— Здається, пане Родріку, добра пані ставиться до вас прихильно.
Пан Родрік прочистив горлянку і почепив збентежену мину.
— Вона така сумна і занепокоєна, — зазначив Бран.
Пан Родрік кивнув.
— Так, сумна, добра і шляхетна, а як для жінки її років, ще й на вроду непогана, хоч і прибіднюється. Та все ж вона складає небезпеку для держави твого брата.
— Небезпеку?! — безмежно здивувався Бран.
Відповів йому маестер Лювин.
— На землю Роголісів немає прямого спадкоємця, а тому знайдеться багато зазіхальників. Толгарти, Кремінці та Карстарки пов’язані з домом Роголіс з жіночого боку, а Гловери виховують у Жбирі-в-Пущі байстрюка князя Гариса. В Жахокромі, скільки я знаю, родичів Роголісів немає, але ж землі їхні лежать поруч, а Руз Болтон не звик випускати з рук те, до чого може дотягнутися.
Пан Родрік смикнув себе за баки.
— В таких випадках належного чоловіка для пані мусить знайти її зверхній володар.
— А чому б вам з нею не одружитися? — спитав Бран. — Вона вам подобається, та й Беті краще мати якусь неньку.
Старий лицар поклав руку на Бранове плече.
— Ви добрі до мене, мій принце, але ж я простий лицар, ще й застарий для такого шлюбу. Під моїм захистом її дідицтво протримається хіба що кілька років. Щойно я помру, як пані Роголіс опиниться в тому самому болоті, де й була, а з нею заразом в халепу втрапить і Бета.
— Тоді хай її спадкоємцем стане байстрюк пана Роголіса, — сказав Бран, а сам згадав свого зведенюка Джона.
На це пан Родрік відповів:
— З того втішилися б Гловери, а ще, може, тінь старого пана Роголіса. Але пані Роголіс навряд чи схвалила б такий задум. Хлопець їй навіть не родич.
— І все ж, — мовив маестер Лювин, — ми мусимо розглянути і таку можливість. Як каже сама пані Донелла, її плідні роки вже минули. Якщо не той байстрюк, тоді хто?
— Чи не вибачите мені? — Бран чув, як у дворі внизу дзвенять мечами зброєносці, як криця брязкає на криці.
— Воля ваша, мій принце, — мовив пан Родрік. — Ви добре впоралися.
Бран зашарівся від втіхи. Може, бути князем не так нудно, як він боявся. Пані Роголіс виклала свою справу значно швидше, ніж князь Мандерлі, а тому Бран мав ще кілька годин денного світла, щоб відвідати Літа. Він ходив до вовка щодня і сидів з ним стільки, скільки дозволяли пан Родрік та маестер.
Щойно Ходор увійшов до божегаю, як з-під дубу виник Літо, мовби чекав на їхню появу. Бран побачив, що з підліску спостерігає за ними ще одна постать — худорлява та чорна.
— Кудлаю! — покликав він. — Сюди, Кудлаю! До мене!
Але Ріконів вовк зник так само швидко, як і з’явився.
Ходор знав, яке місце в гаю Бран любить найбільше, і тому поніс його до берега ставка під розлоге гілля серце-дерева, де зазвичай навколішки молився князь Едард. Коли вони наблизилися до ставка, то побачили на поверхні кучері, від яких віддзеркалення оберіг-дерева тремтіло й танцювало. Але ж вітру не було, і Бран на мить спантеличився.
Зненацька зі ставку виникла з плюскотом Оша — так раптово, що навіть Літо відскочив назад і загарчав. Ходор теж відстрибнув і жалібно застогнав: «Ходор, Ходор!», аж Бран змушений був поплескати його по плечі, щоб заспокоїти.
— Як ти там плаваєш? — спитав він Ошу. — Хіба тобі не холодно?
— Немовлям я смоктала бурульки, малий. Холод мені до смаку. — Оша підпливла до каменів і встала, капотячи водою. Вона була гола, шкіра вкрилася сиротами. Літо підібрався ближче, аби обнюхати її. — Я хотіла намацати дно.
— Не знав, що там є дно.
— Мо’, й нема. — Вона вишкірилася. — Чого очі вирячив, малий? Голої жінки ніколи не бачив?
— От і бачив. — Бран ходив до лазні з сестрами сотні разів, а у гарячих ставках помічав замкових служниць. Але Оша від них відрізнялася; вона була вся тверда і гостра там, де інші жінки — м’які та округлі. Ноги скидалися на плетиво міцних жил, а груди — на два пласкі порожні гамани. — На тобі стільки рубців.
— І кожен тяжко дістався. — Вона підняла свою буру сорочку, струсила з неї листя і натягла через голову.
— У боях з велетнями?! — Оша казала, що за Стіною досі є велетні. «Колись, може, і я побачу хоч одного.»
— У боях з людьми. — Вона підперезалася мотузяним очкуром. — З чорними гайворонами, поміж інших. Одного собі навіть убила.
Сказавши це, жінка струснула волоссям. Від часу її появи у Зимосічі воно відросло і тепер висіло нижче вух. Та й уся вона трохи пом’якшала від того дня, коли спробувала пограбувати та вбити його у вовчій пущі.
— У кухні сьогодні теревенили про тебе та отих Фреїв.
— Хто? І що саме казали?
Оша кисло всміхнулася.
— Що коли з велетня кепкує шмаркач, а захищати його мусить каліка, то світ геть з’їхав з глузду.
— Ходор і не знав, що з нього кепкують, — заперечив Бран. — А битися він не вміє, бо ніколи нікого не бив.
Бран пригадав, що коли був малий, то якось пішов з матір’ю та септою Морданою на базар. Ходора взяли, щоб ніс кошики з купленим добром, але він відійшов геть і загубився. Знайшли його у провулку, де якісь хлопчаки тицяли у велетня палицями. «Ходор!», кричав він, зіщулившись та затуляючись руками, але навіть пальця не підняв супроти своїх мучителів.
— Септон Чайл каже, що душа в нього сумирна.
— Еге ж, — кивнула Оша, — а руки такі, що як йому заманеться, то й людині голову відірвуть. Та навіть такому краще не обертатися спиною до того Вальдера. Ані йому, ані тобі. Той більший, якого кличуть Малим — здається мені, правильно його кличуть. На зріст великий, а на совість — малий, ще й підлий до останньої кістки.
— Він не насмілиться скривдити мене. Базікати хай базікає, але Літа він боїться.
— То може, не такий тупий, яким здається. — Оша завжди стереглася лютововків. Того дня, коли її взяли в полон, Літо і Сірий Вітер пошматували трьох дичаків у криваве лахміття, не спитавши допомоги. — А може, ще гірший. Тоді напевне чекай біди.
Вона підв’язала волосся.
— Ти бачив нові вовчі сни?
— Ні. — Про сни він говорити не бажав.
— Принцові личить брехати вправніше! — засміялася Оша. — Та нехай, твої сни — то твій клопіт. А мій клопіт — на кухні. Краще піду, поки Гейдж не почав волати і вимахувати своєю дерев’яною ложкою. З вашого дозволу, пане принце.
«Дарма вона згадала про вовчі сни», думав Бран, поки Ходор ніс його сходами до опочивальні. Він боровся зі сном, скільки міг, але зрештою його зморило, як завжди. Цієї ночі йому наснився божегай, що дивився на нього темними й глибокими червоними очима, кликав до себе скривленим дерев’яним ротом; з блідих гілок злетів, плескаючи крилами, триокий гайворон, клюнув у обличчя і заверещав його ім’я голосом, гострішим за клинок.
Збудив його звук рогу. Бран перевернувся на бік, радіючи з того, що сон скінчився. Він почув іржання коней і хвацькі вигуки. Приїхали нові гості — ще й, здається, добряче напідпитку. Вхопившись за пруття, він перетяг себе з ліжка до лави коло вікна. На корогві маяв велетень у розірваних кайданах — значить, прибули Умбери з північно-східного краю за річкою Остань.
Наступного дня двоє з них з’явилися до прийому. То були дядьки Великоджона — галасливі, задерикуваті, хоча вже в літах, з бородами такими ж білими, як кожухи з ведмежих шкур, що їх вони мали на плечах. Колись гайворон видлубав Морзові око, бо сплутав з мертв’яком, і тепер Морз носив шматок драконоскла в порожній очниці. Стара Мамка розповідала, що Морз Умбер вхопив того гайворона у кулака і відкусив йому голову. І від того часу отримав прізвисько Гавин Харч. А от за віщо Морзового кощавого брата Готера кликали Хвойдорізом — про те навіть Стара Мамка зберігала глухе мовчання.
Щойно усі всілися, як Морз попрохав дозволу одружитися з пані Роголіс.
— Усі знають напевне, що наш Великоджон — сильна права рука Молодого Вовка. Хто ж краще зможе захистити землю вдовиці, ніж Умбер? І не аби який Умбер, а я!
— Пані Донелла досі в жалобі, — відповів маестер Лювин.
— А я маю добрі ліки від її горя. У своїх волохатих штанях! — зареготав Морз. Пан Родрік гречно йому подякував і пообіцяв подати справу на розгляд самої пані та їхнього короля.