— За Баштою Правиці спостерігають, ви знаєте незгірш мене. Серсея напевно зацікавиться, чого це покоївка Лолиси почала до мене вчащати.
— Можливо, мені вдасться привести чарівне дитя до ваших покоїв непоміченим. Заклад Чатаї — не єдиний будинок, де є приховані двері.
— Приховані двері? До моїх покоїв? — Тиріон радше обурився, ніж здивувався. Навіщо ж Маегор Лютий наказав стратити усіх будівників свого замку, якщо не для збереження його таємниць? — Та мабуть, куди нам без них. І де ж вони? У світлиці? У опочивальні?
— Друже мій, невже я мушу відкрити вам усі мої маленькі таємнички?
— Надалі вважайте їх нашими маленькими таємничками, Варисе. — Тиріон зиркнув угору на євнуха у смердючих блазенських лахах. — Якщо вже ви стали на мій бік…
— А ви ще сумніваєтеся?
— Та збавте боги. Я вірю вам сліпою вірою. — Гіркий сміх луною відбився від зачинених віконниць. — Навіть більше, ніж власним родичам. А тепер кажіть, як помер Корній Пенроз.
— Повідомляють, що викинувся з башти.
— Сам викинувся? Ніколи не повірю!
— Сторожа не бачила, щоб хтось входив до його покоїв. І згодом у них нікого не знайшли.
— Значить, убивця ввійшов раніше і сховався під ліжком, — припустив Тиріон, — або спустився з даху мотузкою. А може, вартові брешуть. Хто може знати, чи не вбили вони його самі?
— Ви, без сумніву, маєте рацію, ласкавий пане.
Лукавий голос, утім, припускав дещо інше.
— Але самі ви так не гадаєте? То як же усе сталося, прошу пана?
Довгу мить Варис не казав нічого. Чути було тільки рівний стукіт підків на бруківці. Нарешті євнух відкашлявся.
— Чи вірите ви, ласкавий пане, у старі сили?
— Тобто у чари? — перепитав Тиріон. — Кровознатство, пристріт, вовкулацтво — усяке таке?
Він пирхнув презирливо.
— То ви кажете мені, що пана Корнія зурочили аж до смерті?
— Пан Корній зухвало викликав князя Станіса на двобій, що мав статися того самого ранку, коли він помер. Я спитаю вас: хіба це діяння людини, що остаточно впала у відчай? А ще ж не слід забувати про таємниче і надзвичайно своєчасне вбивство князя Ренлі — просто перед тим, як його полки шикувалися, щоб стерти братове військо на порох.
Євнух трохи помовчав.
— Ви, пане мій, якось питали, як саме я був обрізаний у євнуха.
— Питав, пригадую, — відповів Тиріон. — А ви ще не хотіли казати.
— Не надто хочу й зараз, але… — Цього разу Варис мовчав довше, а коли нарешті заговорив, голос його дещо змінився. — Я був хлопчик-сирітка у навчанні при мандрівній ватазі мартоплясів. Наш хазяїн володів малим пузатим кочем, яким ми плавали вгору і вниз вузьким морем. Показували вистави у всіх Вільних Містах, а інколи у Старограді та Король-Березі.
— Одного дня у Мирі до нашої ватаги після вистави прийшов чоловік. Він дав за мене таку спокусливу ціну, що хазяїн не зміг відмовити. Я нажахався, бо чув, яким штибом деякі чоловіки вживають малих хлопчиків, і гадав, що мене спіткає те саме. Але насправді він потребував тільки моїх хлопчачих причиндалів. Чоловік той дав мені якийсь трунок і тим відняв змогу ворухнутися чи бодай сказати слово. Але відчуття мої він не притупив аніскільки. Довгим кривим ножем він підсік моє коріння та насіння, весь час наспівуючи і проказуючи щось химерне. Я дивився, як він палить мої чоловічі ознаки на жарівниці. Полум’я стало синім, і я почув голос, що відповів на виклик, хоча не зрозумів ані слова.
— Поки він зі мною вовтузився, мартопляси поїхали собі далі. Один раз мене використавши, чоловік більше не мав у мені потреби і відпустив. Коли я спитав, що мені тепер робити, він відповів: мабуть, здохнути. А я на злість йому вирішив жити. Я жебрав, злодіював, продавав ті частини тіла, які в мене ще лишилися. Скоро я рахувався серед кращих злодіїв у Мирі, а коли трохи подорослішав, то дізнався, що зміст чужих паперів може бути ціннішим за вміст чужих гаманців.
— І все ж мені досі сниться та ніч, ласкавий пане. Я бачу вві сні не чаклуна, не його ніж і навіть не свою мужність, що скручується і тремтить від жару. Уві сні я чую голос із полум’я. Чи був то бог, гемон або якась штукарська витівка? Цього я не скажу, хоча на витівках знаюся. Напевне я відаю тільки, що чаклун покликав те створіння, і воно відповіло. З того дня я ненавиджу ворожбитство і усіх, хто в ньому кохається. Якщо князь Станіс саме з таких, то я бажаю йому смерті.
Коли Варис скінчив, вони обидва трохи часу їхали мовчки. Нарешті Тиріон мовив:
— Прикра й жорстока оповідь. Співчуваю.
Євнух зітхнув.
— Співчуваєте, але ж не вірите. Ні-ні, паночку ласкавий, не заперечуйте. Мені було боляче, розум затьмарював трунок, усе те було давно і далеко за морем. Напевне ж, той голос мені наснився. Я собі так казав уже разів з тисячу.
— Я вірю в сталеві мечі, золоті монети і людську кмітливість, — відповів Тиріон. — А ще вірю, що колись на світі були дракони. Зрештою, я бачив їхні черепи.
— Сподіваймося, щоб ви ніколи не побачили нічого гіршого, ласкавий пане.
— Дозвольте з вами погодитися, — усміхнувся Тиріон. — Що ж до смерті пана Корнія, то ми знаємо, що князь Станіс винайняв охочих жеглярів з Вільних Міст. А на доданок міг найняти і вмілого вбивцю.
— Надзвичайно вмілого убивцю.
— Такі є на світі. Колись я мріяв собі: одного дня так забагатію, що зможу надіслати Безликого по свою милу сестру.
— Хай там як помер пан Корній, — відповів Варис, — але він мертвий, замок здався, і Станіс тепер вільний рушати на нас.
— Чи є бодай якась надія переконати дорнійців напасти на Порубіж’я? — спитав Тиріон.
— Жодної.
— Шкода. Гаразд, хай дорнійська загроза хоча б тримає порубіжних панів коло їхніх замків. Дякуймо і за це. Які новини від батька?
— Якщо князь Тайвин і пробився на той берег Червонозубу, я ще не мав про те звістки. Йому б слід поспішити, щоб не втрапити між ворогів. Листки Дубосердів та дерево Рябинів бачили на північ від Мандеру.
— Від Мізинця є новини?
— Можливо, він не дістався Лихомостя. Або загинув там. Князь Тарлі захопив обоз Ренлі з усіма запасами і вирізав немало людей, головне Флорентів. Князь Крестав зачинився у замку.
Тиріон відкинув назад голову і зареготав.
Варис натяг повід у збентеженні.
— Прошу пана?
— Хіба ви не бачите, пане Варисе, як кумедно виходить?
Тиріон махнув рукою на зачинені вікна міста, що спочивало нічним сном.
— Штормолам здався. Станіс іде сюди з вогнем та мечем і бозна-якими ще темними силами. А посполитий люд не має коло себе для захисту ані Хайме, ані Роберта, ані Ренлі, ані Раегара, ані їхнього любчика Лицаря Квітів. На захист столиці став один тільки я — той самий, якого вони так ненавидять.
Тиріон знову зареготав.
— Бридкий карлик, злий і негідний радник короля, дрібний покруч у мавп’ячій подобі. Ось хто єдиний стоїть між ними та чорною безоднею.
Кетлін VI
— Перекажи панові батьку: я їду, щоб він мною пишався.
Її брат скочив у сідло. Яскрава кольчуга, хвилясте корзно річкових кольорів намулу та води… Едмур виглядав справжнім князем до останнього вершка. Гребінь шолома прикрашав срібний пструг — такий самий, як на щиті.
— Пан батько пишався тобою завжди, Едмуре. І любив відчайдушно. Вір мені.
— Він пишався тим, що я є на світі. А цього разу я дам йому вагомішу причину.
Він розвернув бойового огиря і здійняв руку. Засурмили сурми, загримів тулумбас, засмикався донизу на ланцюгах підйомний міст, і пан Едмур Таллі вивів своє військо з Водоплину під майоріння прапорів та колихання списів у повітрі.
«Моє військо більше за твоє, брате», подумала Кетлін, дивлячись їм услід. «Військо сумнівів та страхів.»
Брієнна поруч із нею похнюпилася так, що Кетлін аж боляче було дивитися. Кетлін замовила для неї кілька суконь за її міркою — гарних, вишуканих, належних її статі та родоводові. Та дівчина-воїн все одно надавала перевагу насмиканому звідусіль кольчужно-шкіряному шматтю, підперезаному пасом з мечем. Вона б краще поїхала з Едмуром на війну, хто б сумнівався. Та навіть міцні мури Водоплину потребували захисників з мечами. Брат Кетлін повів до бродів усіх здорових чоловіків, здатних тримати зброю, і лишив за каштеляна пана Десмонда Грела з залогою, що складалася з поранених, старих, хворих, кількох зброєносців та ненавчених селянських хлопчаків, які ще й чоловічих вусів не виростили. Отаке військо захищало замок, переповнений дітьми та жінками.