— І щодня під його корогви збігається дедалі більше людей. Кажуть, він вже має під рукою сто тисяч вояків.
— Якщо раптом не перебільшують.
— За ним іде вся сила Штормоламу та Вирію, дурнику! — спалахнула Серсея. — Усі значкові пани Тирелів, за винятком хіба що Рожвинів, за яких ти мусиш дякувати мені! Поки в мене у заручниках сидять його недолугі близнюки, князь Пакстер не зрушить дупу зі свого Вертограду, ще й вважатиме, що йому пощастило викрутитися.
— Який жаль, що ти впустила між пальців Лицаря Квітів. І все ж Ренлі, окрім нас, має багато іншого клопоту. Наш батько у Гаренголі, Робб Старк у Водоплині… на його місці я б чинив так само. Просувався б потроху, показував би усій державі свою силу, видивлявся, вичікував. Хай мої вороги пнуться, а я собі посиджу. Якщо Старк розіб’є нас, то південь сам впаде до рук Ренлі, наче збите божим вітром з гілки яблучко, а він і жодного вояка не втратить. А якщо станеться навпаки, то він нападе на наше військо, послаблене боями.
Але Серсея не вгамовувалася.
— Примусь батька привести військо до Король-Берега!
«Тільки для того, щоб ти почувалася безпечніше? Іншого зиску від нього тут не буде.»
— Коли це я міг до чогось примусити нашого батька?
Вона пропустила його запитання повз вуха.
— І коли ти нарешті зберешся звільнити Хайме? Він вартий сотні таких, як ти!
Тиріон лукаво вишкірився.
— Тільки не кажи пані Старк, благаю тебе. Ми ж не маємо сотню таких, як я, на обмін.
— Батько, мабуть, з глузду з’їхав, коли прислав тебе. Від тебе немає жодної користі, сама лише шкода!
Королева смикнула повід, закружляла кобилою і швидкою ристю виїхала з брами, розвіваючи горностаєвою накидкою. Супровід поспішив слідом.
Насправді ж Ренлі Баратеон і наполовину так не лякав Тиріона, як його брат Станіс. Ренлі був улюбленець простого люду, але ніколи ще не водив військо на війну. Станіс був геть інший: суворий, невблаганний, непохитний. Якби ж знати, що там діється на Дракон-Камені… але жоден з рибалок, яких Тиріон винайняв шпигувати за островом, не повернувся, і навіть підглядачі, яких євнух, за його словами, мав серед Станісової чаді, зберігали зловісне мовчання. У виду берегів, проте, бачили смугасті короби лисенійських бойових галер, а з Миру Варисові шепотинники доповідали, що на Дракон-Камені наймають на службу тамтешніх охочих капітанів. «Якщо Станіс вдарить морем, а його брат Ренлі одночасно підступить до брами з суходолу, то скоро вони вдягнуть голову Джофрі на шпичку над ворітьми. А ще гірше — і мою поряд з його.» То була прикра думка. Час йому поміркувати, як безпечно вивезти Шаю з міста, поки не сталося найгірше.
Коло дверей світлиці стояв Подрік Пейн, вивчаючи підлогу.
— Він усередині, — повідомив зброєносець Тиріоновій поясній пряжці. — У вашій світлиці. Ласкавий пане. Даруйте.
Тиріон зітхнув.
— Ану подивись на мене, Поде. Я ніяковію, коли ти розмовляєш з моїм прутнем; він тобі не відповість, вір мені. То хто там у мене в світлиці?
— Пан Мізинець. — Подрік спромігся на швидкий погляд у обличчя хазяїна, потім поспіхом зронив очі додолу. — Тобто пан Петир. Пан Баеліш. Коронний підскарбій.
— Ти вже нарахував мені цілий натовп.
Малий відсахнувся, наче його вдарили, і Тиріона штрикнуло недоладне відчуття провини.
Пан Петир сидів на лаві коло вікна, такий собі недбало-вишуканий у жупані сливового кольору та жовтій єдвабовій накидці; одна рука у рукавичці лежала на коліні.
— Король, озброївшись арбалетом, воює з зайцями. Зайці перемагають. Ходіть-но подивіться.
Тиріонові довелося стати навшпиньки, щоб подивитися. Внизу на землі лежав мертвий заєць; ще один, смикаючи вухами, мав ось-ось померти від стріли в боці. По втоптаній землі двору були розкидані, наче солома вітром, випущені стріли.
— Давай! — закричав Джоф. Ловчий відпустив зайця, якого тримав, і той застрибав геть. Джофрі смикнув спуск арбалета і промазав на аршин мимо цілі. Заєць став на задні лапи й поворушив носом у бік короля. Джоф вилаявся і став крутити коливорота, щоб знову натягнути тятиву, але тваринка зникла ще до того, як він наклав стрілу.
— Ще одного!
Ловчий потягся до хатки. Наступний заєць бурим розчерком майнув проти каміння стіни; Джофрі поспіхом вистрілив і трохи не поцілив пана Престона в чоловічі місця.
Мізинець відвернувся.
— Хлопче, ти любиш тушкованих зайців? — запитав він в Подріка Пейна.
Под втупився у чоботи гостя — мистецької роботи, червоного сап’яну, з вишуканим чорним тисненням.
— Їсти, ласкавий пане?
— Вкладай свої гроші у горщики та макітри, — порадив Мізинець. — Зайці скоро переповнять замок, і ми їстимемо їх тричі на день.
— Краще вже щури на рожні, — відповів Тиріон. — Залиш нас, Поде. Якщо тільки пан Петир не бажає чимось почастуватися.
— Дякую, нічого не треба. — Мізинець блиснув своєю глузливою посмішкою. — Як кажуть люди, вип’єш з карликом — прокинешся на Стіні. А чорний одяг погано пасує до мого хворобливо-блідого обличчя.
«Не бійтеся, мосьпане», подумав Тиріон, «вас я бережу не для Стіни».
Він всівся у високе крісло, закладене подушками, і мовив.
— Ви сьогодні надзвичайно вишукано вдягнені, пане мій.
— Ви раните мої почуття. Я ж бо намагаюся вдягатися вишукано щодня.
— І жупан зовсім новий, так?
— Саме так. Ви дуже спостережливі.
— Сливовий і жовтий. Це часом не кольори вашого дому?
— О ні. Яка нудота — день у день вдягати одні й ті самі кольори. Мені таке не до смаку.
— І кинджал ви маєте прегарний.
— Справді?
В Мізинцевих очах промайнула лукавинка. Він витяг кинджала і недбало оглянув його, наче раніше не бачив.
— Валірійського булату, з руків’ям драконячої кістки. Але простий, без прикрас. Якщо вам до вподоби, то він ваш.
— Мій? — Тиріон кинув на нього довгий погляд. — О ні. Тільки не мій.
«Він знає, підле створіння. Геть усе знає. І знає, що я знаю, і впевнений, що я його не чіпатиму.»
Якщо хтось колись і вдягав обладунок із золота, то це Петир Баеліш, а зовсім не Хайме Ланістер. Знаменитий панцир Хайме був зроблений усього лише з визолоченої криці. Що ж до Мізинця… Те, що Тиріон останнім часом дізнався про цього гречного та привітного пана, непокоїло його дедалі більше.
Десять років тому Джон Арин дав йому якусь дрібну посаду на митниці, де князь Петир скоро відзначився тим, що приніс до казни втричі більше мита, ніж інші королівські збирачі. Король Роберт ніколи не скупився на витрати. Така людина, як Петир Баеліш, що могла потерти два золоті дракони один об інший і породити третього, виявилася безцінною для королівського Правиці. Мізинець злетів угору стрімко, наче випущена з лука стріла. Через три роки після прибуття до двору він уже служив коронним підскарбієм і сидів у малій раді; доходи корони збільшилися удесятеро від часів його менш щасливого попередника… щоправда, борги корони теж чомусь стрімко зростали. Ніхто не вмів так вправно жонглювати грошима, як Петир Баеліш.
О так, хитромудрості йому не бракувало. Він не просто збирав золото і складав до сховища, ні. Він платив по королівських боргах розписками, а королівське золото пускав у діло. Він купував хури, крамниці, майстерні, кораблі, будинки. Він купував збіжжя, коли його було вдосталь, і продавав хліб, коли того бракувало. Він купував вовну на півночі, льон — на півдні, мереживо — у Лисі; складав, перевозив, фарбував, продавав. Золоті дракони плодилися і множилися, а Мізинець давав їх у борг і повертав додому з налупленими дитинчатами.
А тим часом на всі посади потроху всідалися його люди. Усі четверо коронних ключників були його. Коронний рахівник і коронний ваговик були обрані й призначені ним. Очільники усіх трьох монетних дворів, портові наглядачі, відкупники податків, митники, скупники вовни, збирачі чиншу, підкоморії, винні акцизники… з кожних десяти дев’ятеро були Мізинцеві. Роду вони найчастіше були не надто високого: купецькі сини, дрібні паничі, а коли й іноземці. Та судячи з плодів їхньої праці, далеко здібніші, ніж їхні шляхетні попередники.