— Розумію.
— Коли ви з’явитеся до палати Невмирущих, майте терпець. Для них наші жалюгідні життя — то лише мерехтіння мушиних крилець. Слухайте якомога уважніше, і кожне почуте слово записуйте у своєму серці.
Коли вони досягли дверей — великого, видовженого вгору рота у стіні, зробленій за подобою людського обличчя — на порозі їх чекав найменший карлик, бачений Дані. Не вищий, ніж їй по коліно, гостропикий, з кирпатим свинячим носом, але вдягнений у тонкого краму ліберію синьо-лілового кольору. В крихітних рожевих рученятах він тримав срібну тацю, а на ній стояв вузький кришталевий келих густої синьої рідини — «вечірньої тіні», вина ворожбитів.
— Візьміть та випийте, — заохотив П’ят Прей.
— А чи не посиніють від того мої вуста?
— Одна стеблина лише відкриє вам вуха та розвіє туман з очей, щоб ви могли бачити і чути істини, поставлені перед вами.
Дані підняла келиха до вуст. Перший ковток гидко відгонив чорнилом та гнилим м’ясом, але скоро наче розбудив усередині неї життя. Вона відчувала, як грудьми повзуть і завиваються зміями навколо серця гарячі пальці, а на язику з’являється смак меду, анижу та вершків, материного молока та сімені Дрого, червоного м’яса, гарячої крові та розтопленого золота… усі колись куштовані нею смаки відразу, і водночас жоден з них. Та ось нарешті келих спорожнів.
— Тепер можете увійти, — мовив ворожбит. Дані поставила келих на тацю служника і ступила досередини.
Вона стояла у кам’яному передпокої з чотирма дверима, по одній на кожну стіну. Без жодного вагання вона рушила до правих дверей і рішуче подолала їх. Друге приміщення виявилося таким самим, як перше. І знову вона обернулася до дверей одесну від себе. Штовхнувши їх, Дані побачила ще один маленький передпокій з чотирма дверима. «Я потрапила до царини чар».
Четверта кімната була не квадратна, а видовжено-округла. Замість каменю її стіни були вибудувані з поїденого шашіллю дерева. А замість чотирьох дверей вона мала шість.
Дані обрала праві двері та увійшла до темної довгої палати з високою стелею. Справа тяглися рядком смолоскипи, що горіли димним жовтогарячим полум’ям. Але двері були тільки зліва. Дрогон розгорнув широкі чорні крила, збурив ними застояне повітря і пролетів зо три сажні, перш ніж вельми ганебно гепнутися на підлогу. Дані широкими кроками рушила за ним.
Поїдений пліснявою килим під ногами колись буяв пишними барвами; у тканині серед вицвілого сірого та плямистого зеленого досі виднілося подерте золоте шиття. Рештки килима глушили кроки, та це не надто втішало, бо натомість Дані чула звуки зсередини стін: тихе шкрябання та шурхотіння, що нагадало їй про щурів. Дрогон теж їх почув і повів носом слідом за ними, а коли звуки припинилися, гнівно заверещав. Крізь деякі з зачинених дверей долинуло дещо бентежніше. Одні двері трусилися і стугоніли, наче хтось намагався крізь них пробитися. З-за інших лунало дивне дудіння, позбавлене усякого музичного ладу. Зачувши його, дракон почав люто хльоскати хвостом з боку в бік. Дані поспішила проминути ті двері якомога швидше.
Не всі двері були зачинені. «Я не дивитимуся», сказала собі Дані, та все ж не втрималася від спокуси.
У одній кімнаті на підлозі простяглася вродлива гола жінка, на якій ковчилися четверо малих чоловічків. Вони мали гострі пацючі писки та крихітні рожеві ручки, як той служник-карлик, що подав їй келиха з вечірньою тінню. Один з чоловічків завзято розгойдувався між її стегон, а інший гвалтував груди — смикав за соски вологим червоним ротом, шматував їх та жував.
Далі вона набріла на учту мерців. Жахливо порізані та порубані, бенкетники лежали поперек перевернутих стільців, на посічених столах, у калюжах загуслої крові. Дехто втратив кінцівки, а хто й голови. Відрубані руки стискали скривавлені кухлі, дерев’яні ложки, смажену птицю, окрайці хліба. На престолі понад усіма сидів мертвий чоловік з головою вовка. Він мав на голові залізну корону, а у одній руці тримав ягнячий окіст так, як можновладець міг би тримати пірнача. Його очі стежили за Дані з мовчазним проханням.
Дані втекла від короля, але тільки до наступних відчинених дверей. «Я знаю цю кімнату», спало їй на думку. Вона згадала великі дерев’яні крокви, різьблені на них писки різноманітних тварин. А за вікном стояло лимонне дерево! Від одного погляду на нього серце заскніло жагою. То був дім з червоними дверима, їхній будинок у Браавосі. Щойно вона це подумала, як до палати ступив старий лицар, пан Вілем, важко спираючись на палицю.
— Осьде ви, мала принцесо, — проказав він своїм лагідним буркотливим голосом. — Ходімо, ходімо до мене, люба панно, тепер ви вдома, тепер вам ніщо не загрожує.
Його велика зморшкувата рука, м’яка, наче стара і добре вичинена шкіра, сягнула по неї. Дані забажала взяти її, поцілувати її — забажала найбільше у світі. Її нога сама вже рушила уперед, але раптом Дані зрозуміла: він же мертвий, мертвий! Її лагідний старий ведмідь помер багато років тому. Вона обернулася і кинулася бігти.
Довга палата тяглася й тяглася. Вона мала безліч дверей зліва і самі лише смолоскипи справа. Дані проминула стільки дверей, що не могла й полічити: зачинені, відчинені, дерев’яні, залізні, багато різьблені, зовсім прості, з ручками, замками та молотками. Дрогон плескав хвостом їй по спині, підганяючи уперед, і Дані бігла, аж поки не знесилилася.
Нарешті зліва з’явилася пара великих спижевих дверей, розкішніших за всі інші. З її наближенням вони розчахнулися, і Дані мимоволі зупинилася подивитися. Двері відчинялися у склепінчасту кам’яну палату, більшої за яку вона не бачила. Зі стін дивилися черепи мертвих драконів. На високому шпичастому престолі сидів старий у багатих шатах. Він мав темні очі та довге срібно-золоте волосся.
— Хай королює на зчорнілих кістках і печеному м’ясі, — мовив він до іншого чоловіка унизу. — Хай владарює над попелом і вугіллям.
Дрогон заверещав, уп’явся пазурами крізь шовк та шкіру, але король на престолі нічого не почув, і Дані рушила далі.
«Візерис», майнула в неї перша думка, коли вона спинилася знову. Але з другого погляду вона зрозуміла, що помилилася. Чоловік мав братове волосся, але вищий зріст, а очі — темно-волошкові замість бузкових.
— Аегон, — мовив він до жінки, що годувала грудьми немовля у великому дерев’яному ліжку. — Чи буває краще ім’я для короля?
— Ти складеш для нього пісню? — спитала жінка.
— Він має пісню, — відповів чоловік. — Він є обіцяним принцом, і йому належить пісня льоду та вогню.
Проказавши це, він підняв очі й зустрівся поглядом з Дані. Їй здалося, що він побачив, як вона стоїть за дверима.
— Повинен бути ще один, — мовив чоловік, але чи казав він їй, а чи жінці у ліжку, вона не зрозуміла. — Дракон має три голови.
Він пішов до лави під вікном, узяв до рук арфу і легенько пробіг пальцями по її срібних струнах. Кімнату наповнив солодкий сум; чоловік, дружина та дитина розтанули, наче ранкова імла. Залишилася тільки музика, і Дані поспішила від неї геть своєю дорогою.
Їй здалося, що вона блукала довгою палатою ще з годину, поки та нарешті не скінчилася крутими кам’яними сходами донизу в темряву. Усі двері — хоч зачинені, хоч відчинені — були від неї зліва. Дані глянула назад за себе. Вона злякано здригнулася, коли усвідомила, що смолоскипи потроху згасають — лишилося горіти хіба зо два чи три десятки. Ще один вигорів просто в неї на очах, і темрява просунулася трохи далі палатою, підповзаючи до неї. Дослухавшись, вона почула наближення ще чогось — воно шурхотіло і повільно тяглося витертим килимом. Її охопив жах. Назад вона повернутися не могла, лишатися на місці боялася, але куди ж мала рухатися далі? Справа дверей не було, а сходи вели донизу, а не вгору.
Поки вона стояла та вагалася, згас ще один смолоскип, і звук наблизився. Дрогон затрусив довгою шиєю та роззявив рота, готуючись заверещати. Між зубів здіймалася пара. «Він теж чує.» Дані знову обернулася до порожньої стіни, але там нічого не було. «Чи немає там, часом, таємних дверей, яких я не бачу?» Згас іще один смолоскип. А тоді ще один. «Перші двері справа, сказав він. Завжди перші двері справа. Перші двері справа…»