— Яка жалюгідна домівка, — вимовив він.
— Та я майже в такій самій народився, — оголосив Скорботний Ед. — Щасливі, безтурботні роки. Халепа почалася пізніше.
Один з кутів хати займала суха солом’яна підстилка. Ед зиркнув на неї з жагою в очах.
— Усе золото Кастерлі-на-Скелі віддав би, щоб знову переночувати на постелі.
— Хіба оце постіль?
— Якщо вона м’якша за голу землю і має над собою дах, то це постіль. — Скорботний Ед нюхнув повітря. — Гноєм смердить.
Сморід був дуже слабкий.
— Старим гноєм, — зазначив Джон. Здавалося, в хаті вже досить довго ніхто не жив. Ставши на коліна, він пошукав у соломі руками чогось захованого, тоді обійшов круг стін. На все те пішло небагато часу. — Тут нічого нема.
Іншого він і не чекав. Білодерево було вже четверте село, яке вони проминали дорогою; в усіх робилося те саме. Людей — нікого, всі втекли разом з вбогим майном і тваринами, яких тримали. В жодному селі не було ознак нападу чи бою. Вони просто… спорожніли.
— Як гадаєш, що з ними сталося? — спитав Джон.
— Щось гірше, ніж можна собі уявити, — припустив Скорботний Ед. — Ну, я може й уявив би, та краще не буду. Якщо вже ідеш навпростець до якогось жахливого кінця, то хоч не думай про нього заздалегідь.
Коли вони вийшли з хати, двоє хортів саме рознюхували навколо дверей. Інші собаки нишпорили селом. Чет гучно шпетив їх на всю губу повним люті голосом; здавалося, лють ніколи його не полишала. Світло, що падало крізь червоне листя йому на обличчя, запалило чиряки ще яскравішим вогнем, аніж зазвичай. Коли він побачив Джона, то звузив очі; великої любові між ними двома не водилося.
Інші хати теж не розкрили ніяких страшних таємниць.
— Пішли! — каркнув Мормонтів крук, злетів на оберіг-дерево і всівся над головами. — Пішли, пішли, пішли!
— Дичаки жили у Білодереві ще рік тому. — Торен Рідколіс більше скидався на вельможу, ніж сам Мормонт, бо мав на собі тьмяно-блискучу чорну кольчугу пана Яремії Рикера і його карбованого панцира. Важка опанча, багато підбита соболями, застібалася срібними схрещеними молотами Рикерів. Колись все те належало панові Яремії… але життя його забрав упир, а Нічна Варта не гаяла нічого цінного після померлих.
— Рік тому на троні панував Роберт, а у державі — мир, — зазначив Ярман Парогач, дебелий неквапливий чолов’яга, що в цьому поході очолював сторожові роз’їзди. — За рік багато чого може змінитися.
— Одне лишилося тим самим, — заперечив пан Маладор Кляск. — Що менше дичаків, то менше клопоту. Я за ними не журитимуся, хай там що з ними сталося. Усі вони — наскочники та горлорізи, хай їх лихо вхопить.
Джон почув згори шурхіт червоного листя. Дві гілки відхилилися, і між ними він побачив маленького чоловічка, що ліз деревом вправніше за білку. Бедвик мав зросту не більше ніж п’ять стоп, та вік його видавали сиві пасма у волоссі. Інші розвідники кликали його Велетнем. Він всівся у розвилці дерева просто в них над головами і гукнув:
— На півночі видно якусь воду. Може, озеро. На заході кілька крем’яних пагорбів, не надто високих. Більше нічого не видно, панове.
— Може, станемо тут табором на ніч? — спитав Рідколіс.
Старий Ведмідь зиркнув угору, шукаючи клаптика неба серед блідого гілля та червоного листя оберіг-дерева.
— Ні, — відповів він. — Велетню, скільки нам лишилося денного світла?
— Три години, пане воєводо.
— Рушимо далі на північ, — вирішив Мормонт. — Якщо дістанемося того озера, станемо табором на його березі. Може, трохи риби зловимо. Джоне, принеси папір — давно вже час написати маестрові Аемону.
Джон розшукав у своїх саквах пергамен, перо та чорнило і приніс їх князеві-воєводі. «У Білодереві», нашкрябав Мормонт. «Четверте село. Усі порожні. Дичаки зникли.»
— Знайди Тарлі та простеж, щоб він оце відіслав, — мовив воєвода, передаючи листа Джонові. А тоді свиснув, підкликаючи крука. Той злетів донизу і сів на голову коневі.
— Зерна, — каркнув крук, схиливши голову. Кінь заіржав.
Джон видерся на свого бахмута, розвернув його і потрусив геть. Вояки Нічної Варти розташувалися за межами тіні, що кидало величезне оберіг-дерево, під іншими, меншими деревами: порали коней, жували смужки солонини, відливали зайву воду, чухалися, базікали один з одним. Коли надійшов наказ рушати далі, балачки замовкли, і всі знову посідали в сідла. Першими їхали розвідники Ярмана Парогача; саму валку очолював передовий загін на чолі з Тореном Рідколісом. Далі їхав Старий Ведмідь з головними силами, пан Маладор Кляск із обозом та в’ючаками, а за ними пан Отин Вивір з позаднім сторожовим загоном. Разом їх було дві сотні, та ще стільки ж з половиною коней.
Вдень вони рухалися звірячими стежками та річищами — «розвідницькими шляхами», що заводили їх дедалі глибше у пущу, світ листя, гілля і коренів. На ніч загін ставав табором під зоряним небом, споглядаючи комету. Чорні братчики виїхали з замку Чорного у доброму гуморі, з жартами і байками, та останнім часом похмура тиша великої пущі загасила їхні веселощі. Жартували вони дедалі рідше, а визвірялися один на одного — дедалі частіше. Ніхто не зізнавався, що боїться — зрештою, тут зібралися воїни Нічної Варти — але Джон відчував загальну непевність. Чотири порожні села, жодного дичака, і навіть звірі кудись порозбігалися. Страхолюдна пуща ніколи ще не здавалася страхолюднішою в своїй порожнечі — це визнавали навіть найстаріші розвідники.
Дорогою Джон стяг рукавицю, аби обвіяти повітрям обпечені пальці. «Бридке видовисько.» Раптом він згадав, як раніше куйовдив Ар’їне волосся. Волосся своєї тонесенької, як гілочка, сестрички. Джон стривожився, як там вона ся має, і засумував від думки, що може ніколи вже не скуйовдити її голову знову. А тоді почав згинати та розгинати пальці, вправляючи руку, аби стала гнучкіша. Адже якщо лишити мечеву руку задублою та незграбною, то можна не вийти з бою живим. Без меча за Стіною довго не протягнеш.
Джон знайшов Семвела Тарлі поруч з іншими шафарями. Він саме напував коней; під його провід було віддано троє: його власний та два в’ючаки, на кожному з яких їхала велика, плетена з дроту та верби клітка з круками. Круки заплескали крилами при наближенні Джона і заверещали на нього крізь грати. Деякі крики підозріло нагадували людські слова.
— Ти вчиш їх говорити, абощо? — запитав він Сема.
— Так, кількох слів. Троє вже можуть сказати «сніг».
— Так вони ще й моє прізвище вимовлять, — вишкірився Джон, — хоча навряд братчикам буде втішно зайвий раз його чути.
Північні сніговії часто означали для людей смерть.
— Чи знайшлося щось важливе у Білодереві?
— Кістки, попіл та порожні хатини. — Джон віддав Семові сувійчик пергамену. — Старий Ведмідь хоче відіслати Аемонові звістку.
Сем вийняв з однієї клітки птаха, попестив йому пір’я, прив’язав листа і сказав до нього:
— Тепер лети додому, сміливцю. Додому.
Крук каркнув у відповідь щось нерозбірливе, і Сем підкинув його в повітря. Крук заплескав крилами і злетів у небо крізь гілля дерев.
— Якби ж отак узяти та на ньому полетіти назад…
— Ти й досі своєї співаєш?!
— Ну, — відповів Сем, — так, але… я вже не такий зляканий, як раніше, справді. Першої ночі, щойно хтось піде у кущі відлити, мені здавалося, що то дичак підкрадається, аби мені горлянку перетнути. Я боявся, що як заплющу очі, то вже їх не розплющу, але… ну… зрештою ранок все-таки настав.
Сем спромігся на млявеньку посмішку.
— Може, я й боягуз, та не зовсім дурний. Я понабивав і понатирав болячок, спина мені скніє від їзди верхи та спання на землі, але боятися я вже майже припинив. Подивись-но. — Він простягнув руку, аби Джон побачив, що вона зовсім не труситься. — Я тут мапи малюю.
«Дивний цей світ», подумав Джон. «Зі Стіни вийшло дві сотні хоробрих братів, а єдиний з них, хто не лякається дедалі більше з кожним днем — Сем. Той Сем, який сам себе визнав боягузом.»
— Ми ще зробимо з тебе розвідника, — пожартував він. — Ти ще сам запрагнеш виїжджати у передові роз’їзди, як Грен. Побалакати про тебе зі Старим Ведмедем?