— А чим би ти його спокушала — діркою в себе між ніг?! — спалахнув гнівом Тиріон.
Цього разу ляпас вийшов неабиякий, і хоча Тиріон його чекав, голова аж смикнулася і хруснула на плечах.
— Мила моя сестричко, — мовив він, — обіцяю тобі й клянуся, що це останній удар, якого ти мені завдаєш.
Сестра засміялася.
— Не погрожуй мені, курдупелю. Гадаєш, тебе захищає батьків лист? То клапоть паперу. Едард Старк теж мав клапоть паперу, і де він тепер?
«Едард Старк не мав міської варти», подумав Тиріон, «моїх гірських друзів і сердюків Брона. А я маю.» Принаймні, так він сподівався. Адже при цьому доводилося вірити Варисові, панові Джаселину Бережняку, Бронові… напевне, Едард Старк теж свого часу плекав оманливу певність щодо своєї безпеки.
І все ж він нічого не відповів. Мудра людина не стане лити шал-вогонь на розпалену жарівницю. Натомість він налив нового келиха вина.
— Як ти гадаєш: чи безпечно буде Мирцелі у Король-Березі, коли місто впаде? Ренлі та Станіс виставлять її голову на мурі коло твоєї.
І тут Серсея почала плакати.
Тиріона Ланістера менше б заскочило зненацька, якби цієї миті до покою в’їхав Аегон Завойовник верхи на драконі, жонглюючи лимонними тістечками. Він не бачив сліз сестри, відколи вони дітьми жили у Кастерлі-на-Скелі.
Він зробив до неї незграбний крок. Коли твоя сестра плаче, звичай велить якось її втішити… якщо тільки це не Серсея. Він обережно потягнувся рукою їй до плеча.
— Ану не чіпай мене! — гарикнула вона, вивертаючись. Чомусь саме це в неї вийшло найболючіше — гірше за ляпаси. Червоніючи лицем, шаленіючи від гніву та горя, Серсея хапала ротом повітря. — І не дивись на мене… отак не дивись… тільки не ти…
Тиріон чемно відвернувся спиною.
— Я не хотів тебе лякати. Обіцяю, з Мирцелою нічого не станеться.
— Брехун! — вигукнула вона позаду нього. — Я тобі не мала дитина, щоб втішатися порожніми обіцянками. Ти мені вже казав, що звільниш Хайме. То де ж він?
— Треба гадати, сидить у Водоплині безпечно і під вартою. Чекає, поки я знайду спосіб його врятувати.
Серсея пирхнула.
— От би мені народитися чоловіком. Тоді б я не потребувала жодного з вас. Нічого з цього не можна було дозволяти від самого початку. Як Хайме примудрився втрапити у полон до того хлопчака? А пан батько? Я так в нього вірила, дурепа, і де ж він, коли найбільше потрібен? Що він взагалі робить?
— Війну веде.
— З-за мурів Гаренголу! — презирливо скривилася вона. — Який цікавий спосіб воювати. Підозріло нагадує хованки.
— А ти подумай ще раз.
— І що ж я маю надумати? Батько сидить у одному замку, Робб Старк сидить у іншому, і жоден геть нічого не робить.
— Сидіти можна у різні способи, — зазначив Тиріон. — Так, кожен начебто чекає на перший порух іншого. Але ж лев сидить готовий до стрибка, врівноважений, тільки що хвостом метляє. А мале козеня завмерло від жаху, аж у кишках йому млосно. Куди б воно не стрибнуло, лев його там заскочить, і малий про це знає сам.
— То ти впевнений, що лев — це саме батько?
Тиріон вишкірився.
— Чого б іще його малювали на усіх наших корогвах?
Королева пустила його жарт повз вуха.
— Якби в полон потрапив батько, авжеж Хайме не сидів би без діла. Оце я тобі обіцяю.
«Еге ж, він би кидався на мури Водоплину, трощачи своє військо на друзки, а тверезий розрахунок хай Інші з’їдять. Він же ніколи не мав терплячки — так само, як ти, люба сестро.»
— Не всі з нас уміють бути такими хоробрими, як Хайме, та є й інші способи вигравати війни. Гаренгол сильно укріплений і добре розташований.
— А Король-Берег — ні, як ми обоє чудово знаємо. Поки батько грає у лева та козеня зі Старковим малим, Ренлі рухається в наш бік трояндовим гостинцем. Та він будь-якого дня може опинитися під брамою!
— За один день місто не впаде. З Гаренголу досюди королівським гостинцем дорога пряма і швидка. Ренлі ще й свої обложні пристрої гарненько не розставить, а батько вже застукає його ззаду. Батькове військо правитиме за молот, а мури міста — за ковадло. Чарівна вийде картинка.
Зелені Серсеїни очі сторожко втупилися у нього, свердлячи до глибини душі й водночас спрагло шукаючи тієї певності, яку він їй так наполегливо підсовував.
— А що як Робб Старк теж виступить у похід?
— Гаренгол стоїть досить близько до бродів на Тризубі, щоб Руз Болтон не зміг безпечно переправити північну піхоту на з’єднання з кіннотою Молодого Вовка. Старк не може рушити на Король-Берег, спершу не взявши Гаренголу, а для цього він заслабкий навіть разом з Болтоном.
Тиріон пустив у хід найпереможнішу зі своїх посмішок.
— Тим часом пан батько дощенту виїдає річковий край, а наш дядько Стафорд збирає свіже рушення при Скелі.
Серсея озирнула його підозрілим оком.
— Як ти усе це знаєш? Хіба батько розповів тобі про свої наміри, коли надсилав сюди?
— Та ні. Але я добре роздивився мапу.
Її сторожкий погляд змінився на презирливий.
— То ти, Бісе, усе це вигадав у своїй потворній бісовій голові?
Тиріон поцокав язиком.
— Е, сестричко, дозволь тебе запитати: якби ми не перемагали, хіба Старки прохали би про мир?
Він витяг листа, якого привіз пан Клеос Фрей.
— Молодий Вовк надіслав нам умови миру, от бачиш. Геть неприйнятні умови, правду кажучи. Та все ж це якийсь початок. Чи не бажаєш подивитися?
— Так, бажаю. — За один миг ока перед ним знову постала королева. — Де це ти їх узяв? Листа мали привезти до мене.
— Навіщо ж потрібна Правиця, як не брати та приносити різні речі?
Тиріон передав їй листа. Щока й досі скніла там, де свій слід залишила долоня Серсеї. «Та нехай би оббілувала мені половину обличчя, аби за таку ціну погодилася на дорнійський шлюб.»
Він відчував, що тепер цей шлюб у нього в кишені. А заразом і звістка про те, хто саме його зрадив… і саме вона — найсмачніша вишенька на його пирозі.
Бран III
Танцівницю вбрали у капи сніжно-білої вовни, прикрашені сірим лютововком дому Старк. На Брана вдягли сірі штани та білий жупан з горностаєвою облямівкою рукавів та коміра. Проти серця він носив пряжку в подобі вовчої голови зі срібла та вилощеного чорного бурштину. Він би краще взяв із собою Літа, ніж чіпляв отого срібного сустуга на груди, та пан Родрік непохитно стояв на своєму.
Низькі кам’яні сходи затримали Танцівницю лише на якусь мить. Коли Бран спонукав її рухатися далі, вона подолала їх зовсім легко. За дубовими дверима, окутими залізом, у великій трапезній палаті Зимосічі стояли вісім довгих рядів столів на кобильницях — по чотири з кожного боку проходу, залишеного посередині. На лавах юрмилися плече до плеча люди.
— Старк! — гукали вони й підводилися на ноги, коли Бран трусив мимо. — Зимосіч! Зимосіч!
Він був уже досить дорослий, щоб розуміти: кричать насправді не йому, а врожаєві, Роббові з його перемогами, панові батьку та панові діду, а ще усім Старкам, що жили й правили за вісім тисяч років. Та все ж душа його наповнилася гордістю. Поки він їхав крізь трапезну, то навіть забув про своє каліцтво. Але щойно досяг помосту, як на очах у кожної людини в палаті Оша та Ходор виплутали його з ременів та пряжок, підняли зі спини Танцівниці й перенесли до високого панівного престолу його пращурів.
Ошую від Брана сидів пан Родрік, а поруч із ним — його донька Бета. Рікон сидів одесну; він так заріс кудлатим брунатно-рудим волоссям, що воно спадало аж на горностаєвий комір його кунтушика. Він не давав нікому підрізати собі волосся, відколи поїхала паніматка. Останню дівчину-покоївку він за її труди просто покусав.
— Я теж хотів в’їхати верхи, — казав він, поки Ходор виводив Танцівницю. — Я кращий вершник, ніж ти.
— От і ні! Замовкни, — відповів Бран братові. Пан Родрік загарчав, вимагаючи тиші. Бран підвищив голос, привітав усіх від імені свого брата, Короля-на-Півночі, припросив усіх подякувати богам старим і новим за перемоги Робба та щедрий врожай.
— Хай нам сотню ще таких бачити судиться! — закінчив він промову, підіймаючи срібний батьків келих.