У батьківській світлиці Кетлін знайшла важку, переплетену в шкіру книгу мап і відкрила її на річковому краї. Очі самі знайшли Червонозуб і простежили його течію при миготінні свічок. «На південний схід», подумала вона. «Напевне, зараз вже досягли верхньої течії Чорноводної.»
Кетлін закрила мапи ще більш занепокоєна, ніж відкривала їх. Боги дарували їм одну перемогу за іншою. При Камінному Млині, при Волоброді, у Трьохтабірному Бойовищі, у Шепітній Пущі…
«Ми весь час перемагаємо. То чому ж мені так лячно?»
Бран VI
Звук, почутий ним, був схожий на тихий дзенькіт або скрегіт криці на камені. Він підняв голову з-над лап, дослухався, принюхався до нічного повітря.
Вечірній дощик розбудив тисячу поснулих запахів, зробив їх знову сильними та насиченими. Трава і терен, зламана ожина на землі, мокрий грунт, черви, гниле листя, щур, що скрадався під кущами. Він вловив чорний кудлатий запах братового кожуха, різкі мідні пахощі крові білки, яку той уполював. Інші білки стрибали у гіллі над головою, пахкотіли мокрим хутром та страхом, шкрябали малесенькими кігтиками по корі дерев. Новий звук був схожий на їхнє шкряботіння.
А потім він почув знову — дзень та шкряб — і миттю скочив на ноги, нашорошивши вуха та задерши хвоста. Він завив довго, низько, переливчасто — так, щоб збудити всіх, хто спав. Але купи людського каміння лишилися темними та мертвими. Тиха мокра ніч — така заганяє людей по їхніх лігвах. Дощ припинився, але люди й досі ховалися від вологи, купчилися коло вогню в своїх печерах під нагромадженим камінням.
Крізь дерева прослизнув його брат, рухаючись майже так само тихо, як інший брат, якого він ще трохи пам’ятав з давніх часів — білий з кривавими очима. А цей брат мав очі, наче озера чорної тіні, але хутро в нього на шиї стояло дибки. Він теж чув ті звуки і знав, що вони провіщують біду.
Цього разу брязкіт та скрегіт супроводили нові звуки: ковзання, швидкий тихий стукіт шкіряних ніг на камені. Вітер приніс легесенький запах людини, якої він не знав. «Чужинець. Небезпека. Смерть.»
Він побіг на звук, і брат поруч з ним. Попереду здіймалися кам’яні лігва з високими слизькими стінами. Він вишкірив зуби, та людське каміння не звернуло уваги. Попереду постала брама, а навколо стовпа і прутів тісно звивалася чорна залізна змія. Він кинувся усім тілом, брама затрусилася, змія теленькнула, ковзнула, проте встояла. Крізь грати він бачив довгий камінний курган, що біг між стін до кам’янистого поля вдалині. Але виходу туди не було. Він міг пропхати писок між пруттям, та й по тому. Брат багато разів пробував розгризти чорні кістки брами зубами, але ті не ламалися. Обоє вони колись намагалися підкопати під ворота, але там лежали великі пласкі камені, наполовину сховані землею та впалим листям.
Він побігав туди-сюди перед ворітьми з гарчанням, а тоді кинувся на них ще раз. Ті трохи піддалися, але негайно відкинули його назад. «Зачинені», прошепотіло щось всередині. «Замкнені ланцюгом.» То був голос, якого він ще не чув, слід без запаху. Інші шляхи теж були закриті. Там, де у людському камінні траплялися двері, їх дерево було товсте й міцне. Виходу не було.
«Ні, вихід є», прошелестів шепіт. Він начебто побачив тінь великого дерева, вкритого глицею, що навскіс виростало з чорної землі вдесятеро вище за людину. Та роззирнувшись, ніде не помітив того дерева. «На іншому краю божегаю стоїть вартовина, хутко туди, хутко туди…»
Крізь морок ночі донісся і різко обірвався придушений крик.
Швидко, швидко… він крутнувся і кинувся назад до дерев, шурхочучи вогким листям під лапами. Гілля дерев, які він минав, чухрало його по спині та боках. Брата він відчував дедалі ближче. Вони пірнули під серце-дерево, оминули холодний ставок, продерлися кущами ожини, плутаниною дубів, ясенів та кущів глоду, вибігли на інший край гаю… ось вона, та тінь, яку він побачив, не дивлячись — косе дерево, що вказує на дахи. «Вартове дерево, вартовина», майнула думка.
Він пам’ятав, як видирався на таке. Глиця дряпала йому лице без хутра і сипалася за шию, до рук липнула смола, ніс чув різкі пахощі. На таке дерево хлопчикові лазити було легко — адже воно стояло похилене, скривлене, з гіллям частим, наче драбина, і виводило просто на дах.
Він понюхав коло підніжжя дерева, загарчав, задер ногу і лишив позначку струменем. Низька гілка мазнула писок; він визвірився, вхопив гілку і став її крутити й шарпати, поки не відірвав. Рота заповнила глиця та гіркий смак смоли. Він струснув головою і загарчав.
Брат сидів на хвості й підносив голос у розпачливому витті, чорному, наче жалоба. То не дорога для вовків, адже вони не білки й не людські цуценята. Вони не можуть видиратися стовбурами дерев, чіпляючись м’якими рожевими лапами та незграбними ногами. Їхня доля — бігати, полювати, підкрадатися, нишпорити.
Десь у ночі, за колом каменів навкруги дерев, прокинулися і загавкали собаки: спершу один, потім другий, а тоді й усі разом. Зчинився неймовірний гамір. Напевне, вони відчули те саме — запах ворога та страху.
Відчайдушна лють, палкіша за голод, заповнила його зсередини. Він відстрибнув від стіни, затрусив під деревами у мерехтливих тінях гілля та листя, що мережили плямами його сіре хутро… а тоді обернувся і ринув наскоком назад. Під лапами відлітало назад мокре листя та глиця. На якусь мить він перетворився на мисливця, що жене рогатого оленя — він бачив його, відчував запах і пнувся з усієї сили, аби наздогнати здобич. Від запаху страху серце гупало, як грім, зі щелеп стікала пінна слина. Він досяг похилого дерева за кілька велетенських стрибків і кинувся угору стовбуром, заганяючи пазурі у кору задля опори. Один стрибок вгору, другий, третій — одним духом аж до нижніх гілок. Гілля сплутало ноги, хльоснуло по очах, сіро-зелена глиця порснула навсібіч; він з гарчанням пробивався до мети, але мусив сповільнитися. Щось зачепилося за ногу; він вирвався, клацнувши зубами. Стовбур звузився під ним, схил став крутішим, задерся догори, ще й змокрів. Кора дерлася, наче шкіра, коли він намагався вчепитися у неї кігтями. Ось уже третина шляху нагору, половина, ще більше, ось уже дах майже досяжний… та раптом лапа ковзнула на круглому і вогкому стовбурі, запнулася, поїхала донизу. Він завищав з розпачу та гніву, зірвався з дерева і стрімко полетів, обертаючись, назустріч землі, що готувалася завдати йому тяжкого удару…
І зненацька Бран знову опинився у ліжку, в самотній баштовій опочивальні, важко дихаючи серед сплутаних ковдр.
— Літо! — покликав він уголос. — Літо!
Плече боліло, наче він на нього впав. Але Бран знав, що відчуває тільки тінь того, що спіткало вовка. «Йоджен казав правду. Я — людина-звір, вовкулака.» Знадвору ледве чувся гавкіт собак. «Море прийшло. Воно ринуло через мури точно так, як казав Йоджен.» Бран ухопився за прут над головою і підтяг себе вище, гукаючи по допомогу. Ніхто не з’явився, а через мить він згадав, що й не з’явиться. Варту з-під його дверей прибрали, бо пан Родрік повів за собою трохи не кожного чоловіка, здатного тримати зброю, і лишив Зимосіч майже зовсім без залоги.
Військо пішло звідси вісім днів тому — шість сотень вояків з Зимосічі та найближчих острогів. Клей Кервин мав приєднатися до них у дорозі ще з трьома сотнями. Перед ними маестер Лювин надіслав круків, скликаючи рушення з Білої Гавані, Курган-поля і навіть глибин вовчої пущі. На Торгенів Закут напав якийсь страшний ватажок на ймення Дагмер Репаний Жбан. Стара Мамка казала, що його не можна вбити, що якось ворог вже був розрубав йому голову сокирою навпіл, але Дагмер був такий лютий і завзятий, що склав руками разом дві половинки і тримав, доки вони не зрослися. «Невже Дагмер міг здобути перемогу?» Торгенів Закут стояв за багато днів шляху від Зимосічі, та все ж…
Бран витяг себе з ліжка і перебрався залізним пруттям до вікна. Пальці його трохи плуталися, намагаючись відчинити віконницю. Двір був порожній, усі видимі оком вікна — темні. Замок Зимосіч спав.
— Ходор! — закричав він донизу так голосно, як тільки міг.
Ходор, напевне, спав над стайнями, але якщо кликати досить гучно, то він мусив почути. Або хтось інший.