— Ходор, швидше сюди! Оша! Мейра, Йоджен, хоч хтось! — Бран склав руки навколо рота. — Хо-о-о-о-о-д-о-о-о-о-ор!
Коли позаду з хряскотом прочинилися двері, до них увійшов хтось незнайомий Бранові: у шкіряному каптані з нашитими залізними бляхами, з довгим вузьким ножем у руці та сокирою за плечима.
— Чого вам треба? — злякано спитав Бран. — Це мої покої. Вийдіть звідси геть!
Слідом за першим до опочивальні зайшов Теон Грейджой.
— Ми не завдамо тобі шкоди, Бране.
— Теон? — Бранові аж запаморочилося від полегшення. — Тебе Робб прислав? А сам він теж тут?
— Робб далеко звідси. Тобі він не допоможе.
— Не допоможе? — Бран був спантеличений. — Не лякай мене, Теоне.
— Тепер я принц Теон. Ми тепер обоє — принци, Бране. Хто б міг таке уявити навіть уві сні? А от ваш замок, ясновельможний принце, тепер мій, бо я його захопив.
— Зимосіч? — Бран струснув головою. — Як це захопив? Ні, це неможливо.
— Ану вийди, Верлагу. — Чоловік з ножем вийшов. Теон всівся на ліжко. — Я вислав чотирьох людей на мури з гаками та мотузками, а вони відчинили потерну решті з нас. Мої люди тепер дають ради твоїм. Кажу тобі, Зимосіч у моїх руках.
Бран нічого не розумів.
— Але ж ти вихованець пана батька. Він опікувався тобою.
— А тепер я опікуватимуся тобою і твоїм братом. Коли скінчиться бійка, мої люди приведуть решту твоїх до великої трапезної. Ми з тобою звернемося до них. Ти скажеш, що віддав Зимосіч мені, накажеш служити і коритися новому господареві, як вони корилися старому.
— Не накажу, — заперечив Бран. — Ми битимемося з тобою і виженемо геть. Я тобі не здавався, і ти мене не примусиш таке казати.
— Я з тобою, Бране, зараз не граюся. І ти зі мною не грайся — я цього не стерплю. Замок тепер мій, але люди в ньому досі твої. Якщо принц хоче зберегти їм життя, то краще хай робить, що йому кажуть.
Теон підвівся і рушив до дверей.
— Я пришлю когось вдягти тебе і віднести до трапезної. Гарненько поміркуй, що ти там скажеш.
Чекаючи, Бран почувався ще безпораднішим, ніж раніше. Він сидів на лаві коло вікна, витріщався на темні башти і чорні, мов тіні, мури. Одного разу він почув вигуки коло трапезної замкової варти, а далі щось схоже на брязкіт мечів. Але ж він не мав ані Літових вух, ані його носа.
«Я й досі каліка, та коли сплю, стаю Літом, і тоді можу бігати, битися, чути і винюхувати.»
Бран гадав, що по нього прийде Ходор або якась із служниць, але наступним двері відчинив маестер Лювин зі свічкою в руці.
— Бране, — мовив він, — ти знаєш… що в нас трапилося? Тобі розповіли?
Йому розсікли брову над лівим оком, і тим боком обличчя тепер стікав струмок крові.
— Приходив Теон. Розказав, що Зимосіч тепер його.
Маестер поставив свічку і витер кров зі щоки.
— Вони перепливли рів. Видерлися на мури за допомогою гаків та мотузок. І з’явилися у замку мокрі з ніг до голови, зі зброєю в руках.
Він сів на стільця коло дверей; з лоба знову зацебеніла кров.
— Браму сторожив Пивотряс. Зненацька вони увірвалися до вартової башти та вбили його. Стріху теж поранили. Я встиг відіслати двох круків, доки мене запопали. Птах до Білої Гавані зміг вилетіти, але другого збили стрілою.
Маестер втупився у очерет на підлозі.
— Пан Родрік забрав з собою надто багато наших людей. Але я винуватий не менше за нього. Я не бачив небезпеки, я зовсім…
«А Йоджен бачив», подумав Бран.
— Краще допоможіть мені вдягнутися.
— Так-так, негайно.
У важкій, окутій залізом скрині в ногах Бранового ліжка маестер знайшов йому спіднє, штани та сорочку.
— Ти є Старком, господарем на Зимосічі, спадкоємцем Робба. І мусиш виглядати, як личить принцові.
Разом вони вдягли Брана з вельможною пишністю.
— Теон хоче, щоб я привселюдно здав йому замок, — мовив Бран до маестра, поки той застібав на ньому делію улюбленою його пряжкою в подобі вовчої голови зі срібла та гагату.
— В цьому нема жодного сорому. Князь мусить захищати свою чадь. Жорстокі місця народжують жорстоких людей — пам’ятай про це, коли матимеш справу з залізняками. Твій панотець зробив, що зміг, аби приборкати Теона. Та схоже, запізно й замало.
Залізняк, присланий по них, був кремезний, дебелий, з вугільно-чорною бородою до середини грудей. Брана він ніс без зайвих зусиль, хоча, схоже, гидував дорученням. Ріконова опочивальня розташувалася за пів-оберту баштовими сходами. Чотирирічний малюк почав комизитися, коли його збудили.
— Хочу до матінки, — скиглив він. — Хочу паніматку. І Кудлая теж.
— Ваша мати далеко звідси, мій принце. — Маестер Лювин вдягнув на малого сорочку через голову. — Зате з вами я і Бран.
Він узяв Рікона за руку і повів назовні.
Унизу вони натрапили на Мейру та Йоджена, яких виганяв з їхніх покоїв лисий чолов’яга зі списом на три стопи вищим за нього. Йоджен глянув на Брана очима, схожими на повні суму зелені озера. Інші залізняки привели Фреїв.
— Твій брат втратив королівство, — мовив Малий Вальдер до Брана. — Тепер ти ніякий не принц, а простий бранець.
— Ти теж, — відповів Йоджен, — і я, і всі ми.
— Тебе спитати забув, жабоїде.
Один з залізняків пішов попереду зі смолоскипом, але знову почався дощ, і невдовзі полум’я згасло. Поспішаючи через двір, вони чули виття лютововків у божегаї. «Хоч би Літо не забився, коли падав з дерева.»
Теон Грейджой сидів на княжому місці Старків. Кирею він зняв, а на тонкої роботи кольчугу вдяг чорного вапенрока з золотим кракеном свого дому. Руки Теон поклав на вовчі голови, вирізьблені на кінцях широких кам’яних билець.
— Теон сидить на Роббовому кріслі! — пожалівся Рікон.
— Тихо, Ріконе! — Бран добре відчував загрозу навколо них, та братик був ще замалий. В палаті горіло кілька смолоскипів, у великому комині палав вогонь, але більша частина трапезної тонула в темряві. Лави громадилися коло стін одна на одній, тому сидіти не було де, і замкова чадь стояла дрібними купками, не сміючи заговорити. Бран помітив Стару Мамку, що мовчки плямкала беззубим ротом. Стріху зі скривавленою перев’язкою на грудях внесли до палати двоє інших стражників. Рябий Тим невтішно плакав, а Бета Касель скиглила з переляку.
— Що це в нас тут? — запитав Теон, дивлячись на Тросків та Фреїв.
— Це вихованці пані Кетлін, обоє кликані Вальдерами Фреями, — відповів маестер Лювин. — А оце Йоджен Троск з сестрою Мейрою — син та донька Горолана Троска, господаря на Сірявці. Вони з’явилися, щоб поновити свої присяги на вірність Зимосічі.
— Невчасну ви собі обрали пору для з’яви, — зазначив Теон, — зате мені станете у пригоді. Дітися вам нікуди, сидіть тепер в замку.
Він звільнив княже крісло.
— Неси сюди принца, Лорене.
Чорнобородий здоровань кинув Брана на кам’яне сідало, наче мішок збіжжя.
Замкову чадь продовжували зганяти до великої трапезної, підпихаючи списами та підганяючи лайками. Гейдж та Оша з’явилися з кухні, обоє у плямах борошна від вранішньої випічки хліба. Мікена притягли силоміць; він лаявся без упину. Фарлен шкандибав, з болісним зусиллям підтримуючи Паллу в розірваній навпіл сукні; вона тримала одежину докупи зсудомленими пальцями, а кожен її крок здавався сповненим муки. Септон Чайл поспішив був допомогти, але один з залізняків збив його на підлогу.
Останнім увійшов до дверей бранець Смердюк. Йому передував сморід, могутній та нездоланний. В Брана аж шлунок скрутило.
— Оцей сидів у цюпі в башті, — оголосив його охоронець, безбородий рудоволосий юнак у мокрому одязі. Напевне, один з тих, хто переплив рів. — Каже, що його звуть Смердюком.
— Ти ба! І чого б це, справді, — всміхнувся Теон. — Від тебе завжди так гидко тхне, чи може, ти щойно свиню в сажі гойдав?
— Нікого я не гойдав, мосьпане, відколи мене схопили. Насправді мене Смерком звати, з ласки вельможного пана. Я оце служив Байстрюкові Жахокромському, доки йому Старки на весіллячко не подарували стрілу в спину.
Теона звістка розважила.
— З ким же це він одружився, га?