Якби ж хтось міг підказати, що їй робити. Вона сумувала за септою Морданою, а ще більше — за Джейною Пул, найвірнішою своєю подружкою. Септі вкоротили голову за той самий злочин, що й іншим: за вірну службу дому Старк. А що сталося з Джейною — про те Санса не знала. Джейна зникла з її кімнати трохи згодом, і відтоді про неї ніхто не згадував. Санса намагалася не думати про них надто часто, але інколи спогади накочувалися непроханими, і тоді важко було стримати сльози. Подеколи Санса сумувала навіть за сестрою. Дотепер Ар’я мала вже дістатися Зимосічі, шити й танцювати у безпеці рідної домівки, грати з Браном та малим Ріконом, ба навіть їздити верхи крізь зимівник навколо замку. Сансі дозволяли їздити верхи, але тільки у замковому дворі, а трусити весь час колом швидко набридне кожному.
Так і не закунявши, вона раптом почула якийсь галас — спершу далекий, а тоді дедалі гучніший. Багато голосів волали щось разом, але слів вона не розчула. Ще там стукотіли копита коней, тупотіли людські ноги, очільники вигукували накази. Санса підібралася до вікна і побачила, що муром біжать люди зі списами та смолоскипами. «Йди вже до ліжка», наказала собі Санса, «то не твій клопіт, а якась нова халепа з міста». Біля колодязів останнім часом пліткували, що в місті неспокійно. Людей дедалі прибуває, бо вони тікають від війни, і багатьом з них нема чим жити, окрім грабунку та різанини. «Та йди вже спати, годі тобі».
Але глянувши ще раз, вона не побачила білого лицаря. Міст через сухий рів був опущений, але ніким не охоронявся.
Не вагаючись, Санса обернулася і кинулася до шафи з одежею. «Що ж це я роблю?», питала вона себе, поспіхом вдягаючись. «Божевілля, та й годі.» На зовнішньому мурі виднілося світло безлічі смолоскипів. Чи не Станіс та Ренлі з’явилися нарешті, аби вбити Джофрі й забрати собі престол свого брата? Але ж в такому разі варта підняла б моста й відрізала Маегорів Острог від зовнішнього замку. Санса накинула на плечі простого сірого кобеняка і вхопила ножа, яким зазвичай різала м’ясиво. «Якщо це пастка, то краще померти, ніж мучитися далі», сказала вона собі, ховаючи ножа під одежею.
Коли вона вислизала надвір, у ніч, повз неї пробігла валка стражників, озброєних мечами, у червоних киреях. Вона почекала, поки вони опиняться якнайдалі, й тільки тоді зважилася перебігти мостом, який саме ніхто не вартував. У дворі вояки чіпляли паси з мечами та підтягали сідла на конях. Вона побачила пана Престона коло стайні з трьома іншими білими лицарями, що сяяли корзнами, наче місяць, поки допомагали Джофрі вдягати броню. Побачивши короля, вона затамувала подих, та на щастя, він її не помітив, бо саме гукав по свого меча та арбалета.
У глибині замку галас ставало чути дедалі гірше; Санса не сміла навіть озирнутися зі страху, що Джофрі може підглядати за нею ззаду… або ще гірше, підкрадатися. Звивисті сходи вихилялися попереду, помережані смужками миготливого світла з вузьких вікон у височині. Доки Санса дісталася верхівки сходів, то геть захекалася. А тоді збігла тінистою колонадою і притиснулася до стінки, щоб відсапатися. Коли щось шурхнуло їй по нозі, вона трохи не вистрибнула з власної шкіри, але то виявився лише кіт — подертий, чорний, з відгризеним вухом. Істота пирхнула на неї слиною і відстрибнула геть.
Поки Санса досягла божегаю, від гармидеру лишився тільки ледь чутний брязкіт сталі та віддалені вигуки. Санса щільніше загорнулася в кобеняка. Повітря густо просякло пахощами землі та листя. «Панночці тут ой як сподобалося б», подумала вона. У божегаї відчувалося щось зовсім дике; навіть тут, посеред замку в самому серці великого міста, за тобою, здавалося, стежать через тисячу невидимих очей старі боги.
Санса шанувала радше материних богів, аніж батькових. Її тішили різьблені подоби, образи у свинцевому склі, пахощі кадильниці, септони у рясах та з кришталями, чарівне витанцьовування веселок над вівтарями, викладеними перломутером, оніксом і лазуриком. Та все ж вона не могла заперечувати, що і в божегаї є якась сила. Особливо вночі. «Допоможіть мені», молилася вона, «пришліть мені друга, правдивого лицаря, щоб захистив мене…»
Вона перебігала від дерева до дерева, відчуваючи пальцями шорсткість кори. Щоки зачіпало листя. Чи не спізнилася вона часом? Чи не пішов він занадто скоро? А чи й взагалі приходив? Може, ризикнути й покликати його? Гай навколо стояв такий тихий, наче приголомшений…
— Я боявся, що ти не прийдеш, дитино.
Санса крутнулася на голос. Непевною ходою з тіней виступив опасистий чоловік з товстою шиєю. На собі він мав важкого темного сіряка з накинутим на голову каптуром, та коли його щоки торкнулася ниточка місячного сяйва, Санса одразу впізнала нездорові плями на шкірі й сітку набряклих жил.
— Пане Донтосе, — видихнула вона, подумки поховавши всяку надію. — То це ви?
— Так-так, панно. — Коли він підсунувся ближче, вона добре розчула кислий винний перегар у його подиху. — Це я.
І простяг до неї руку.
Санса відсахнулася.
— Не смійте! — Вона сягнула рукою під кобеняка, до схованого ножа. — Що… чого вам від мене треба?
— Врятувати вас, — відповів Донтос, — як ви врятували мене.
— Та ви ж п’яні, хіба ні?
— Ну перехилив якусь чарку задля сміливості. Якщо мене зараз схоплять, то здеруть шкіру зі спини.
«А що, цікаво, зроблять мені?» Санса знову впіймала себе на думці про Панночку. Вовчиця вміла винюхувати брехню, так… але ж вона мертва, батько убив її, а все з-за Ар’ї. Санса видобула ножа і виставила його поперед себе обома руками.
— Та ви що, пхнути мене хочете? — спитав Донтос.
— І пхну, — відповіла вона. — Кажіть, хто вас прислав.
— Ніхто, ласкава панно. Присягаюся лицарською честю.
— Лицарською?! — Джофрі наказав зробити з лицаря дурника-блазня, нижчого навіть за Місячка.
— Я молилася богам, аби надіслали мені в порятунок лицаря, — вела вона далі. — Молилася й молилася. Чому ж вони надіслали мені старого п’яного дурня?
— Отака мені нагорода, та й по заслузі… знаю, що скажу дурницю, але… всі ті роки, що я був лицарем, я насправді клеїв з себе дурня… але тепер раптом маю надію знову віднайти в собі лицаря, ласкава панно. А все завдяки вам… вашій милості, вашій мужності. Ви врятували мене, і не тільки від Джофрі, але й від себе самого.
Голос його стишився.
— Співці кажуть, що колись був один дурень, який став найвеличнішим лицарем з-поміж усіх…
— Флоріан, — прошепотіла Санса. Усім тілом їй пробігли дрижаки.
— Ласкава панно, я хочу стати вашим Флоріаном, — сумирно мовив Донтос, падаючи перед нею на коліно.
Санса повільно опустила ножа. В голові царювала якась запаморочлива легкість, наче вона летіла по небі. «Яке безумство — покладатися на слово цього п’яниці. Та якщо я йому відмовлю, то чи матиму колись ще одну спробу?»
— Але ж як… як ви це зробите? Як вивезете мене звідси?
Пан Донтос підняв до неї обличчя.
— Найтяжче буде забрати вас із замку. Щойно ви опинитеся ззовні, завжди знайдеться корабель, який зможе відвезти вас додому. Я тільки муситиму добути грошей і домовитися, ото й усе.
— А чи не можна втекти зараз? — спитала вона, не сміючи сподіватися.
— Просто цієї ночі? На жаль, ні, люба панно. Найперше я мушу знайти певний шлях для вас із замку і дочекатися слушної години. Це не буде ані швидко, ані легко. Мене-бо добре вартують.
Він занепокоєно облизнув губи.
— Чи не приберете ви вашого ножа?
Санса сховала ножа під кобеняка.
— Підведіться, пане.
— Дякую, ласкава панно.
Пан Донтос незграбно зіп’явся на ноги і струсив з колін землю та листя.
— Ваш вельможний панотець був такий чесний та шляхетний чоловік, якого навряд чи колись знала держава, та я став осторонь і дозволив його вбити. Я нічого не сказав, нічого не зробив… але ж коли Джофрі забажав убити мене, ви підняли голос на мій захист. Ніколи з мене не було звитяжця, люба панно, бо ж я не Риам Рожвин і не Барістан Зухвалий. Не перемагав я на турнірах, не здобув слави на війні… але ж колись я таки був лицарем, і ви допомогли мені згадати, що це означає. Моє життя — вбогий дарунок, але він увесь ваш.