружини, пана Ерола, разом з паном Парменом Журавом, щоб вони забрали її під мій провід. Але жоден не повернувся. Боюся, пан Лорас Тирел досяг Лихомостя раніше за моїх послів і забрав військо собі.
— Ось вам ще один привід узяти Король-Берег якнайскоріше. Саладор Саан казав мені…
— Саладор Саан думає лише про золото! — вибухнув Станіс. — Він забив собі голову мріями про скарби, які знайде під Червоним Дитинцем. Не хочу більше чути про Саладора Саана. Того дня, коли я не зможу вести війну без порад лисенійського харциза, я негайно зніму корону та вдягну чорне!
Король стиснув кулака.
— То ти прибув служити мені, перемитнику, чи дратувати мене суперечками?
— Я чекаю вашої ласки, — відповів Давос.
— Тоді слухай. Підкаштелян при панові Корнію — брат Фосовеям у перших. Такий собі князь Лукач, зелений хлопчак років двадцяти. Якщо Пенроза раптом спіткає лихо, каштеляном Штормоламу стане цей шмаркач. Його родичі вважають, що він негайно пристане на мої умови та відчинить браму замку.
— Я пригадую одного шмаркача, якому свого часу доручили оборону Штормоламу. Йому навіть і двадцяти років не було.
— Князь Лукач не має такої кам’яної впертості, як мав я.
— Гаразд. Але упертий він чи боягузливий — яка різниця? Пан Корній Пенроз видався мені вельми здоровим і бадьорим на вигляд.
— Такий був і мій брат за день до своєї смерті. Ніч темна і повна жахіть, Давосе.
Давос Лукомор відчув, як в нього на потилиці дрібні волосини стали дибки.
— Пане мій, я не дуже вас розумію.
— Твоє розуміння мені не потрібне. Тільки твоя покора. Пана Корнія за день не стане на світі. Мелісандра бачила це у полум’ї майбутнього. І його смерть, і її спосіб. Ясна річ, він не загине у лицарському двобої.
Станіс простягнув кухля, і Деван наповнив його з глека.
— Її вогні не брешуть. Вона бачила долю Ренлі. Ще на Дракон-Камені, де розповіла Селисі. Князь Веларіон та твій друг Саладор Саан хотіли, щоб я рушив морем проти Джофрі, але Мелісандра сказала, що як я підступлю до Штормоламу, то заберу собі кращу частину братового війська. Так і сталося.
— А-але ж, — запнувся Давос, — князь Ренлі прийшов сюди тільки тому, що ви обложили замок. Він вже йшов на Король-Берег, проти Ланістерів, він збирався…
Станіс посовався на стільці, насупив брови.
— Йшов, збирався… кому тепер яке діло? Він зробив те, що зробив. Припхався сюди з корогвами та бросквинами і знайшов свою долю… на краще для мене. До речі, Мелісандра бачила у полум’ї також інший день. Ранок, коли Ренлі прибуває з півдня у своїй зеленій лицарії та розбиває моє вояцтво під стінами Король-Берега. Якби ми стрілися там, то замість нього міг би загинути я.
— Або приєднати свою силу до його і разом звалити Ланістерів, — заперечив Давос. — Чому б ні? Якщо вона бачила два майбутніх, то… обидва ж не можуть бути правдивими.
Король Станіс підняв пальця.
— Отут ти помиляєшся, Цибульний Лицарю. Деякі вогні кидають не одну тінь, а кілька. Стань перед ніч-ватрою, і побачиш сам. Вогні рухаються, танцюють, ніколи не стоять на місці. Тіні ростуть і меншають, і кожна людина кидає їх з десяток. Просто деякі слабші за інші, от і все. Але люди кидають тіні й на майбутнє. Одну чи кілька, байдуже — Мелісандра бачить їх усі.
— Ти її не любиш, Давосе, і я це знаю — сам-бо не сліпий. Моє панство теж її не терпить. Естермонт вважає, що палаюче серце — поганий знак, що ми обрали його дарма, і що краще б нам битися під вінчаним оленем, як споконвіку. Пан Гвияр каже, що жінка не має бути моїм хорунжим. Інші шепочуть, що їй не місце у моїй раді, що я мушу вислати її назад до Асшаю, що лишати її в моєму наметі на ніч — то гріх. Вони шепочуть… а вона тим часом служить.
— Як саме служить? — спитав Давос і злякався відповіді.
— Як треба, так і служить. — Король подивився на нього. — А ти?
— Я… — Давос облизнув губи. — Я виконаю все, що у вашій волі. Наказуйте.
— Я накажу тобі знову зробити те, що ти вже колись робив. Доправити до замку човна серед темної ночі, лишившись непоміченим. Зможеш?
— Зможу. Сього ж вечора?
Король різко кивнув.
— Човна візьмеш невеличкого. Авжеж не «Чорну Бету». І ніхто не повинен знати.
Давос хотів був заперечити. Тепер він лицар, а не перемитник. І ніколи не був убивцею. Та коли він розтулив рота, слова застрягли у горлі. Перед ним сидів Станіс, його законний повелитель, котрому він завдячував усім. Ще й про синів своїх треба подумати. «Боги праві, що вона з ним зробила?»
— Щось ти замовк, — зазначив Станіс.
«Бо не хочу ляпнути зайвого», відповів Давос подумки, але вголос мовив:
— Володарю, тепер я розумію, що замок ви мусите взяти, але ж мають бути інші способи. Чистіші способи. Лишіть панові Корнію байстрюка, тоді він зможе скласти зброю добром.
— Мені потрібен той хлопчик, Давосе. Конче потрібен. Мелісандра це теж бачила у полум’ї.
Давос пошукав якоїсь іншої відповіді.
— У Штормоламі зараз немає лицарів, рівних у бою панові Гвияру, князеві Карону або ще сотні ваших служивих воїнів. Цей двобій… може, пан Корній шукає способу здатися з честю? Навіть якщо муситиме віддати своє життя?