— Хоч на півночі, хоч на півдні співців гаряче вітають коло кожного столу. Тому Баель їв хліб та сіль князя Старка і грав для нього біля панського престолу, поки не минула половина ночі. Він грав і старі пісні, й нові, які склав сам. А співав він так гарно, що коли скінчив, князь запропонував йому назвати собі будь-яку винагороду. «Я не прошу нічого, крім квітки», відповів Баель, «найкраснішої квітки у садах Зимосічі».
— А якраз тоді саме почали квітнути зимові троянди, і не було на світі квітки рідкіснішої та коштовнішої. Князь Старк послав челядь до своїх скляних садів і наказав зірвати задля нагороди співцеві найгарнішу з усіх троянд. Слуги виконали наказ. Але коли настав ранок, співець зник… а з ним зникла і юна діва, донька князя Брандона. Її ліжко знайшли порожнім, а в ньому — лише бліду блакитну троянду, яку Баель лишив на подушці, де лежала голова дівчини.
Джон ніколи не чув цієї казки.
— Який це має бути Брандон? Брандон Будівник жив у Вік Звитяжців, за тисячі років до Баеля. Був ще Брандон Палій, а перед ним його батько Брандон Корабельник, але…
— То був Брандон-без-Дочки, — різко відповіла Ігрита. — Будеш слухати чи ні?
Джон насупився.
— Кажи далі.
— Князь Брандон не мав інших дітей. На його прохання чорні гави вилетіли зі своїх замків цілими зграями, та ніде не знайшли ані сліду Баеля і дівчини. А шукали вони мало не рік, аж поки князь не підупав серцем і не зліг у ліжко. І здавалося вже, що рід Старків добіг кінця. Але одного вечора, коли князь Брандон лежав та чекав смерті, він почув, як плаче дитина. Він підвівся, пішов на плач і знайшов доньку в її опочивальні. Вона спала з дитиною під грудьми.
— То Баель доправив її назад?!
— Ні. Вони всенький час сиділи у Зимосічі. Ховалися серед мертвих під замком. Діва покохала Баеля так сильно, що подарувала йому сина, каже пісня… та по правді, у піснях Баеля його кохали всі діви на світі. Хай там як, але Баель лишив дитину навзамін троянди, яку зірвав без дозволу, і хлопчик виріс у наступного князя Старка. Ось як воно виходить — ти маєш у собі кров Баеля, і я також.
— Нічого цього не було, — відповів Джон.
Вона здвигнула плечима.
— Мо’, було, а мо’, й не було. А пісня все одно гарна. Мені мати її співала. Вона теж була жінка, Джоне Сніговію. Як твоя.
Ігритта потерла горло, де її порізав Джонів кинджал.
— Пісня кінчається тим, як знайшлася дитина. Але казка має гірший кінець. За тридцять років по тому, коли Баель став Королем-за-Стіною і повів вільний нарід на південь, його коло Морозного Броду зустрів молодий князь Старк… і вбив, бо Баель не хотів зашкодити власному синові, навіть стрівшись з ним меч до меча.
— І тоді син убив батька, — мовив Джон.
— Еге ж, — погодилася Ігритта, — але боги ненавидять убивць родичів, навіть коли ті самі не відають, кого вбивають. Коли князь Старк повернувся з битви, і його мати побачила голову Баеля на списі, то з горя викинулася з башти. Син її недовго пережив матір — один з його підданих панів здер з нього шкіру і зробив собі корзно.
— Твій Баель все набрехав, — відповів Джон, тепер уже певний.
— Е ні, — заперечила Ігритта, — просто бардівська правда — вона інша, ніж твоя і моя. Та й взагалі: ти просив казку, ось тобі казка.
Вона відвернулася, заплющила очі й, здавалося, заснула.
Світанок і Кворин Піврукий нагодилися разом. Чорні камені перетворилися на сірі, східне небо полиловіло, і Вуж побачив унизу розвідників, що пробиралися нагору. Джон збудив полонянку і тримав її за лікоть, поки сходив зустрічати братів. На щастя, з гори вів інший шлях — на північний захід, і значно пологішими стежками, ніж та, якою вони потрапили нагору. Разом вони чекали у вузькій ущелині, доки не з’явилися чорні братчики з бахмутами у поводі. Привид ринув уперед, щойно їх винюхав. Джон сів навпочіпки, дав лютововкові зімкнути щелепи на зап’ястку, потягати руку туди й сюди. Це була така гра, в яку вони часто і звично гралися. Але зиркнувши вгору, він побачив, що Ігритта вибалушила на них обох великі побіліли очі, схожі на курячі яйця.
Кворин Піврукий не сказав нічого, коли помітив полонянку.
— Там було троє, — повідомив Вуж. І більше ані слова.
— Ми проминули двох, — відповів Міляк, — або те, що від них лишили коти.
Він окинув дівчину кислим поглядом, підозріливо кривлячись.
— Вона здалася, — мовив Джон, бо відчував, що це важливо.
Обличчя Кворина нічого не виражало.
— Ти знаєш, хто я такий?
— Кворин Піврукий. — Проти нього дівчина виглядала малим дитям, але дивилася зухвало.
— Скажи-но мені чесно. Якби я втрапив до рук твоїх людей і здався, то який би зиск з того мав?
— Повільнішу смерть, ніж деінде.
Здоровань-розвідник зиркнув на Джона.
— Ми не маємо чим її годувати. І не можемо гаяти людину, щоб її стерегти.
— Шлях перед нами небезпечний і без неї, — додав Джура Долобрід. — Один крик, коли потрібно сидіти тихо, і ми всі приречені.
Міляк витяг кинджала.
— Та нічого, один сталевий цілунок — і замовкне навіки.
Джонові всохла горлянка. Він безпорадно роздивлявся братчиків.
— Вона здалася мені в полон.
— Тому саме ти й мусиш зробити те, що треба, — мовив Кворин Піврукий. — Ти від крові Зимосічі й братчик Нічної Варти.
Він зиркнув на решту загону.
— Ходімо, браття. Лишимо його самого. Справа піде легше, якщо ми не дивитимемося.
Кворин повів розвідників крутою звивистою стежкою в напрямі блідого рожевого сонця, що виткнулося крізь гірську западину. За якийсь час поруч з дичацькою дівчиною лишилися тільки Джон та Привид.
Джон гадав, що Ігритта спробує втекти, але вона стояла, чекала, дивилася на нього.
— Ніколи не вбивав жінку, ге?
Коли Джон хитнув головою, вона мовила:
— Ми помираємо так само, як чоловіки. Та ти не мусиш мене вбивати. Манс тебе прийме, я знаю. Є таємні стежки. Гави ніколи нас не зловлять.
— Я така сама гава, як вони, — мовив Джон.
Вона кивнула, наче здаючись.
— Ти мене спалиш… потім?
— Не можу. Дим хтось побачить.
— Воно-то так. — Вона здвигнула плечима. — Гаразд. Є й гірші місця для останнього впокоєння, ніж черево сутінькота.
Джон витяг Пазур з-за плеча.
— Хіба ти не боїшся?
— Уночі боялася, — визнала вона. — Та зараз сонце вже зійшло.
Вона відкинула волосся, щоб оголити шию, і стала на коліна.
— Рубай сильно та вірно, гайворон. Бо інакше повернуся і буду тебе лякати.
Пазур був коротший і легший за батьків Лід, але скутий з того самого валірійського булату. Джон торкнувся краю клинка, зважуючи, де має впасти удар. Ігритта затремтіла.
— Холодно, — мовила вона. — Давай вже швидше.
Джон здійняв Пазура над головою, міцно вхопивши обіруч. «Один удар, усією вагою тіла.» Подарувати їй швидку та чисту смерть — на це він спроможний, адже є сином свого батька. Хіба ні? Хіба не так?
— Ну ж бо! — заохотила його дівчина через мить. — Гей, байстрюче, не барися! Мені хоробрості надовго не стане.
Не відчувши удару, вона повернула голову і зиркнула на нього.
Джон опустив меча.
— Тікай, — пробурмотів він.
Ігритта витріщилася на нього.
— Негайно! — гримнув він, — поки до мене глузд не повернувся. Хутко!
Вона обернулася і хутко втекла.
Санса IV
Південне небо почорніло від диму, що піднімався від сотень віддалених пожеж і мацав брудними пальцями зірки на небі. На тому березі Чорноводної вогонь горів щоночі від обрію до обрію, а на цьому Біс випалив усе, що йому заважало: докові клітки та комори, домівки та бурдеї — геть усе за межами мурів міста.
Навіть у Червоному Дитинці повітря смакувало попелом. Коли Санса знайшла пана Донтоса у тиші божегаю, він спитав, чи не плакала вона.