«Якщо він і зляканий, то добре приховує», подумала Кетлін.
— Людина, скута по руках та ногах, мусила б краще добирати слова, що виходять з її вуст, пане. Я не на те прийшла, щоб слухати ваші погрози.
— Не на те? То напевне, на те, аби зазіхнути на мене тілесно? Кажуть, скорботні вдовиці дуже сумують у своїх порожніх ліжках. Ми, Королегвардія, присягаємося дружин не брати, але трохи втішити вас я не відмовлюся. Треба, то й треба. Наливайте вина, скидайте платтячко, і подивимося, чи я досі на щось здатний.
Кетлін витріщилася на нього з відразою. Чи був колись на світі чоловік одночасно такий вродливий і такий ниций?
— Якби ви це сказали в присутності мого сина, він би вас убив!
— Тільки якби лишив оці іграшки на мені. — Хайме Ланістер забрязкотів кайданами. — Ми ж обоє знаємо, що малий боїться зустріти мене у двобої.
— Мій син ще молодий, але ви дуже помиляєтеся, коли вважаєте його дурним. Щось ви не були такі швидкі на виклики, коли мали при собі військо.
— А чи старі Королі Зими теж ховалися за мамчиними спідницями?
— Мені починає набридати, пане. Я мушу знати певні речі.
— Навіщо мені вам щось казати?
— Щоб урятувати собі життя.
— Гадаєте, я боюся смерті? — Думка, здавалося, його розважила.
— А мусили б. Ваші злочини здобули вам почесне місце у найглибшому та найстрашнішому з семи пеклів. Якщо боги судять правим судом.
— Які ще боги, пані Кетлін? Оті дерева, яким молився ваш чоловік? Чим, прошу пані, вони прислужилися князеві Едарду, коли моя сестра стинала йому голову? — Хайме гигикнув. — Якщо боги існують, то чому ж у світі стільки болю та несправедливості?
— З-за таких людей, як ви.
— Немає таких людей, як я. Є лише один я.
«Нічого, крім нахабства, гонору та порожньої хоробрості божевільного. Я марную тут час і сили. Якщо й була в ньому колись іскра честі, то давно згасла.»
— Не бажаєте зі мною говорити, то й гаразд. Пийте це вино, пане, або лийте у нього — мені байдуже.
Кетлін вже торкнулася дверей, коли почула ззаду:
— Пані Старк!
Вона обернулася і чекала.
— У цій вогкій дірі усе іржавіє, — мовив Хайме. — Навіть лицарська чемність. Лишіться, і матимете відповіді… хоч і не задарма.
«Та він геть безсоромний!»
— Бранці не призначають ціну.
— Моя ціна досить скромна і вас не обтяжить. Ваш ключник нічого мені не розповідає, самі лише гидкі побрехеньки. Та й брехати як слід не вміє. Одного дня каже, що Серсею схопили і оббілували, а другого — що то оббілували батька. Відповісте на мої питання — то й я відповім на ваші.
— Правдиво?
— А вам правда потрібна? Обережніше, ласкава пані. Тиріон, бува, казав, що люди часто прикидаються голодними до правди, але щойно її скуштують, як починають крутити носом.
— Мені стане сили витримати все, що ви скажете.
— Воля ваша. Та спершу… будьте ласкаві, вина. Горлянка геть висохла.
Кетлін повісила ліхтаря на двері й підсунула ближче кухля з глеком. Перш ніж ковтнути, Хайме побовтав вино у роті.
— Кисла гидота, — мовив він нарешті, — але наразі згодиться.
Він відкинувся спиною на стіну, підтяг коліна до грудей і підняв до неї погляд.
— Ваше перше питання, пані Кетлін?
Не знаючи, скільки ще гратиметься ця гра, Кетлін часу не марнувала.
— Чи є ви справжнім батьком Джофрі?
— Ви б не питали, якби вже не знали.
— Я хочу почути з ваших власних вуст.
Він здвигнув плечима.
— Так, Джофрі уродився від мене. Гадаю, і решта Серсеїного виводку теж.
— Тобто ви зізнаєтеся, що були коханцем сестри?
— Я завжди кохав свою сестру. А ви тепер винні мені два питання. Чи всі мої родичі живі?
— Мені казали, що пана Стафорда Ланістера вбито при Волоброді.
Хайме навіть оком не зморгнув.
— То дядечка Бевзя більше немає. Так його кликала моя сестра. Ні, мене цікавлять лише Серсея і Тиріон. А ще мій панотець.
— Усі троє живі. — «З ласки божої, ненадовго.»
Хайме випив ще вина.
— Питайте далі.
Кетлін схвилювалася. Чи зважиться він правдиво відповісти на наступне питання, а чи боягузливо збреше?
— Як сталося, що мій Бран впав з башти?
— Я викинув його з вікна.
На мить вона втратила мову від легкості зізнання. «Якби я мала ножа, то тут-таки б його і зарізала», подумала вона, але згадала про дівчат. Крізь стиснуте горло Кетлін вичавила з себе:
— Ви ж були лицарем, обітували захищати слабких та невинних…
— Він був досить слабкий, та не надто невинний. Бо шпигував за нами.
— Бран ніколи ні за ким не шпигував.
— То винуватьте ваших безцінних богів, які привели хлопчину до нашого вікна і показали трохи того, чого не варто було бачити.
— Винуватити богів? — не вірячи вухам, перепитала вона. — Його викинула ваша рука. Ви хотіли його смерті.
Тихо теленькнули кайдани.
— Я рідко кидаю дітей з башти, щоб зміцнити їм здоров’я. Так, я хотів його смерті.
— А коли смерть не прийшла, ви зрозуміли, що небезпека для вас дедалі зростає, і дали калиту срібла горлорізові, щоб Бран ніколи не прокинувся.
— Та невже? — Хайме підняв кухля і зробив довгий ковток. — Не заперечуватиму, ми про це балакали. Але ж ви сиділи коло малого день і ніч, його часто відвідував ваш маестер та князь Едард, стерегла сторожа і навіть ті кляті лютововки… я мусив би вирізати пів-Зимосічі, щоб до нього дістатися. Але навіщо було трудитися, коли хлоп’я вже й саме збиралося на той світ?
— Якщо ви мені брешете, то гру скінчено. — Кетлін витягла вперед руки, показуючи бранцеві пальці та долоні. — Ці рубці подарував мені чоловік, що прийшов врізати Бранові горлянку. Ви присягаєтеся, що ніяк не пов’язані з ним?
— Клянуся честю Ланістера.
— Ваша честь Ланістера варта меншого, ніж оце!
Вона пхнула ногою погане цебро. Смердюча бура юшка потекла підлогою цюпи, всотуючись у солому.
Хайме Ланістер відсунувся від калюжі, скільки дозволяли кайдани.
— Може, я справді маю гівно замість честі, заперечувати не буду. Але ще ніколи не наймав чужинця, щоб той за мене вбивав. Вірте чи ні, пані Старк, але якби я бажав вашому Бранові смерті, то зарізав би його сам.
«Ласка божа, та він каже цілком щиро!»
— Якщо ви не надсилали вбивцю, то це зробила ваша сестра.
— Якби так, то я б знав. Серсея не має від мене таємниць.
— Тоді Біс.
— Тиріон невинніший за вашого Брана. Він не лазив нічиїми вікнами і ні за ким не шпигував.
— Тоді чому вбивця мав при собі його кинджала?
— Якого саме кинджала?
— Отакого завдовжки, — показала вона долонями, — простого на вигляд, проте мистецької роботи, з клинком валірійського булату і руків’ям драконової кістки. Ваш брат виграв його в пана Баеліша на турнірі в день іменин принца Джофрі.
Ланістер налив, випив, налив ще і втупився у кухля.
— Це вино стає дедалі смачніше з кожним ковтком. Хто б міг таке уявити? А я тепер пригадую той кинджал, як ви його описали. Кажете, він його виграв? Як саме?
— Поставив на вас проти Лицаря Квітів у кінному герці. — Але щойно Кетлін це вимовила, як зрозуміла, що каже щось не те. — Е ні… може, навпаки?
— Тиріон на герцях завжди ставив на мене, — відказав Хайме. — Але того дня пан Лорас зсадив мене з сідла. Випадково зсадив, прошу зазначити — я просто злегковажив на малого. Але то байдуже. Що б там не ставив мій братик, він те програв… але кинджал справді перейшов з одних рук до інших, я тепер пригадую. Роберт вимахував ним переді мною того самого вечора на учті. Його милість любив присолювати мої рани, особливо напідпитку. А чи бував він колись не напідпитку?
Кетлін згадала, що Тиріон Ланістер казав приблизно те саме, поки вони їхали крізь Місячні гори. Тоді вона відмовлялася йому вірити, бо ж Петир клявся у іншому. Той Петир, який був їй майже як брат. Петир, такий закоханий у неї, що бився у двобої за її руку… і все-таки, якщо Хайме і Тиріон розповідають одне й те саме, то що ж це виходить? Адже брати не бачилися один з одним, відколи виїхали з Зимосічі більше як рік тому.