Санса вчепилася у зубець стіни, щоб встояти, шкрябаючи пальцями шорсткий камінь.
— Ану відпустіть! — скрикнула вона. — Пустіть мене!
— Пташечка гадає, що має крильця, чи що? Може, зібралася скалічитися, як її братик?
Санса смикалася у його руках, пробувала видертися.
— Я нікуди не падала! Я тільки… ви мене збентежили, от і все.
— Тобто злякав до лихого дідька. І зараз лякаю.
Санса глибоко вдихнула, щоб опанувати себе.
— Я гадала, що я тут сама, і…
Вона відвернула очі.
— Пташечка досі не може на мене дивитися, еге ж? — Хорт відпустив руки. — Та коли тебе запопав натовп, ти моєму обличчю навіть зраділа. Не пригадуєш?
Санса усе пам’ятала надто добре. Пам’ятала, як навколо вив натовп, як щокою текла кров від кинутого в неї каменя, як смердів часником чолов’яга, що пробував стягти її з коня. І досі відчувала жорстокі пальці на зап’ястку, коли втратила рівновагу і почала падати.
Вона думала, що її життя вже скінчилося, та раптом пальці смикнулися, усі п’ять разом, і чолов’яга заверещав гучніше за коняку. Рука відпала геть, а інша, сильніша, підштовхнула її назад у сідло. Чолов’яга з часниковим подихом судомився на землі, з пенька його руки струменіла кров, але навколо з’явилися інші, дехто з ломаками у руках. Хорт наскочив на них, блимаючи майже невидимим віялом криці, що лишала по собі мряку з кривавих крапель. Коли нападники змішалися і втекли перед його навалою, він зареготав, і жахливе обпечене обличчя на мить змінилося.
Санса змусила себе подивитися на нього зараз. Подивитися, не ховаючи очей. Так воно було чемніше, а панна не повинна забувати чемність. Рубці — то не найгірше. Навіть смикання рота — не найгірше. Найстрашнішими були очі. Вона ще ніколи не бачила в людських очах стільки люті.
— Я… я мала б прийти до вас тоді, — мовила Санса, запинаючись. — Щоб подякувати за… за свій порятунок… адже ви билися так відважно…
— Відважно? — Регіт Хорта скидався на гарчання. — Щоб ганяти пацюків, собаці не потрібна відвага. Їх там було тридцять на мене одного, і ніхто не насмілився стати лицем до лиця.
Вона ненавиділа, як він розмовляє: завжди так хрипко, грубо та сердито.
— Невже ви радієте, коли лякаєте людей?
— Ні, я радію, коли вбиваю людей. — Губи в нього пересмикнулися. — Можеш кривити мармизу, скільки забажаєш, та позбав мене свого брехливого благочестя. Ти вродилася у вельможній сім’ї. Не кажи мені, що князь Едард Старк, господар зимосіцький, ніколи не вбивав людей.
— То був його обов’язок. Він ніколи не втішався зробленим.
— Це він тобі казав? — Клеган знову зареготав. — То значить, брехав. Убивати — найсолодша з насолод.
Він витяг меча і продовжив:
— Ось тобі правда. Твій безцінний батечко взнав її на Баелорових сходах. Князь на Зимосічі, Правиця Короля, Оборонець Півночі, могутній Едард Старк з родоводом завдовжки вісім тисяч років… а шия репнула під клинком Ілина Пейна як от тобі раз, еге ж? Пам’ятаєш, якого він танку станцював, коли голова злетіла з плечей?
Санса охопила себе руками. Їй раптом стало морозно.
— Чого ви завжди такий лихий? Я ж хотіла вам подякувати…
— Еге ж. Наче я один з тих правдивих лицарів, у яких ти так кохаєшся. А чи знаєш ти, дівчинко, нащо взагалі потрібні лицарі, га? Може, для того, щоб цілувати панянкам ручки та хизуватися у золотій броні? Дзуськи! Лицарі живуть на світі, щоб вбивати.
Він підніс лезо меча до її шиї, просто під вухом. Санса відчула гостроту криці.
— Першу людину я вбив, коли мав дванадцять років. І вже лік втратив, скільки люду перерізав з тієї пори. Вельможних панів зі стародавніми іменами, товстих багатіїв у оксамитах, напухлих від гонору лицарів… так, і жінок з дітьми теж. Усі вони — худоба, а я — різник. Хай забирають собі землі, богів, золото. Хай величають себе панами й підпанками.
Сандор Клеган сплюнув на землю, показуючи, що воно все для нього важить.
— Поки я маю в руці оце, — мовив він, прибираючи клинка від її горла, — мені нема кого боятися на світі.
«Крім твого брата», подумала Санса, та мала досить глузду, щоб не вимовити вголос. «Він справді пес, як сам каже. Напівдикий, лютий пес, що гризе руку, яка його пестить, і все ж вирве горлянку будь-кому, хто спробує скривдити хазяїна.»
— Навіть тих, що за рікою?
Клеганові очі знайшли віддалені вогні.
— Палять і палять, хай їм грець. — Він вклав меча до піхов. — Вогнем воюють тільки боягузи.
— Князь Станіс — не боягуз.
— Та своєму братові все одно не рівня. Роберт ніколи б не спинився перед такою дрібницею, як річка.
— Що ви робитимете, коли він її перетне?
— Битимуся. Вбиватиму. Може, загину.
— Хіба вам не лячно помирати? Боги пошлють вас до якогось страшного пекла за все те зло, яке ви скоїли.
— Яке ще зло? — Він зареготав. — Які ще боги?
— Боги, які створили усіх нас.
— Усіх нас? — передражнив він. — Ану скажи-но мені, пташечко, який такий бог створив покруча Біса чи дурнувате дівча пані Танди? Якщо боги й існують, то вони зробили овець, щоб їх їли вовки, а слабких — щоб ними гралися сильні.
— Справжні лицарі захищають слабких.
Клеган пирхнув.
— Немає ніяких справжніх лицарів, і богів ніяких немає. Як не можеш захистити себе, то здохни і заберися зі шляху тих, хто може. Цим світом правлять гостра сталь та міцна рука. Не вір тому, хто каже інакше.
Санса сахнулася від нього назад.
— Ви жахлива людина.
— Я чесна людина. Це світ навколо жахливий. Тепер лети собі, пташечко. Мене вже нудить від твого цвірінькання.
Не сказавши ані слова, Санса втекла. Вона боялася Сандора Клегана… і все ж десь глибоко жаліла, що пан Донтос не має хоч крихти Хортової люті та завзяття. «Боги є», сказала вона собі, «і правдиві лицарі теж є. Не можуть усі казки брехати.»
Тієї ночі Санса знову бачила сон про бунт у місті. Натовп накинувся на неї з вереском, наче скажений звір о тисячі ликів. Куди б вона не обернулася, бачила там обличчя, скривлені у потворні нелюдські личини. Вона плакала, казала, що не зробила нікому нічого поганого, та все одно її стягли з коня.
— Ні! — верещала вона, — ні, благаю, не треба!
Та ніхто не зважав на благання. Вона звала пана Донтоса, своїх братів, покійного батька, померлу вовчицю, відважного пана Лораса, що подарував їй червону троянду. Але ніхто з них не прийшов. Вона кликала звитяжців з пісень: Флоріана, пана Риама Рожвина, принца Аемона Драконолицаря. Та жодний не почув. Жінки юрмилися навколо, наче тхориці, щипали за ноги, хвицяли в живіт, а хтось вдарив у обличчя, і вона відчула, як хруснули зуби. А тоді Санса побачила яскравий блиск заліза. В живіт їй увігнали ножа, і різали, різали, різали, аж поки там нічого не лишилося, крім мокрих кривавих клаптів.
Коли Санса прокинулася, крізь вікно навскіс падало бліде вранішнє світло. Та їй було так гидко і боляче, мовби вона й не спала зовсім. На стегнах вона відчула щось липке, відкинула ковдру і побачила кров. Єдине, що їй спало на думку тієї миті — це що якось справдився її сон. Вона згадала ножі в череві, що різали й вивертали плоть назовні, зсудомилася, ногами відкинула простирадла і впала на підлогу, важко дихаючи — гола, скривавлена і нажахана понад усе.
Та стоячи на підлозі на карачках, вона раптом все зрозуміла.
— Ні, благаю, — заскиглила Санса, — благаю, ні-ні-ні!
Вона не хотіла, щоб це сталося — тільки не зараз і не тут, не зараз, не зараз, не зараз…
Її охопило безумство. Вчепившись у стовпчик ліжка, вона зіп’ялася на ноги, дісталася балійки з водою і вимилася між ніг, прибравши усе липке. Вода в балійці зачервонілася; якщо її побачить покоївка, то всі знатимуть… А тоді Санса згадала про простирадла, ринула назад до ліжка і з жахом витріщилася на темно-червону пляму, яка чітко проказувала, що тут сталося. В голові стугоніла єдина думка: треба позбавитися слідів, бо інакше вони побачать. Їм не можна бачити, бо її примусять вийти заміж за Джофрі та злягтися з ним.
Схопивши ножа, Санса порізала простирадло і видалила з середини пляму. «І що я скажу, якщо мене спитають про дірку?» Сльози потекли обличчям; вона зірвала з ліжка зіпсоване простирадло, а разом з ним і заплямовану ковдру. «Їх треба спалити.» Санса зібгала сліди злочину в оберемок, запхала у комин, полила олією з кенкета при ліжку і запалила. Та зразу ж зрозуміла, що кров просякла крізь простирадло у перину. Її вона теж зібгала, проте перина була значно більша і важча. Санса спромоглася запхати у вогонь тільки половину. Вона стояла на колінах і боролася зі своєю постіллю, поки навколо неї в опочивальні клубочилися хмари щільного сірого диму, як раптом двері відчинилися, і Санса почула, як зойкнула покоївка.