— Щось могутнє. Наш бранець не знав, що воно таке. Його допитали занадто суворо, і він помер, багато чого не доказавши. Все ж цього він, мабуть, і сам не знав.
Джон чув вітер знадвору. Він верещав високо й тонко, пробираючись крізь каміння муру, смикав за мотузки наметів. Мормонт задумався, потер вуса.
— Щось могутнє, — повторив він. — Мушу знати, що саме.
— То вишліть розвідників до гір.
— Не хочу втрачати ще людей.
— Смерть — справа для нас звична. Чого б ми вдягали оце чорне, якщо не для захисту царини людей? Я б вислав п’ятнадцятьох, чатами по п’ятеро. Один загін — вздовж Молочної, один — до Вискливого Пересуву, один — щоб видертися Велетневими Сходами. За очільників — Ярман Парогач, Торен Рідколіс та я сам. Аби дізнатися, що там чекає у тих горах.
— Чекає! — крикнув крук. — Чекає!
Князь-воєвода Мормонт глибоко, на повні груди зітхнув.
— Не бачу іншого вибору, — погодився він, — та якщо ви не повернетеся…
— Хтось та вийде сюди з Мерзляків, пане воєводо, — відповів розвідник. — Якщо ми — добре. Якщо не ми, то Манс-Розбишака. А ви сидітимете просто в нього на шляху. Він не зможе піти на південь, лишивши вас позаду, бо ви рушите слідом кусати його тили. Тому змушений буде напасти. А тут місце сильне.
— Не занадто, — заперечив Мормонт.
— Ну то загинемо тут усі, що поробиш. Але наша смерть дасть трохи часу братчикам на Стіні. Часу поставити залоги в порожніх замках, насуціль заморозити брами, прикликати королів та князів на поміч, нагострити сокири та полагодити метавки. Ми не викинемо наші життя на вітер.
— Смерть! — пробурмотів крук, міряючи кроками Мормонтові плечі. — Смерть, смерть, смерть.
Старий Ведмідь сидів мовчазний та зігнутий, наче раптом відчув на собі занадто важкий тягар. Та нарешті мовив:
— Хай пробачать мені боги. Обирай собі людей.
Кворин Піврукий повернув голову. Його очі стрілися з Джоновими і на довгу мить затрималися.
— Гаразд. Беру Джона Сніговія.
Мормонт блимнув очима.
— Та він же ще хлопчисько. До того ж навіть не розвідник, а мій шафар.
— Слугувати вам, мосьпане, може й Толет. — Кворин здійняв скалічену руку з двома пальцями. — Старі боги досі могутні за Стіною. То боги першолюдей… і Старків.
Мормонт зиркнув на Джона.
— Чого б волів ти сам?
— Піти, — негайно відповів він.
Старий сумно всміхнувся.
— Чомусь я так і гадав.
Коли Джон вийшов з намета біч-обіч з Кворином Півруким, саме запалав світанок. Вітер кружляв навколо них, ворушив чорні кобеняки, кидав у повітря віяла червоних жарин з вогню.
— Виступимо опівдні, — повідомив йому розвідник. — До того часу знайди свого вовка.
Тиріон X
— Королева хоче відіслати принца Томена з міста. — Вони стояли навколішки у тьмяній тиші септу, оточені тінями та миготливими свічками. Нікого іншого тут не було, та все ж Лансель говорив півголосом. — Князь Гиліс відвезе його до Росбі та сховає там під виглядом джури. Йому зроблять темніше волосся і вдаватимуть з нього сина заплотного лицаря.
— Вона боїться натовпу? Чи мене?
— Їх і вас однаково, — зізнався Лансель.
— Ага. — Тиріон про цей задум нічого не знав. Невже цього разу його підвели пташечки Вариса? Напевне, і павукам колись треба спати… чи може, євнух грав у глибшу та тоншу гру, ніж Тиріонові здавалося? — Прийми мою дяку, брате лицарю.
— Ви жалуєте мені те, про що я просив?
— Можливо.
Лансель просив загін під свій провід у майбутній битві. Розкішний спосіб померти, ще й вусів не виростивши. Але ж юні лицарі завжди уявляють себе невмирущими.
Тиріон затримався у септі після того, як його родич вислизнув геть. Біля вівтаря Воїна він запалив одну свічку від іншої. «Наглянь за моїм братом, горлорізе ти клятий. Він-бо один з ваших.» А другу свічку — за себе — Тиріон запалив Морокові.
Тієї ночі, коли Червоний Дитинець спав у пітьмі, Брон застиг його за запечатуванням листа.
— Віднеси оце панові Джаселину Бережняку.
Карлик закапотів гарячим золотим воском на пергамен.
— Що ти там написав? — Брон читати не вмів, тому не соромився ставити нахабні питання.
— Що він мусить взяти п’ять десятків своїх кращих рубак і стежити за трояндовим гостинцем.
Тиріон втиснув свою печатку в м’який віск.
— Станіс радше підійде королівським гостинцем.
— Без тебе знаю. Скажеш Бережнякові, щоб на накази у листі не зважав, а відвів загін на північ і влаштував засідку на дорозі до Росбі. За день чи два князь Гиліс поїде до свого замку в супроводі тузня стражників, кількох челядників та мого небожа. Принца Томена, більше за все, перевдягнуть джурою.
— Ти хочеш, щоб малого привезли назад, абощо?
— Ні. Хочу, щоб його відвезли до того самого замку.
Поміркувавши, Тиріон вирішив, що вивезти хлопчика з міста — це один з найвдаліших задумів його сестри. У Росбі Томенові не загрожуватиме юрба, та й відокремлення його від брата утруднить справу Станісові. Навіть якщо останній візьме Король-Берег і стратить Джофрі, все одно залишиться живим ще один ланістерівський спадкоємець трону.
— Князь Гиліс не тікатиме, бо надто хворий, і не битиметься, бо надто боягузливий. Натомість він накаже своєму каштелянові відчинити браму. Опинившись усередині, Бережняк має вигнати звідти залогу і утримувати Томена в безпеці. А щоб не нудьгував, хай тим часом подумає, як йому подобається величання «князем Бережняком».
— «Князь Брон» мені подобається більше. Можу для тебе сам упіймати малого. Підкидатиму його на коліні та співатиму колискових, якщо за це дають титул.
— Ти мені потрібен тут, — мовив Тиріон. «А небожа я тобі не довірю.»
Якщо Джофрі спіткає лихо, Томен лишиться єдиною надією дому Ланістер на Залізний Трон. Золотокирейники пана Джаселина захищатимуть принца, тоді як сердюки Брона радше продадуть його ворогам.
— Що новий князь мусить робити зі старим?
— Хай робить, що хоче, аби не забував годувати. Мені не треба зайвих трупів. — Тиріон відштовхнувся від стола. — З принцом моя сестра пошле одного з лицарів Королегвардії.
Брон лише знизав плечима.
— Хорт — цуцик Джофрі, він його не кине. А з іншими хлопці Залізної Клішні залюбки впораються.
— Якщо дійде до бійки, перекажи панові Джаселину, щоб нікого не вбивали на очах Томена. — Тиріон вдяг кобеняка темної бурої вовни. — Мій небіж має м’яке й добре серце.
— Ти певний, що він Ланістер?
— Я нічого не певний, крім зими та війни, — відповів Тиріон. — Ходімо. Проїду з тобою трохи.
— До Чатаї?
— Ти надто добре мене знаєш.
Виїхали вони крізь потерну в північній стіні. Тиріон вдарив п’ятами коня і застукотів Присмерковим проїздом. Кілька спритних тіней кинулося геть провулками, зачувши клацання копит; наблизитися жодна не наважилася. Рада короля вирішила, що доцільно й надалі заборонити міщанам виходити на вулиці після вечірнього дзвону. Заборона діяла під загрозою смерті й до певної міри відновила мир та порядок у Король-Березі. Приміром, вранці у провулках стали знаходити вчетверо менше трупів. Але Варис казав, що Тиріона люди проклинають і за цей захід теж. «Хай би раділи, що досі мають чим проклинати.» Двійко золотокирейників зупинили їх у Мідницькому провулку, та коли зрозуміли, кого перестріли, то попрохали в Правиці вибачення і розступилися. Брон повернув на південь, до Грязючної Брами, і вони з Тиріоном розлучилися.
Тиріон їхав собі до Чатаї, та раптом зірвався. Терпець його зрадив, і він викрутився у сідлі, роздивляючись вулицю позаду себе. Жодних ознак споглядачів. Усі вікна темні або щільно засунуті. Чути тільки свист вітру в провулках. «Якщо за мною зараз і скрадаються Серсеїни попихачі, то хіба що вдягнені пацюками.»
— А бодай би його… — пробурмотів Тиріон. Критися йому набридло. Розвернувши коня, він встромив йому в боки остроги. «Якщо хтось стежить, подивимося, чи добре він їздить верхи.» Тиріон ринув учвал залитими місячним сяйвом вулицями, загримів по бруківці, долаючи вузькі проїзди та криві провулки у погоні за своїм коханням.