Її срібна мчала ристю крізь траву до темного струмка під морем зірок. На носі корабля стояв труп з яскравими очима на мертвому обличчі та сумною посмішкою на залізно-сірих вустах. Блакитна квітка росла зі щілини на крижаній стіні, наповнювала повітря солодкими пахощами.
— …матір драконів, наречена вогню…
Видіння пролітали одне за одним дедалі швидше, аж поки Дані не здалося, що ожило саме повітря. Вихором крутилися і танцювали в наметі жахливі гнучкі тіні без кісток. Маленька дівчинка бігла босоніж до великого будинку з червоними дверима. Міррі Маз Дуур верещала у полум’ї, а з чола її вилітав на волю дракон. Позаду срібної кобили стрибав і волочився по землі скривавлений труп голого чоловіка. Білий лев біг крізь траву, вищу за людський зріст. Під Матір’ю Гір з великого озера виповзала вервечка голих старих бабів, що з тремтінням ставали перед Дані на коліна і схиляли сиві голови. Десять тисяч невільників здіймали заплямовані руки до неї, що проминала їх верхи на срібній швидше за вітер.
— Мати! — вигукували вони. — Мати! Мати!
Невільники простягали руки, хапали її за накидку, за поділ спідниці, за ступні, за стегна, за груди. Вони бажали її, прагнули її, жадали її вогню і життя. Дані зойкнула, затамувала подих і розкрила обійми, віддаючи себе їм усім…
Але тут навколо її голови заплескали чорні крила, і тьмяно-синє повітря прорізав лютий вереск. Видіння раптом зникли, розірвалися навпіл, і Данін зойк перетворився на крик жаху. Невмирущі купчилися навколо, сині та холодні, шепотіли й сягали по неї, смикали, пестили, хапали одяг, торкалися сухими холодними долонями, поринали пальцями у волосся. З її рук та ніг зникла усяка сила, і вона не могла бодай поворухнутися. Навіть серце припинило битися. Вона відчула на голих грудях руку, що крутила їй сосок. Чиїсь зуби знайшли м’яку шкіру її шиї. Коло ока з’явився рот, узявся лизати, смоктати, кусати.
Потім синє перетворилося на жовтогаряче, а шепіт — на вереск. Її власне серце поспіхом загупало, руки та роти зникли, жар омив їй шкіру, і Дані блимнула очима на раптове сяйво. Всівшись над її головою, дракон розгорнув крила і вчепився у жахливе тьмяне серце, шматуючи гнилу плоть на клапті. А потім витяг голову наперед, роззявив щелепи і дмухнув яскравим гарячим полум’ям. Дані чула, як верещать Невмирущі, палаючи у вогні, як вигукують щось давно мертвими мовами на свої тонесенькі сухі голоси. Плоть їхня скидалася на зім’ятий пергамен, кістки — на сухі дрова, просяклі свічним салом. Вони танцювали у вогні, що охопив їх з усіх боків, запиналися, судомилися, крутилися і високо здіймали палаючі руки з пальцями-смолоскипами.
Дані скочила на ноги і ринула просто крізь них. Невмирущі виявилися легкі, наче повітря, наче сухі шкаралупи, і падали від найменшого дотику. Поки вона добігла до дверей, уся палата вже вирувала полум’ям.
— Дрогон! — покликала вона, і дракон прилетів до неї крізь вогонь.
Ззовні перед нею простягся звивистий, довгий і тьмяний прохід, освітлений жовтим блиманням ззаду. Дані побігла, шукаючи дверей — дверей справа, дверей зліва, хоч якихось дверей. Але не бачила жодних — тільки криві кам’яні стіни та підлогу, що наче рухалася під ногами, вихилялася так, щоб упіймати її. Вона втрималася на ногах і побігла швидше, і раптом перед нею з’явилися двері — двері, схожі на роззявлений рот.
Коли вона випурхнула назовні, під сонце, то аж запнулася від яскравого світла. П’ят Прей белькотів якоюсь невідомою їй мовою і пританцьовував на місці. Коли Дані озирнулася, то побачила, як крізь щілини у стародавніх кам’яних стінах Палацу Праху та поміж чорних черепиць даху вибиваються тоненькі струмочки диму.
Волаючи прокляття, П’ят Прей витяг ножа і кинувся на неї, але йому просто в обличчя ринув Дрогон. А тоді Дані почула ляск батога Джохого — найсолодший звук у своєму житті. Ніж вилетів з руки геть, і за мить Рахаро збив П’ята на землю, а пан Джораг Мормонт став на коліна коло Дані у прохолодну зелену траву і вхопив її рукою за плече, не даючи впасти.
Тиріон XI
— Якщо загинете задурно, згодую ваші тіла козам, — грізно попередив Тиріон, коли перший пором Кам’яних Гав відштовхували від пришибу.
Шагга зареготав.
— Півпан не має кіз!
— Навмисне для тебе знайду.
Тільки починало світати; бліді рясиці світла тремтіли на поверхні річки, розбивалися жердинами і знову зливалися разом позаду порому. Тімет забрав своїх Смалених до королівської пущі два дні тому. Вчора за ним рушили Чорні Вуха і Брати Місяця, а сьогодні настала черга Кам’яних Гав.
— Навіть не пробуйте ставати до битви, — казав їм Тиріон. — Нападайте на табори та обози, ловіть розвідників, розвішуйте їхні тіла на шляху війська, обходьте навкруги й відсікайте усіх, хто відстав. Турбуйте їх вночі так часто і зненацька, щоб вони вже й заснути боялися…
Шагга поклав долоню Тиріонові на голову.
— Усе це я дізнався від Дольфа, сина Хольгера, ще коли в мене борода не виросла. Так здавна воюють у Місячних горах.
— Королівська пуща — не Місячні гори, а воюватимете ви не з Молочними Зміями і не з Мальованими Собаками. Слухайте провідників, яких я посилаю разом з вами. Вони знають цей ліс, як ви — свої гори. Слухайте їхньої ради, і не пропадете.
— Шагга слухатиме півпанових песиків, — урочисто пообіцяв гірський розбійник і взявся заводити на пором свого бахмута.
Тиріон дивився, як вони відштовхнулися і спрямували пором жердинами до середини Чорноводної. У животі йому дивно заскніло, коли Шагга розчинився у вранішньому тумані. Без своїх гірських друзів він почуватиметься голим.
В нього, щоправда, ще лишилися Бронові найманці — вже мало не вісім сотень — проте сердюки здавна уславилися мінливим норовом. Тиріон зробив усе, що міг, аби купити їх вірність надовго: пообіцяв Бронові та десяткові його кращих людей землю і лицарські звання після перемоги у битві. Вони пили його вино, сміялися з його жартів, кликали один одного «панами лицарями» і блазенськи вклонялися, аж поки п’яні не падали з ніг… усі, крім Брона, який тільки вишкірявся своєю нахабною похмурою усмішкою, а потім сказав:
— Вони охоче вбиватимуть за те лицарство, та не гадай, що так само охоче вмиратимуть за нього.
Але Тиріон, власне, і не гадав нічого подібного.
Золотокирейники були не набагато надійнішою зброєю. Дякуючи Серсеї, у міській варті служило шість тисяч людей, та лише на чверть з них можна було покластися.
— Певних зрадників там майже нема. Хоча кілька напевне лишилося — навіть твій павук не зміг винюхати усіх, — попередив його Брон. — Зате є багато сотень зелених, наче весняна трава. Тих, що вступили до варти за хліб, пиво та безпеку. Перед іншими вони не схочуть виглядати боягузами, отож спочатку битимуться нівроку — поки сурмитимуть роги та плескатимуть прапори. Та коли битва зверне на недобре, вони зламаються і побіжать. А по п’ятах за першим, хто кине списа, рине ще тисяча.
Власне кажучи, були у міській варті й гартовані вояки — близько двох тисяч, які отримали золоті киреї від Роберта, а не Серсеї. Та навіть і ті… князь Тайвин Ланістер полюбляв казати, що вартовий — то не справжній вояк. Лицарів, зброєносців та важких щитників Тиріон мав не більше за три сотні. Скоро він муситиме перевірити іншу батькову приказку: один на мурі вартий десяти під муром.
Брон з супроводом чекав коло пришибу, де юрмилися жебраки, вешталися хвойди, вигукували про вилов жінки-рибалки. Останні виручали більше грошей, ніж решта, разом узята. Покупці давилися коло діжок та яток, завзято торгувалися за кожну мушлю та рибину. Відколи підвіз харчів до міста припинився, риба злетіла у ціні вдесятеро проти мирного часу і продовжувала дорожчати. Хто мав гроші, той приходив до річки щоранку і щовечора у надії принести додому вугра чи горщик червоних крабів. Хто не мав, той тинявся між яток, сподіваючись щось вкрасти, або стояв голодний і знесилений попід мурами.
Золотокирейники звільнили шлях крізь натовп, розштовхуючи людей навсібіч ратищами списів. Тиріон намагався не чути, як люди бурмочуть прокляття. З натовпу вилетіла слизька гнила риба, впала йому до ніг і розлетілася на шматки. Він обережно ступив через неї та сів у сідло. Діти з напухлими животами вже билися у грязюці за кожен смердючий шматок.